Фіксальна економіка

Суть фіскальної політики

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика - це заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництво неінфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому.

Це дії уряду, спрямовані на формування оптимального обсягу і структури  державних витрат для забезпечення належного рівня зайнятості, обмеження  і запобігання інфляції та інших  негативних економічних явищ.

Цій політиці властиві такі функції:

- вплив на стан господарської  кон'юнктури;

- перерозподіл національного  доходу;

- нагромадження необхідних  ресурсів для фінансування соціальних  програм;

- стимулювання економічного  зростання;

- підтримка високого  рівня зайнятості тощо.

Заходи фіскальної політики визначаються поставленою метою (боротьба з інфляцією, стабілізація економіки, забезпечення економічного зростання). Держава регулює сукупний попит і реальний національний дохід за допомогою державних витрат, трансфертних виплат та оподаткування.

Бюджетно-податкова політика держави є важливим сутнісним компонентом державного регулювання економіки. На думку Дж. Кейн-са та представників неокласичного напряму, в економічні теорії саме внаслідок фіскальної політики держава здійснює основні функції з регулювання основних макроекономічних процесів та явищ ринкової економіки.

Фіскальну політику розрізняють  як дискреційну та недискреційну.

Дискреційна політика - це цілеспрямована зміна величини державних податків, видатків і сальдо державного бюджету (різниця між частиною податків і державними закупками) в результаті зміни законодавства, метою якої є:

- стабілізація економіки;

- досягнення рівноваги  в економіці;

- збільшення рівня  зайнятості;

- зниження темпів інфляції.

Дискреційна політика може здійснюватися тільки з часом, оскільки вона пов'язана з прийняттям законодавчих рішень.

До інструментів дискреційної фіскальної політики належать:

- зміна ставок оподаткування;

- скасування або запровадження  нових податків чи податкових  пільг;

- трансферти, обсяги яких нейтральні щодо розмірів доходів. Дискреційна фіскальна політика залежно від фази циклу може бути:

стимулювальною (експансії) фіскальною політикою - це

бюджетно-податкова політика, спрямована на збільшення державних  витрат та зменшення податків з метою  розширення сукупного попиту в економіці в період циклічного спаду;

стимулювальною (обмежувальною) фіскальною політикою - це бюджетно-податкова політика, за якої відбувається скорочення державних видатків та збільшення податків з метою скорочення сукупного попиту в умовах надлишкового попиту при циклічному піднесенні;

недискреційною (автоматичною) фіскальною політикою - це політика вбудованих стабілізаторів, вона не пов'язана зі зміною законів;

автоматичним ("вбудованим") стабілізатором - це механізм, який дає змогу зменшити циклічні коливання в економіці без зміни податкового законодавства. Такими стабілізаторами є:

- прогресивна податкова система;

- трансфертні платежі;

- система участі в прибутку;

- допомоги по безробіттю в  період економічних спадів.

