Роль, призначення і статус Центрального банку в економіці країни

Розділ І 

Роль, призначення і  статус Центрального банку в економіці  країни

1. Історія виникнення центральних банків

Центральні банки у їхньому  сучасному вигляді, з характерними їм функціями, існують відносно нетривалий проміжок часу. Перший центральний  банк (швецький «Ріксбанк») був створений у 1668 році., у 1694 р. був створений Банк Англії. Проте функції перших центральних банків значно відрізнялися від функцій сучасних.

У XVII-XVIII ст. чіткого розмежування між  комерційними та центральними банками  не було. У той час монополії на емісію банкнот не існувало, тобто комерційні банки активно використовували випуск банкнот для нагромадження капіталу. Це призвело до суттєвого розширення грошової маси і підвищення значення готівкового обігу банкнот: банкноти витісняли повноцінні монети з обігу.

Бурхливий розвиток ринку вимагав  надійного купівельного та платіжного засобі, який би користувався всенародною  довірою та обертався на території  усієї країни. Того часу децентралізована емісія банкнот дозволяла практично  будь-яким комерційним банкам (незалежно від їхнього розміру і популярності серед населення) випускати гроші в обіг. До того ж, окремі комерційні банки зловживали випуском банкнот, що призводило до неможливості останніх задовольнити підвищений попит їхніх клієнтів щодо обміну банкнот банків на золото. Це спричинило банкрутство окремих банків та посилення недовіри до обігу банкнот.

Така ситуація обмежувала можливості держави в управлінні економікою за допомогою за допомогою кількості  грошей, що знаходяться в обігу і вимагала прийняття державою певних заходів, які дозволяли би регулювати грошовий обіг та захищати інтереси вкладників комерційних банків.

Такими заходами держави стали  спочатку обмеження кількості комерційних  банків, що мали право на випуск банкнот  – як правило, це були найбільші та надійні банки. Окрім того, критерії щодо величини активів та надійності цих банків з часом зростали, що призвело до процесу централізації банкнотної емісії у декількох великих комерційних банках. Наслідком цього процесу стало закріплення за одним банком монопольного права на випуск банкнот.

Отже, в історичному плані саме централізація банкнотної емісії привела  до появи центральних емісійних  банків.

Наприклад, в Англії станом на 1 січня 1844 р. правом на емісію володіли 279 великих комерційних банків. Емісія цих банків складала 8 млн. фунтів стерлінгів, а центрального банку – 19 млн. фунтів стерлінгів, або відповідно 30 і 70% загального емісійного фонду держави. На початок 1901 року кількість банків, що мали право на емісію, скоротилась до 60, а розмір їхньої емісії до 1 млн. фунтів стерлінгів, що становило лише 0,03% загальної емісії країни. Це означає, що у другій половині ХХ століття монопольне право на емісію грошей фактично затвердилось за Банком Англії.

Схожий еволюційний шлях розвитку пройшли більшість центральних банків європейських країн (Франція, Німеччина, Росія тощо), у яких централізація банкнотної емісії була завершена на початку минулого століття. У більшості інших країн цей процес, як правило, був пов'язаний із заснуванням центрального банку шляхом надання йому законодавчо відповідних повноважень.

У різні часи банк, наділений монопольним  правом емісії грошей, називався по-різному: спочатку – емісійним, потім –  центральним чи національним, що відповідало  його ключовій ролі у кредитній системі тієї чи іншої країни.

Отже, історично у світі склалося два шляхи виникнення центральних  банків: еволюційний (становлення відбувалося протягом тривалого часу шляхом поступового закріплення за ним монопольної емісії банкнот на базі найбільших комерційних банків, у яких з розвитком кредитної системи відбувалася концентрація банкнотної емісії) та директивний (держава приймала рішення про заснування центрального банку, закріпивши за ним з моменту створення монопольне право випуску грошей у країни).

Починаючи з ХХ століття, відбувався процес переходу від золотомонетного  стандарту до системи обігу нерозмінних  на золото грошей, позбавлених власної  вартості. Ця система вже не мала механізму, який міг би стихійно регулювати кількість грошей в обігу, тому вона вимагала створення відповідного державного органу. Таким став центральний банк.

Якщо говорити по Україну, то почати варто, мабуть, з того короткого періоду  незалежності на початку ХХ століття.

