Науково - технічна і інноваційна політика

Міністерство аграрної політики та продовольства України

Миколаївський національний аграрний університет

 

                                                              кафедра економіки підприємств

 

Індивідуальна робота

з дисципліни

державне регулювання економіки

на  тему :

« Науково - технічна і інноваційна політика »

 

                                                                                 виконала:

студентка  групи Б 3/1

Руденко О.Р.

перевірила :

Котикова О.І.

 

 

 

 

 

 

Миколаїв - 2014

План

Зміст

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 В Україні існує розгалужена  система державних органів, які  здійснюють науково-технічну політику. У структурах як законодавчих, так і виконавчих органів державної  влади створено відповідні органи, до функцій яких належить формування  засад науково-технічної політики. Безпосередню діяльність з розроблення, обґрунтування та ресурсного  забезпечення державних науково-технічних  програм проводять Міністерство  економіки, Міністерство промислової  політики, Міністерство освіти та  науки, Міністерство фінансів, Національна  академія наук України, галузеві  академії наук.

Держава стимулює інноваційну активність, сприяє розвитку науки, малого інноваційного підприємництва й обмежує діяльність підприємств-монополістів через антимонопольне законодавство. Зростає чисельність інноваційних фірм, які конкурують між собою, що стимулює інноваційний розвиток.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Інноваційна політика Європейського союзу

1. Загальні засади інноваційної  політики в  Європейському союзі

Сьогодні у Європейському Союзі (далі — ЄС) продовжує формуватись інноваційна економіка («економіка, заснована на знаннях»), у якій наука та знання стають передумовою для розвитку технологій, що впливають на економічний розвиток. Головними характеристиками економіки ЄС виступають інтелектуалізація та інформатизація, які є похідними від науки і науково-технічного прогресу. Ще однією рисою, яка визначає розвиток економіки країн-членів ЄС, є виникнення четвертинного сектора у господарській структурі, представленого високотехноло- гічними галузями, що виробляють інформацію та знання. Зважаючи на такі тенденції соціально-економічного розвитку, уряди західноєвропейських держав (особливо тих, що входять до ЄС) починаючи від 1990-х рр. посилили увагу до проблеми правового регулювання інновацій, розглядаючи їх як важливий фактор конкурентоспроможності.

Виходячи з реалій ХХІ ст., країни Західної Європи взяли курс на прискорений розвиток інноваційної економіки. Зміна характеру і значення нововведень в економіці, заснованій на знаннях, відставання Західної Європи від США і Японії у сфері перспективних технологій, розширення ЄС на схід - усі ці фактори стимулювали розробки нових напрямків інноваційної стратегії Західної Європи.            В інноваційній економіці усе більшого значення поряд з технологічними нововведеннями набувають організаційні і маркетингові, а сфера НДДКР перестає бути єдиним джерелом інновацій, хоча і залишається основним. У результаті одне з головних місць в інноваційній політиці зайняли інституціональні перетворення.

Для досягнення мети переходу країни на інноваційний шлях розвитку необхідно домогтися підвищення інноваційної активності національної промисловості, адаптувати науково-дослідний комплекс до умов ринкового господарства, підсилити взаємодію державного і приватного секторів.

Відповідно до підходу щодо правового визначення поняття «інновація», який використовується у ЄС, інновація є тим основним фактором, який дозволяє отримати конкурентні переваги фірмам, регіонам або цілим країнам. Інновації складають основу підприємництва, а також сприяють втіленню нових ідей в конкретні технічні та комерційні досягнення.

Науково-технічна політика ЄС реалізується в рамках діяльності Європейської Комісії, яка проводить політику вирівнювання рівнів технологічного і наукового розвитку кожної з країн співтовариства, а також заохочує брати участь у науково-технічних програмах Європейської Комісії. Підтримку з коштів ЄС отримують тільки багатобічні проекти. При цьому Європейська Комісія дотримується принципів недопущення дублювання робіт і концентрації ресурсів на темах, що мають життєво важливе значення для Європи. Все ще зберігається орієнтація на виділення з коштів країн-членів або з бюджету ЄС підтримки програм посилення науково-технічних основ промисловості ЄС у цілому і підвищення конкурентоспроможності співтовариства на світовому ринку. Відтепер на перший план висувається також надання фінансової підтримки дослідженням, що представляють для Європейського Союзу значною мірою і політичний інтерес.

