Злочин: поняття, склад, ознаки

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний технічний університет  України

«Київський політехнічний інститут»

 

 

 

Реферат на тему:

«Злочин: поняття, склад, ознаки»

 

 

 

 

 

                                                                                                   Виконав студент 2 курсу

                                                                                                   Група ЗМЕ11

                                                                                                   Масюк О.М.

                                                                                                   Перевірив:

                                                                                                   Борець Л.В. 

 

 

 

 

 

 

Київ 2013

 

Зміст:

1. Поняття злочину та його ознаки.
2. Відмінність злочинів від інших правопорушень.
3. Поняття складу злочину та його значення.
4. Класифікація злочинів.
5. Кваліфікація злочинів (поняття та значення)
6. Використана література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття злочину та його  ознаки

Злочин  як протигромадське діяння характеризується цілою низкою властивих йому ознак. Окремі з них є основними (обов'язковими), при відсутності яких діяння не може бути визнано злочином, інші - факультативними (необов'язковими). Основні ознаки, у  свою чергу, поділяються на двох груп: а) ті, котрі відрізняють злочин від  інших соціальних діянь, і б) ті, котрі  відрізняють один злочин від іншого.

Загальними  ознаками кожного злочину є суспільна  небезпека, протиправність, винність і  караність діяння. Сукупністю цих  ознак злочин відрізняється від  всіх інших правопорушень, у тому числі адміністративних і дисциплінарних проступків.

Найбільш  важливим із усіх названих ознак є  суспільна небезпека діяння, що виявляється  в зазіханні на суспільний чи державний  лад, систему господарства, власність, особу, політичні, трудові, майнові  й інші права громадян і правопорядок. Діяння, що не являють собою суспільної небезпеки, вже в силу цього не є злочином (ст.7 КК). Ознака суспільної небезпеки притаманна не тільки злочинам, але і деяким іншим правопорушенням. Однак ступінь суспільної небезпеки  останніх набагато менш значна. Злочини  відрізняються від інших правопорушень, насамперед, підвищеною суспільною небезпекою зробленого діяння. Другою загальною  ознакою кожного злочину є  протиправність діяння.

Протиправність  найтіснішим образом зв'язана  із суспільною небезпекою, будучи, власне кажучи, її юридичним вираженням. Злочином визнається тільки таке суспільне діяння, що передбачене в кримінальному  праві.

Третьою ознакою злочину є винність, що виражається в чи намірі необережності  особи, що скоїла суспільно небезпечне і протиправне діяння. Особа, що скоїла таке діяння при відсутності провини, кримінальній відповідальності і покаранню  не підлягає, а саме діяння не може розглядатися в цьому випадку як злочин. Так  називане об'єктивне зобов'язання, тобто  визнання злочинним і кримінально  карним діяння особи, що не бажала, не передбачала  і по обставинах справи не могла  передбачати настання небезпечних  наслідків, чужо принципам кримінального  права і правосуддя.

Четвертим із загальних ознак злочину є  його караність. Оскільки особа зробила  суспільно небезпечне, протиправне  і винне діяння, воно підлягає кримінальному  покаранню (ст.2 УПК). У силу конкретних обставин (ст.50, 51 КК) особа, що скоїла злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальності і покарання. Але  це не правило, а виключення, що допускається кримінальним законом лише тоді, коли діяння винного чи він сам особисто, чи розслідування судового розгляду утратили свою суспільну небезпеку, а також стосовно зробленого вперше малозначним злочинам.

Крім  цих загальних ознак злочину, що відрізняють його від інших  правопорушень, слідчий (особа, що проводить  дізнання) зобов'язаний установити й  інші передбачені законом ознаки, що характеризують дане діяння як злочин і відрізняють його від суміжних чи близьких по характері злочинів. Сукупність таких ознак іменується в науці кримінального права, у кримінально-процесуальному законодавстві, у слідчій і судовій практиці складом злочину.