10 червня 1917 року Першим універсалом  Центральної ради, разом з автономією України, зокрема визначалося, що фінансовими справами мав завідувати Генеральний Секретаріат фінансових справ на чолі з Х. Барановським, і який повинен був займатися регулюванням стосунків крайового керівництва з приватними банками та кредитовими установами в Україні.

З виникненням загальної фінансової кризи, коли курси всіх паперів на біржі стрімко зростали, публіка  їх все купувала й купувала, в  свою чергу, місцеві банки не встигали виконати усіх доручень на Петроград, якими їх завалювала біржа і, відповідно, у банківсько-грошовій сфері стало зрозуміло, що країна поступово котиться до фінансової прірви. У державних банках зникла готівка, але керівництво прагнуло приховати від населення цей факт. Генеральному Секретаріату було надано право брати на потреби ЦР позики у приватних банківських закладах. Все це було поштовхом до прийняття 29 вересня 1917 року «Декларації Генерального Секретаріату України», за якою на чолі всіх кредитових установ мав стати Національний Український банк, до якого мусили перейти всі справи Київської контори Державного банку та всіх його відділів на території України. Діяльність НБ мала бути погоджена з діяльністю другої центральної кредитової установи на Україні – Українського Народного банку.

Проте перейменування київської контори імперського банку на Національний ще не означало його реального заснування, адже, по-перше, не було затверджено статуту НБ, не створено ні основного, ні запасного фондів,не запроваджено центральної бухгалтерії. Також не було налагоджено зв’язків з провінційними відділами, які існували автономно.

Частково ситуація змінилася за гетьманату П.Скоропадського. Зокрема, 10 серпня 1918 року вважається датою офіційного заснування Українського Державного банку. В той же день був виданий закон «Про затвердження статуту УДБ і асигнування коштів до його основного капіталу». Було спрямовано 100 млн. крб. на утворення основного капіталу, а 10 млн. складали запасний капітал, який формувався з 5% річного прибутку банку [9].

Таким чином, можна стверджувати, що П. Скоропадський започаткував традицію Державного банку, як попередника сучасного НБУ, і цим самим зробив вагомий внесок у економічну історію нашої держави.

1.2 Завдання, цілі та  функції центрального банку

Виникнення центральних банків безпосередньо пов’язане з певними завданнями, які потребували створення установи для їхнього виконання. По-перше, це забезпечувати стабільність національної валюти і таким чином сприяти економічному зростанню країни, сприяти ефективному розвитку банківської системи та забезпечувати безперебійне й ефективне функціонування платіжної системи країни[20,с.10-11]. Зокрема, з’явилася потреба монополізувати право на емісію грошей та регулювати їхній обіг. З інтенсивним розвитком міжнародної торгівлі та широким використанням іноземної валюти для успішного розвитку стало важливим регулювання попиту і пропозиції на неї, і це завдання також «доручили» центральним банкам. Сучасні ЦБ, як правило, також контролюють кредитно-банківську систему (хоча в деяких країнах для цього створені окремі інститути) з метою підтримання стабільності цієї системи[30].

Не менш важливою контрольною функцією центрального банку є здійснення валютного контролю та валютного  регулювання. Ступінь жорсткості валютного  контролю та валютою регулювання  залежить передусім від загального валютно-економічного стану в країні. Так, в країнах, що розвиваються, контролю, як правило, підлягає дуже широке коло операцій по зовнішніх платежах та розрахунках, що обумовлено необхідністю регламентації витрачання іноземної валюти. Навпаки, найбільш розвинуті в економічному відношенні країни в даний час ідуть шляхом лібералізації валютного контролю [30].

Крім того, центральні банки виконують  низку так званих обслуговуючих  функцій. Зокрема, кредитування кредитно-фінансових інститутів та уряду. Будучи кредитором останньої інстанції, центральні банки надають позики кредитно-фінансовим установам, які зазнають тимчасових труднощів пов'язаних з недостатністю фінансових ресурсів. За допомогою кредитування уряду центральні банки здійснюють фінансування державного боргу та дефіциту державного бюджету. Це особливо широко використовується в країнах, що розвиваються, де позики центрального банку уряду складають значну частину їх активів. Навпаки, розвинуті держави уникають подібної практики. В зв'язку з цим дана функція відноситься не до основних, а до додаткових. Важливим також є здійснення Центральним банком  ролі фінансового агента уряду, тобто ведення урядових рахунків та управління активами різних урядових відомств. В деяких країнах, наприклад в США, центральні банки здійснюють цю функцію разом з комерційними банками. В інших державах, наприклад в Італії, центральний банк є практично бухгалтером урядових установ [30].

