Лекции по "Безопасности жизнедеятельности"

• равноправие граждан, демократизм  и общедоступность медицинской  помощи и других услуг в области  здравоохранения; 
• соответствие задачам и уровню социально-экономического и культурного развития общества, научная обоснованность, материально-техническая и финансовая обеспеченность;

• ориентация на современные  стандарты здоровья и медицинской  помощи, сочетание отечественных  традиций и достижений с мировым  опытом в области здравоохранения;

• опережающее-профилактический характер, комплексный социальный, экологический и медицинский  подход к охране здоровья;

• многоукладность экономики  здравоохранения и многоканальность ее финансирования, сочетание государственных  гарантий по демонополизацией и поощрением предпринимательства и конкуренции;

• децентрализация государственного управления, развитие самоуправления учреждений и самостоятельности  работников здравоохранения на правовой и договорной основе.

Право на охрану здоровья имеет  каждый гражданин Украины, что предусматривает:

• жизненный уровень, включая  пищу, одежду, жилище, медицинский уход и социальное обслуживание и обеспечение, который необходим для поддержания  здоровья человека;

• безопасное для жизни и здоровья окружающую природную среду;

• санитарно-эпидемическое  благополучие территории и населенного  пункта, где он проживает;

• безопасные и здоровые условия труда, учебы, быта и отдыха;

• квалифицированную медико-санитарную помощь, включая свободный выбор  врача и учреждения здравоохранения;

• достоверную и своевременную  информацию о состоянии своего здоровья и здоровья населения, включая существующие и возможные факторы риска и их степень;

• участие в обсуждении проектов законодательных актов  и внесение предложений по формированию государственной политики в области  здравоохранения;

• участие в управлении здравоохранением и проведении общественной экспертизы по этим вопросам в порядке, предусмотренном законодательством;

• возможность объединения  в общественные организации с  целью содействия здравоохранению;

• правовая защита от каких - либо незаконных форм дискриминации, связанных с состоянием здоровья;

• возмещение причиненного здоровью вреда.

Законодательством Украины могут быть определены и другие права граждан в области здравоохранения.

 

 

 

 

Законодавством України  може бути визначено й інші права  громадян у галузі охорони здоров’я.

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 року зі змінами і доповненнями регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права та обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

У статті 1 визначено, що санітарне  та епідемічне благополуччя населення – оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров’я населення факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань.

У статті 4 проголошені права громадян, які мають право на:

• безпечні для здоров’я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище;

• участь у розробці, обговоренні  та громадській експертизі проектів програм і планів забезпечення санітарного  та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів;

• відшкодування шкоди, завданої їх здоров’ю внаслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;

• достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, здоров’я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров’я та їх ступінь.

Законодавством України громадянам можуть бути надані й інші права  щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

У статті 5 визначені обов’язки  громадян, які зобов’язані:

• піклуватися про своє здоров’я та здоров’я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

• брати участь у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів;

• проходити обов’язкові медичні  огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;

• виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

• виконувати інші обов’язки, передбачені  законодавством про забезпечення санітарного  та епідемічного благополуччя.

Дуже важливе значення має Закон  “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”. Закон викладено в новій редакції (згідно із Законом України від 3 березня 1998 року N 155/98 –ВР).

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) – особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту  людини (ВІЛ) і через відсутність  у даний час специфічних методів  профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті. Масове розповсюдження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Боротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров’я населення.

Визначимо деякі нормативно-правові  акти щодо охорони здоров’я, які  розроблялись останнім часом:

1. Постанова Кабінету Міністрів  від 24.04.1999, N 696 “Про затвердження “Правил санітарної охорони території України”.

2. Постанова Кабінету Міністрів  від 23.04.1999, N 667 “Про Комплексні заходи боротьби з туберкульозом”.

3. Постанова Кабінету Міністрів  від 09.03.1999, N 341 “Про Програму профілактики СНІДу та наркоманії на 1999–2000 роки”.