2. Відмінність злочинів від інших  правопорушень

Розрізняються злочини і правопорушення , перш за все, за ступенем їх суспільної небезпечності. Проте сам по собі ступінь суспільної небезпечності діяння не може бути єдиним критерієм визначення виду відповідальності за конкретні діяння. Ступінь суспільної небезпечності діяння як головна  розмежувальна ознака між злочинами  та іншими правопорушеннями визначається всіма його ознаками: формою і видом  вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння і його наслідками. Законодавцем, найчастіше, розмежовування здійснюється за наслідками вчинення діяння і, перш за все, за розміром заподіяної шкоди. Від цивільних  правопорушень злочин відрізняється, в основному, за ступенем суспільної небезпечності, який, як правило, також  визначається розміром заподіяної шкоди. Так, умисне знищення або пошкодження  індивідуального майна громадян стає злочином лише тоді, коли завдано  значної шкоди потерпілому (ч.1 ст.145 КК), а якщо шкода не є значною, то винна особа несе лише цивільно-правову  відповідальність, якщо дії по знищенню майна не містять за об‘єктом посягання  інших ознак, наприклад хуліганства (ст.206 КК).

Найчастіше  виникає питання про відмежовування злочинів від адміністративних правопорушень. Критеріями розмежовування злочинів і  адміністративних правопорушень є: 1) розмір заподіяної шкоди; 2) вартість предмета правопорушення; 3) наслідки правопорушення; 4) повторність вчинених дій; 5) ступінь  суспільної небезпечності вчинених дій. При розмежування злочинів та інших  правопорушень за ступенем їх суспільно  небезпечності досить часто необхідно  визначити зміст так званих оціночних  ознак складу злочину, які використовуються законодавцем, і вживаються , в основному, або як ознаки діяння, або з як ознаки наслідків: “злісне” ухилення від сплати встановлених коштів на утримання дітей (аліментів) (ст.114 КК); “грубе” порушення громадського порядку, “явна” неповага до суспільства (ст.206 КК); “істотна” шкода державним  чи громадським інтересам або  охоронюваним законом правам і інтересам  окремих фізичних чи юридичних осіб (ст.165 КК); “тяжкі”, “інші тяжкі” наслідки (ст.157, 158 КК) тощо. Визначення змісту оціночних  ознак створює певні труднощі при вирішенні питання про  ступінь суспільної небезпечності  вчинених дій, а відтак, і питання  про визнання їх злочинами чи іншими правопорушеннями. Недоліком чинного  законодавства треба вважати  випадки, коли за одні й ті самі дії  передбачена як адміністративна так і кримінальна відповідальність, а критерії розмежування злочину і адміністративного проступку при цьому не визначені. Зокрема, ст.13 ЗУ “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30.10.1996р. передбачає адміністративну відповідальність громадян та посадових осіб за здійснення операцій по випуску в обіг або розміщення незареєстрованих відповідно до чинного законодавства цінних паперів, а ч.1 ст.148-8 КК – кримінальну відповідальність за випуск (емісію) громадянином або посадовою особою суб‘єкта підприємницької діяльності цінних паперів у формі їх відкритого розміщення без реєстрації емісії у встановленому порядку, тобто за одні й ті самі дії особа може бути притягнена або до адміністративної, або до кримінальної відповідальності.

3. Поняття складу злочину та  його значення.