Рамкові програми приймаються у формі законодавчих рішень ЄС і встановлюють на період своєї дії глобальні цілі діяльності ЄС в сфері наукових досліджень і технологічного розвитку, намічають систему пріоритетів і напрямки досліджень, визначають правила і процедури виконання, загальні умови участі, запланований бюджет і розподіл ресурсів за різними напрямками досліджень. Ці напрямки реалізуються потім у ряді спеціальних цільових програм, що також мають статус законодавчих рішень ЄС. Форми співробітництва в рамках таких програм включають міждержавну наукову кооперацію, координацію національних досліджень, проведення спільних наукових заходів.

 

 

 

2.Стратегія ЄС в сфері  інноваційній політики

Курс на створення конкурентоздатної інноваційної економіки стартував на саміті ЄС, що відбувся в березні 2000 р. у Лісабоні, а на початку 2002 р. у Барселоні Рада Європи сформулювала ряд конкретних завдань в галузі стимулювання інноваційного розвитку. Серед них — збільшення до 2010 р. частки витрат на НДДКР у країнах ЄС з 1,9 до 3 % ВВП, насамперед за рахунок росту асигнувань приватного сектора; подальша вертикальна і горизонтальна координація інноваційної політики; створення єдиного Європейського дослідницького простору з урахуванням розширення Євросоюзу.

На даний час ЄС у середньому спрямовує на НДДКР 1,9 % ВВП, у той час як США - 2,64 %, Японія — 3,04 % (у ряді європейських країн цей показник вище — у Швеції 3,6 %, Фінляндії 3,1 %). У 2000 р. ЄС витратив на НДДКР у сфері медичних технологій, авіації, фармацевтики й інших наукомістких сфер 164 млрд. євро (166,6 млрд. дол.), а США — 288 млрд., євро (285,6 млрд. дол.).

Якщо в США частка приватного сектора в загальних витратах на НДДКР складає 68,2 %, то в ЄС - 56,3 %. Серйозно відстає ЄС і за показниками інноваційної активності, зокрема частці у ВВП венчурного капіталу, капіталізації нових компаній, ринку інформаційних технологій, а також за питомою вагою нових продуктів на національних ринках. У 1990-і рр. ослабли позиції країн Західної Європи на світових ринках новітніх технологій.

Відставання Західної Європи від конкурентів багато в чому зумовлене специфічними рисами цього регіону, зокрема високою часткою держсектора, недостатніми стимулами до підприємництва, розходженнями в національних інноваційних системах, характері і ступені інноваційного розвитку держав-членів Євросоюзу. У результаті розширення ЄС нові члени привнесли і власні негативні особливості науково-технічного розвитку, що залишилися від планово-державної економіки. Останнім часом ЄС зміг домогтися деяких зрушень у реалізації стратегії інноваційного розвитку. Ряд країн (зокрема, Великобританія) збільшили витрати на НДДКР чи відмовилися від їхнього запланованого скорочення (наприклад, Франція), почали використовувати нові механізми стимулювання інноваційної діяльності в підприємницькому секторі.

Так, англійський уряд поставив мету збільшити за рахунок приватного бізнесу національні витрати на НДДКР з 1,9 до 2,8 % ВВП. Цьому мають сприяти такі заходи, як введений податковий кредит для здійснюючих НДДКР малих і середніх фірм; розширення й уточнення робіт, що кваліфікуються як НДДКР; скасування близько 40 норм, що регулюють діяльність компаній. За розрахунками міністерства фінансів у результаті податкового кредиту сума економії для малих і середніх підприємств досягне 150 млн. ф. ст. у рік, що складає 1/3 витрат на НДДКР у цьому секторі. Ця податкова пільга пошириться на 4 500 фірм із зайнятістю не більш 250 чоловік, річним оборотом, що не перевищує 25 млн. ф. ст. (40 млн. євро), і щорічними витратами НДДКР у розмірі не менш 25 тис. ф. ст. На їхню частку приходиться близько 10 % витрат НДДКР у приватному секторі.

Відсутність серйозного прогресу в інноваційному розвитку, проблеми в зв'язку з розширенням Євросоюзу, старіння населення — усі ці фактори лягли в основу пропозицій Єворокомісії з нових напрямків інноваційної політики. Ці пропозиції сформульовані в документі «Інноваційна політика: сучасні підходи в контексті Лісабонської стратегії», де виділені такі пріоритети:

1) поліпшення інноваційного середовища  шляхом посилення інноваційної  складової всіх напрямків національних політик і їхньої інтеграції;

2) стимулювання ризикового попиту на інновації і використання концепції «лідируючих» ринків, що припускає підтримку ринків, найбільш сприятливих до нововведень;

3) стимулювання інновацій у держсекторі, подолання бюрократичного консерватизму державної адміністрації;

4) посилення регіональної інноваційної політики.