Не менш важливим є статус «банку банків». Центральний банк забезпечує касове, кредитне і розрахункове обслуговування комерційних банків. У процесі касового обслуговування комерційних банків він забезпечує їх готівкою в обмін на їхні резерви, що зберігаються на рахунках у центральному банку. У процесі кредитного обслуговування комерційних банків центральний банк забезпечує їх додатковими резервами з метою підтримання їх ліквідності, отже, виступає в ролі «кредитора останньої інстанції». Крім того, будучи провідником грошово-кредитної політики, центральний банк використовує кредитування (рефінансування) комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики. У процесі розрахункового обслуговування комерційних банків центральний банк зазвичай виступає посередником при проведенні міжбанківських розрахунків. Центральні банки відіграють провідну роль у функціонуванні платіжних систем: вони створюють електронні системи міжбанківських розрахунків, розробляють нормативно-правові документи, що окреслюють процедури і правила роботи платіжних систем, стандарти платіжних документів, стосунки між учасниками системи, права та обов’язки сторін [20,с.18].

Однією з найголовніших функції  є проведення грошово-кредитної  політики, що передбачає визначення центральним  банком її стратегії і тактики. Стратегія політики передбачає вибір центральним банком монетарних цілей, установлення певної їх ієрархії і визначення параметрів цілей. Тактика грошово-кредитної політики полягає у виборі центральним банком монетарних інструментів, які є найкращими для досягнення поставлених цілей. Проведення грошово-кредитної політики — це найважливіший напрям діяльності центрального банку, оскільки саме в цій діяльності найповніше реалізується призначення центрального банку, а саме: регулювання грошового обороту з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці і сприяння  у такий спосіб стабільному економічному розвитку [20,c.19-20].

Центральні банки проводять  аналіз і прогнозування стану  економіки країни, і насамперед грошово-кредитних, валютних і цінових відносин. Макроекономічний аналіз і прогнозування дають змогу центральному банку ув’язати грошово-кредитну політику, яку він розробляє, з іншими заходами загальноекономічної політики держави: зі структурною, фіскальною, бюджетною, зовнішньоекономічною політикою тощо. Макроекономічний аналіз та прогнозування неможливо здійснювати без статистичної інформації, тому центральні банки розробляють монетарну і банківську статистику; публікують статистичні дані, аналітичні та інформаційні матеріали [20,c.20].

Таким чином центральні банки є  одним з найважливіших інститутів, який забезпечує економічний розвиток країни. На них зосереджена в першу чергу грошово-кредитна та валютна політика. Крім того ЦБ веде урядові рахунки та управляє активами різних урядових відомств і тим самим визначає свою роль як фінансового агента уряду. Також йому належить касове, кредитне і розрахункове обслуговування комерційних банків, що надає йому статус «банку банків». Усі результати діяльності зазвичай підлягають аналізу, який згодом формує звіти, статистичні зведення тощо, та допомагає у подальшому функціонуванні установи.

1.3. Статус та структура  центрального банку України

Правовий статус, принципи організації  і діяльності Національного банку  України визначені Конституцією України та Законом України "Про  Національний банк України".

Національний банк України є  юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної  власності та перебуває у його повному господарському віданні  і статутний капітал у розмірі 10 млн. грн., який є державною власністю  і служить для забезпечення зобов'язань Національного банку України.

Національний банк України відповідно до Закону України "Про Національний банк України"  є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, її емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Національний банк визначає вид грошових знаків, їх номінал, відмінні ознаки і систему захисту. Національний банк України зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали та золотовалютні запаси, накопичує золотовалютні резерви і здійснює операції з ними та банківськими металами. Національний банк України встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями, дає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їх реєстрації та видає ліцензії на виконання банківських операцій, встановлює банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обов'язкового резервування коштів.

Згідно зі статтею 99 Конституції  України, прийнятою в 1996 році, основною функцією центрального банку держави - Національного банку України - є  забезпечення стабільності грошової одиниці - гривні.

На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, - цінової стабільності.