Фіскальна політика, її ще часто називають бюджетно-фінансовою, або просто бюджетною, порівняно недавно використовується як інструмент макроекономічного регулювання.  
Слово "фіскальна" латинського походження і в перекладі означає казенний [30, С. 206].  
Фіскальна політика - це заходи уряду спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного виробництва[27, С. 404]. 
Можна твердити, що лише з часів Джона Кейнса почалося її активне, цілеспрямоване та безперервне застосування у цій якості[27, С. 400] 
Фіскальна політика містить досить простий інструментарій свого впливу на господарське життя: податки і видатки. Саме шляхом зміни податків та видатків і забезпечується вплив на макроекономічні процеси.  
Державний бюджет складається з доходної та видаткової частин. Доходи бюджету - усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, спрямування яких передбачено законодавством України.  
Податками називають обов'язкові платежі, які держава стягує з фізичних та юридичних осіб. В Україні розрізняють загальнодержавні податки та збори[4, С. 190]. Податки - це частина доходу, що сплачують фірми, домогосподарства у розмірі встановленому законом, або це гроші в бюджет, засіб формування державного бюджету. Адміністрування податків - це комплекс заходів виконавчої влади щодо забезпечення виконання доходної частини бюджету усіх рівнів[8, С. 78]. Податки поділяються на прямі, непрямі, акцизи, мито[38, С. 403]. 
Сукупна база оподаткування повинна базуватися на реалістичній оцінці можливостей виробничо-комерційної діяльності, дбайливому ставленні до товаровиробника і розумінні того, що доходну частину бюджету можуть сформувати не жебраки та безприбуткові виробничі ланки, а заможні люди та високоефективні підприємства[12, С. 8-9]. Збільшення доходної бази бюджету є можливим лише за умови успішного функціонування виробництва в країні[44, С. 33]. Завдання полягає не в тому, щоб зібрати якомога більше податків, а в тому, щоб при цьому розширилася база податків[22, С. 72]. 
Видатки бюджету - кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом[1, С. 5]. Державний бюджет містить чимало статей видатків, які можна згрупувати у шість основних напрямів[39,С. 405]: 
1. національна оборона; 
2. утримання державного апарату; 
3. фінансування бюджетного сектора економіки; 
4. соціальні видатки; 
5. проценти у державний борг. 
Тобто, державні видатки - це витрати пов'язані з діяльністю держави. 
Отже, фіскальною політикою розуміють процес зміни у системі оподаткування та урядових видатків[14, С. 34].

2.Сутність та структура податків

 

Письмові згадки про податки  датовані IV тисячоліттям до н.е.. В епоху  феодалізму податки вилучались у  грошовій та натуральній формі здебільшого  з селян та ремісників. Проте їх обсяги навіть за капіталізму до початку XX ст. були відносно невеликими. Так, на початку XX ст. за допомогою податків у розвинутих країнах світу акумулювалося майже 10% національного доходу, а наприкінці цього століття — 50%. 
Сутність податків. 
Податки — економічно доцільне примусове вилучення (привласнення) державою частини необхідного та додаткового продукту з фізичних і юридичних осіб з метою фінансового забезпечення виконуваних державою функцій. 
Повніше сутність податків, як і багатьох інших категорій, виявляється у виконуваних ними функціях. Основні функції податків: 
фіскальна (збір грошових коштів з фізичних та юридичних осіб з метою формування фінансових ресурсів держави); 
регулююча (регулювання грошових доходів, процесу нагромадження, функціонування національного ринку тощо); 
стимулююча (стимулювання інвестиційного процесу, прискорення темпів економічного зростання тощо); 
розподільча (розподіл і перерозподіл доходів між соціальними верствами і групами, між сферами і галузями економіки). 
Основними принципами оподаткування за сучасних умов є стабільність, зменшення кількості податків, корисність (вилучені кошти повинні здебільшого повернутись платникам податків у формі соціальних виплат), всезагальність та ін. В Україні ці принципи втілюються у практику недостатньо. 
Структура податків. Сукупність принципів оподаткування, основних видів податків та механізму їх вилучення формує податкову систему. В ній насамперед виділяють прямі та непрямі податки. Так, у Німеччині в 1994 р. їх співвідношення (у %) становило 55:45. Прямі податки (вилучаються державою безпосередньо з доходів і майна фізичних та юридичних осіб) переважають у більшості розвинутих країн світу, хоча їх вилучення складніше. Проте вони є більш справедливими, оскільки встановлюються пропорційно від величини доходів і майна. В Україні переважають непрямі податки (вилучаються державою через ціни на товари і послуги або їх включенням в тарифи). 
Основними видами податків у розвинутих країнах світу є особистий подохідний податок, податок на додану вартість, податок на прибутки компаній та податок на соціальне страхування. 
Частка особистого подохідного податку в державних доходах у розвинутих країнах (державах — членах Організації економічного співробітництва і розвитку, куди входять 28 наймогутніших країн) становила у середині 90-х років майже 30%, а в окремих державах (Австралія, Фінляндія, Данія, Німеччина) — 48%. Водночас у Франції та Греції частка цього виду податку — приблизно 12,5%. Вилучення особистого подохідного податку починається із встановлення неоподаткованого мінімуму. До нього у розвинутих країнах світу відносять стандартну знижку для працюючого, а також непрацездатних членів родини, які перебувають на його утриманні. Із заробітної плати типового працівника у деяких розвинутих країнах вилучається від 26 до 35% подохідного податку. Водночас у цих країнах спостерігається зниження максимальної ставки особистого подохідного податку, що приносить найбільшу вигоду крупним капіталістам. 
У літературі нерідко цей вид податку називають прибутковим. Але заробітну плату, яку переважно оподатковують цим видом податку, не можна вважати прибутком. Тому назва "прибутковий податок" неточна, незважаючи на те, що вона відображена у відповідному законі України. 
Податок на додану вартість (ПДВ) як універсальний акциз у розвинутих країнах світу змінюється від 14 до 25% від загальної суми податкових надходжень державного бюджету. У більшості розвинутих країн застосовують основну ставку цього податку з подальшим підвищенням або зниженням на певні види товарів і послуг. Так, в країнах ЄС основна ставка ПДВ становить 15%. 
Податок на прибуток компаній виплачують юридичні особи. Об'єктом оподаткування є прибуток підприємств після виплати відсотків по банківських позичках, облігаціях та інших боргових зобов'язаннях, які були випущені з метою фінансування власної діяльності. Загалом підприємства у розвинутих країнах світу виплачували у 1996 р. майже 30% свого прибутку. В Україні з прибутку підприємств вилучалося понад 80% різних податків, що сприяло поглибленню економічної кризи, зростанню тіньової економіки, хоча ставка податку на прибутки становила 30%. 
Частка податку на соціальне страхування в середині 90-х років у розвинутих країнах світу становила до 24%. Він виплачується з фонду зарплати підприємцями та найманими працівниками і є обов'язковим страховим внеском по медичному та пенсійному страхуванню. В Україні працівники цей податок не сплачують.