Кожен злочин містить визначені ознаки, характерні для даного складу. Візьмемо, приміром, такий порівняно розповсюджений злочин, як крадіжка особистого майна  громадян (ст.140 КК). Ознаками крадіжки є: а) викрадення особистого майна громадян, тобто зазіхання на чужу власність; б) таємний характер викрадення; в) здійснення викрадення навмисно, при наявності  корисливого мотиву і мети заволодіти чужим майном і розпорядитися  їм як своїм власної; г) здійснення розкрадання  особою, яка досягла 14-літнього віку і здатною усвідомлювати свої дії і керувати своїми вчинками (осудною). Для визнання крадіжки, зробленої  при обтяжуючих обставинах (ч.2 ст.140 КК), необхідна, крім того, один з наступних  ознак: а) заподіяння значного збитку потерпілому; б) здійснення крадіжки за попередньою  змовою групою осіб; в) здійснення крадіжки повторно. Обов'язкові ознаки крадіжки, названі вище, є необхідними елементами складу цього злочину. Вони відрізняють  крадіжку від інших злочинів, у  тому числі і від злочинів проти  особистої власності громадян. Так, крадіжка відрізняється від грабежу (ст.141 КК), у першу чергу за ознакою  таємності викрадення чужого майна. Крадіжка особистого майна громадян відрізняється від крадіжки державного чи колективного майна (ст.81 КК) за ознакою  приналежності майна, що викрадається, в окремих громадян, або ж у  держави чи громадській організації. Всі інші ознаки крадіжки (здійснення її чи удень уночі, здійснення її в  чи селі в місті, у чи застосуванням  без застосування технічних засобів  і т.д.) на склад злочину не впливають. Однак у процесі попереднього розслідування необхідно виявити, досліджувати ці ознаки, тому що без  них картина зробленого злочину  була б неповної, не відбивала б  усього злочину, подій, що відбувалися  при його здійсненні.

4. Класифікація злочинів

Законодавча класифікація злочинів – віднесення злочинів до тих чи інших груп, їх об‘єднання в такі групи, яке здійснюється самим законодавцем. Законодавча  класифікація злочинів у чинному  законодавстві провадиться за суб‘єктом  посягання, формою вини, характером і  ступенем суспільної небезпеки. Об‘єкт посягання є основою для визначення місця того чи іншого злочину в  системі Особливої частини КК і віднесення злочину до тієї чи іншої групи за характером і ступенем суспільної небезпечності. Усі злочини в Особливій частині КК поділені на групи (глави, розділи) за об‘єктом посягань, що важливо для визначення підслідності, підсудності, обумовлює ефективність боротьби зі злочинністю на певних етапах розвитку суспільства.

Найперше  всі злочини слід поділити на дві  групи: умисні та необережні. Згідно ст.25 КК вид виправно-трудової колонії, в  якій призначається відбування покарання  у вигляді позбавлення волі, значною  мірою залежить від того, за умисний  чи необережний злочин засуджена  особа. У ст.25 виділено вид колоній-поселень для осіб, що чинили злочини з  необережності, в них призначається  відбувати покарання всім чоловікам  і жінкам, які вперше засуджуються до позбавлення волі за злочини, вчинені  з необережності, незалежно від  тяжкості такого злочину та розміру  призначеного покарання. Тому, засуджуючи особу до позбавлення волі, суд  однозначно повинен визначити, умисний  чи необережний злочин вчинено нею. У КК називаються окремі групи  умисних злочинів залежно від  ступеня і характеру їх суспільної небезпечності. Ст.7 дає вичерпний  перелік злочинів, віднесених до тяжких. Визнання особи винною у вчинені  такого злочину впливає на вид  виправно-трудової установи, в якій буде призначено відбування покарання, враховується при застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання  тощо. Показником суспільної небезпечності  злочину є, як правило, санкція відповідної  кримінально-правової норми. До тяжких віднесені умисні злочини, за вчинення яких може бути призначене покарання  у вигляді позбавлення волі.

Крім категорії тяжких в КК називаються особливо тяжкі  злочини (ст.24, 25) та злочини, що не являються  великої суспільної небезпеки (ст.10, 51). Переліку діянь, віднесених до останніх КК не містить. Лише стосовно звільнення від кримінальної відповідальності з притягненням до адміністративної відповідальності на підставі ст.51 КК передбачено, що таке звільнення допускається лише в справах про злочини, за які законом передбачається покарання  у вигляді позбавлення волі на строк не більше одного року або  інше більш м‘яке покарання.