 

 

 

 

Розділ 2. Сутність науково - технічної та  інноваційної політики

1. Науково-технічна політика, її сутність, цілі й принципи

Науково-технічна політика — це політика держави щодо формування умов, сприятливих для ефективного науково-технічного розвитку країни, зокрема цілі, форми та методи діяльності держави у науково-технічній сфері.

Умови ефективного науково-технічного розвитку країни:

• раціональна мотивація використання НТП у виробництві;
• соціальна ефективність впровадження результатів НТП (забезпечення соціалізації економіки, поліпшення умов праці, захист навколишнього середовища тощо);
• конкуренція у науково-технічній сфері й захист авторських прав;
• забезпечення інтеграції науково-дослідних, виробничих та фінансових структур;
• державна підтримка розвитку НТП, інноваційних процесів.

Особливості науково-технічного розвитку України:

• технічне і технологічне відставання від рівня розвинених країн світу;
• висока ресурсомісткість (енерго-, матеріало-, фондо- та працемісткість) виробництва;
• низький рівень продуктивності праці;
• певна військова спрямованість наукових розробок;
• певна ізольованість у світовому науково-технічному і технологічному обміні;
• нераціональне використання науково-технічного потенціалу країни тощо.

Основні напрямки (цілі) науково-технічної політики:

• розвиток і підтримка фундаментальної і прикладної науки, науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт;
• стимулювання НТП, розповсюдження прогресивних науково-технічних тенденцій і процесів;
• стратегічний, науковий і технологічний прорив;
• підтримка інноваційної діяльності в економіці;
• раціональне використання науково-технічного потенціал України;
• зосередження інвестиційних ресурсів на формуванні національних технологічних лідерів (цільове інвестування "точок зростання");
• суспільна мотивація та підтримка інтелектуальної праці.

Узагальнення історичного досвіду різних країн переконливо доводить, що НТП є внутрішнім фактором розвитку економіки і характеризується органічним впливом науки і техніки на розвиток виробництва. Отже, науково-технічний прогрес є ендогенним фактором економічного розвитку. Розвиток НТП переміщує назовні межу виробничих можливостей і справляє позитивний вплив на рівноважне економічне зростання.

2. . Державна інноваційна  політика

Державна інноваційна політика — це комплекс економічних, організаційно-правових та інших заходів держави, спрямованих на впровадження результатів НТП у виробництво, стимулювання і підтримку інноваційних процесів в економіці.

Під інноваційною політикою слід розуміти комплекс принципів та взаємопідтримуючих економічних, правових, організаційних і соціальних методів планування, стимулювання, регулювання та контролю процесів інноваційної діяльності в науково-технічній та виробничій сферах. Основним завдання державних органів є визначення мети інноваційної політики, основних принципів її здійснення, а також механізму реалізації відповідних заходів.

Метою інноваційної політики провідних країн світу є сприяння розвитку науки й техніки, підвищення інноваційної активності, що забезпечує конкурентоспроможність національної продукції на світовому ринку, обороноздатність країни, покращує екологічну ситуацію, а також сприяє розвитку венчурного довгострокового бізнесу. Виходячи з цієї мети, держава визначає пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності та обирає основні шляхи підтримки підприємств, які працюють над виконанням державних інноваційних програм.

 

Пріоритетні напрями — це тематичні сфери науки і техніки, які мають першочергове значення для досягнення перспективних і поточних цілей соціально-економічного розвитку. Вони формуються під впливом національно-економічних, політичних, екологічних та інших чинників. Залежно від масштабу вирізняються глобальні (загальносвітові), міжнародні (система країн) і національні (окремі країни) пріоритети розвитку науки й техніки.

До основних напрямів інноваційної політики держави належать такі:

• орієнтація на інноваційний тип розвитку економіки;

• визначення науково-обґрунтованих пріоритетів інноваційного розвитку;

• забезпечення інтеграції науково-технічної сфери, освіти, виробництва, фінансово-кредитної системи у розвитку інноваційних процесів;

• здійснення заходів щодо прискорення адаптації виробництва до вимог конкурентного середовища;

• сприяння розвитку інноваційної інфраструктури;

• створення сприятливої кредитної, податкової, амортизаційної й митної політики для сфери інноваційної діяльності;