 

 

3Стримувальна фіксальна політика Стримувальна фіксальна політика

Стимулююча фіскальна  політика — це бюджетно-податкова  політика,

спрямована на збільшення державних витрат та скорочення податків з метою

розширення сукупного  попиту в економіці у період спаду.

 

Стримуюча фіскальна політика — це бюджетно-податкова політика, що має на

меті скорочення державних  видатків та збільшення податків для

стабілізації економіки  в умовах інфляційного надлишкового сукупного

попиту в період пожвавлення.

 

Стимулююча і стримуюча  фіскальна політика — об'єктивна сукупність грошових відносин, що відображають процес розподілу і перерозподілу частини вартості валового суспільного продукту для потреб розширеного відтворення в умовах змінюваної кон'юнктури і циклічних коливань економічного зростання. Передбачає систему державних заходів у вигляді сукупності форм, методів і засобів акумулювання фінансових коштів для потреб органів державної влади і механізм позитивного впливу на розвиток суспільного виробництва, вдосконалення його галузевої й територіальної структури з метою усунення диспропорцій, заохочення людей до праці і підвищення їх трудової активності. Основними інструментами здійснення С. і с. ф. п. стали, з одного боку, система платежів юридичних і фізичних суб'єктів господарювання до державного бюджету, з іншого — система бюджетного фінансування, сукупність податкових пільг, що розширюють можливості для ефективного інвестування грошових коштів у розвиток і вдосконалення виробництва, а також санкцій, які посилюють матеріальну відповідальність суб'єктів господарювання за кінцеві результати своєї діяльності, нормальний процес економічного зростання і швидко змінювані суспільні потреби зумовлюють нерівномірність розвитку одних галузей та територій і відставання інших, що веде до зростання диспропорцій і кризових явищ. Завданням стимулюючої фіскальної політики в таких умовах стає проведення певного вартісного розподілу грошових коштів для активного сприяння ефективному використанню факторів виробництва, регулювання вартості продукції, забезпечення умов для здійснення режиму економії й досягнення кращих результатів діяльності.