Проте віднесення цього положення  на інші види звільнення від кримінально  ї відповідальності на підставі ст.51 (передача матеріалів справи на розгляд  товариського суду, застосування примусових заходів виховного характеру, передача особи на поруки громадській організації  або трудовому колективу) було б  неправильним. Дати формалізований перелік  злочинів, що не являють великої  суспільної небезпеки, неможливо та й недоцільно, оскільки такі злочини  – це не конкретний вид, а оцінка ступеня суспільної небезпечності  кожного окремого злочину. Аналіз ст.24, 25 КК, де йдеться про особливо тяжкі  злочини, та ст.7-1 КК дозволяє зробити  висновок, що до таких належать: а) умисні злочини, передбачені ст.7-1 КК; б) ті, за які законом передбачене максимальне  покарання.

У теорії кримінального права  злочини поділяються на 4 групи: 1)невеликої  тяжкості; 2)середньої тяжкості; 3) тяжкі; 4) особливо тяжкі.

5. Кваліфікація злочинів (поняття та значення)

Кваліфікувати злочин –  це значить виявити основні ознаки зробленого злочину (чи готується до здійснення) суспільно небезпечного діяння й установити їхня відповідність  конкретному складу злочину, передбаченій конкретною статтею КК.

У практиці кримінально-правової боротьби зі злочинністю нерідко  зустрічається недооцінка слідчими й особами, що проводять дізнання правильної кваліфікації злочинів, а  тим часом правильна кваліфікація є однієї з найважливіших гарантій законності в попередньому розслідуванні.

У силу своїх службових  обов'язків працівники міліції покликані  реагувати не тільки на злочини, але  і на адміністративні правопорушення й інші антигромадські вчинки, тобто  на діяння, суспільна небезпека яких набагато менше небезпеки злочинів. Ступінь суспільної небезпеки діяння залежить від цілого ряду об'єктивних обставин. По кожнім складі злочину, розслідуваному працівниками чи міліції слідчими, необхідно відрізняти основні ознаки складу від факультативних ознак. Встановлення в розслідуваному діянні ознак складу злочину, передбаченого відповідної  статтею КК, і є кваліфікацією  злочину. Правильна кваліфікація злочину, що складає у встановленні повної відповідності зробленого суспільно  небезпечного діяння ознакам складу злочину, передбаченого в карному  законі, має дуже важливе значення для виконання вимог законності при відправленні правосуддя. У відповідності  зі ст.3 КК кримінальній відповідальності і покаранню підлягає тільки особа, винна в здійсненні злочину, тобто  яка навмисне по чи з необережності  скоїла передбачене кримінальним законом  суспільно небезпечне діяння. Це означає, що для визнання особи винною і  притягнення її на цій підставі до кримінальної відповідальності і до осуду необхідно установити, що в  зробленому нею діянні маються всі  ознаки складу того чи іншого злочину. Відсутність складу злочину виключає визнання особи винною у здійсненні злочину і її кримінальну відповідальність.

Правильна кваліфікація злочину  – необхідна умова проведення в життя основних початків кримінальної політики держави, заснованої на повному  і точному виявленні дійсного характеру і стану злочинності  в країні. Відповідна до закону кваліфікація злочинів безпосередньо зв'язана  з установленим Конституцією правом обвинувачуваного на захист, оскільки є гарантією від необґрунтованого притягнення до відповідальності за більш тяжкий злочин і застосування необґрунтовано суворого покарання. Ціль кваліфікації полягає в тому, щоб  визначити, яке саме злочин скоєно, указати конкретну юридичну підставу для притягнення винного до кримінальної відповідальності і для призначення  йому, у необхідному випадку, міри покарання, що відповідає скоєному діянню. Правильна кваліфікація злочину  дає можливість суду продумано і  вірно, з урахуванням ступеня  суспільної небезпеки зробленого злочину  і самої особистості винного  індивідуалізувати, у межах санкції  відповідної статті КК, вид і розмір кримінального покарання, для того, щоб воно, будучи карою для винного за скоєний ним злочин, разом з тим сприяло б його перевихованню і виправленню.