4. Постанова Верховної Ради від 19.02.1999, N 453-XIV “Про проект Закону України про захист населення від інфекційних хвороб”.

5. Постанова Кабінету Міністрів, від 23.03.1998, N 357 “Про комплексні заходи для запобігання розповсюдженню хвороб, що передаються статевим шляхом”.

Законодавство про охорону праці  складається з Закону України  “Про охорону праці”, Кодексу законів  про працю України та інших  нормативних актів.

Законодавство України про охорону  праці та пожежну безпеку

Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 року визначає основні  положення щодо реалізації конституційного  права громадян на охорону їх життя  і здоров’я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних  державних органів відносини між власником підприємства, установи та організації або уповноваженим ним органом і працівником із питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

У статті 1 проголошується: “Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини в процесі праці.”

Дія Закону поширюється на всі підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах. У разі, коли міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачено законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору або угоди.

У статті 4 визначені основні принципи державної політики в галузі охорони  праці.

Державна політика в галузі охорони  праці базується на принципах:

• пріоритету життя і здоров’я працівників за відповідно до результатів виробничої діяльності підприємства, повної відпові-дальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

• комплексного розв’язання завдань  охорони праці на основі національних програм із цих питань та з урахуванням  інших напрямів економічної і  соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони навколишнього середовища;

• соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань;

• встановлення єдиних нормативів із охорони праці для всіх підприємств, незалежно від форм власності і видів їх діяльності;

• використання економічних методів  управління охороною праці, проведення політики пільгового оподаткування, що сприяє створенню безпечних і нешкідливих умов праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці;

• здійснення навчання населення, професійної  підготовки і підвищення кваліфікації працівників із питань охорони праці;

• забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій  та об’єднань громадян, що вирішують  різні проблеми охорони здоров’я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між власниками та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами при прийнятті рішень із охорони праці на місцевому та державному рівнях;

• міжнародного співробітництва в  галузі охорони праці, використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці.

Національна програма поліпшення стану  безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 1996–2000 роки (постанова Кабінету Міністрів України від 2 листопада 1996 р. № 1345) розроблена відповідно до Закону України “Про охорону праці”.

Головною метою Національної програми є удосконалення державної системи  управління охороною праці, яка сприяла  б вирішенню питань організаційного, матеріально-технічного, наукового  та правового забезпечення робіт  у галузі охорони праці, запобіганню  нещасним випадкам, професійним захворюванням, аваріям і пожежам.

Закон України “Про пожежну безпеку” від 17 грудня 1993 року проголошує, що забезпечення пожежної безпеки є невід’ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров’я людей, національного багатства і навколишнього природного середовища. Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

Закон України “Про дорожній рух”

Закон України “Про дорожній рух” визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя та здоров’я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху та охорони навколишнього природного середовища.

Закон регулює суспільні відносини  у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов’язки  і відповідальність суб’єктів-учасників  дорожнього руху, міністерств, інших  центральних органів державної  виконавчої влади, об’єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання.

Зокрема, у статті 14 визначені права  та обов’язки учасників дорожнього руху. Учасниками дорожнього руху є  особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або  інші місця, призначені для пересування  людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів. До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедисти, погоничі тварин.

Учасники дорожнього руху мають  право на:

• безпечні умови дорожнього руху, відшкодування збитків, завданих внаслідок  невідповідності стану автомобільних  доріг, вулиць, залізничних переїздів  вимогам безпеки руху;

• вивчення норм і правил дорожнього руху;

• отримання від гідрометеорологічних, дорожніх, комунальних та інших організацій, а також органів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України інформації про умови дорожнього руху.

Учасник дорожнього руху може оскаржити  дію працівника органів Державтоінспекції  Міністерства внутрішніх справ України  у разі порушення з його боку чинного законодавства.

Учасники дорожнього руху зобов’язані:

• знати і неухильно дотримуватися  вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів  із питань безпеки дорожнього руху;

• створювати безпечні умови для  дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди  підприємствам, установам, організаціям і громадянам;