 

 

Стримуюча функція фіскальної політики дозволяє регулювати темпи зростання економіки на ранній стадії диспропорцій, охарактеризованих як „ перегрів економіки", тобто регулювати темпи зростання окремих господарських сфер, галузей або територій для усунення виявлених диспропорцій і своєчасного приведення їх стану у відповідність з потребами суспільства.

С. і с. ф. п. суперечила засадам адміністративно-командної  системи, тому довгий час розцінювалася  як витвір буржуазних економістів, що застосовується для подолання так  званих перманентних кризових процесів капіталістичного суспільства. Сьогодні очевидність потреб у проведенні динамічної С. і с. ф. п. не викликає сумнівів. Держава на її основі здатна реально впливати на темпи зростання ринкових засаду виробничо-господарському житті, сприяти розвиткові підприємництва Крім регулювання стимулюючих ставок податку, дана політика передбачає цілий комплекс інших заходів і механізмів стимулювання або стримування темпів економічного зростання у тих чи інших умовах. Вона включає використання митних зборів, збалансованої грошово-кредитної політики, вдосконалення бюджетної системи, валютне регулювання, страхування тощо.

 

 

Дефіцит бюджету його суть та напрямки подолання

Бюджетний дефіцит являє собою  перевищення видатків бюджету над  його доходами.

Види державного дефіциту:

1. Касовий дефіцит – нестача коштів у бюджеті в результаті незбігу терміну надходження грошей та здійснення видатків.

2. Активний бюджетний дефіцит  характеризується інвемтуванням  коштів на розвиток економіки. 

3. Пасивний бюджетний дефіцит  характеризується спрямуванням коштів на покриття поточних витрат.

Бюджетний дефіцит перешкоджає  розв'язанню економічних і соціальних проблем не тільки в конкретній країні, але й впливає на економічну ситуацію в інших країнах.

Теоретично можна виділити чотири основних напрямки подолання дефіциту бюджету:

— збільшення дохідної частини бюджету;

— скорочення видаткової частини  бюджету;

— здійснення внутрішніх і зовнішніх  позик;

— проведення грошової і кредитної  емісії.

1. Збільшення дохідної частини  бюджету — може бути пов'язаний  з проведенням оптимальної податкової політики, яка б стимулювала виробників до розвитку виробництва і збільшення його обсягів.

2. Скорочення витрат державного  бюджету. Сюди варто насамперед  віднести скорочення витрат на  народне господарство, зменшення  до мінімуму участі держави у виробничих інвестиціях. Скорочення видаткової частини бюджету може бути досягнуте за рахунок зменшення усіх видів дотацій, субвенцій.

3. Скорочення дефіциту бюджету  — здійснення внутрішніх і  зовнішніх позик, тобто пошук  джерел фінансування дефіциту, що склався.

15. Види бюджетного  дефіциту

Бюджетний дефіцит — це перевищення  видатків бюджету над його доходами

Види державного дефіциту

Циклічний дефіцит бюджету — це дефіцит, який є результатом циклічного падіння виробництва (скорочення національного доходу та обсягу виробництва) внаслідок кон'юнктурних коливань.

Структурний дефіцит  бюджету — це дефіцит, який є результатом дискреційної політики (встановлення ставок оподаткування, виплати на соціальне забезпечення, розмір оборонних видатків).

За формою прояву бюджетний дефіцит  поділяється на відкритий і прихований:

Відкритий - офіційно визнаний у законі про бюджет;

Прихований - офіційно не визнається. Його форми: завищення планових обсягів  доходів; включення у склад доходів  бюджету джерел покриття бюджетного дефіциту. Прихований дефіцит- більш негативне явище, ніж відкритий.

За причинами виникнення бюджетний  дефіцит буває вимушеним і  свідомим.

Вимушений - є наслідком низького рівня виробництва ВВП. Зумовлений недостатністю фінансових ресурсів у країні.