Війна в Афганістані

Таким чином, на думку західних фахівців криза була викликана, з одного боку, внутрішнім чинником - непродуманою і  підігнаної під марксистські догмати модернізацією афганських соціально-політичної та економічної структур, і, з іншого, зовнішнім і найбільш важливим фактором - введенням радянських військ у грудні 1979 року. 

"Радянський В'єтнам."

У західній, а пізніше і у вітчизняній  пресі з легкої руки журналістів  ця війна часто називалася "радянським В'єтнамом". Ніхто не сумнівався, що "росіяни" на своїх бойових  вертольотах могли досягти навіть найвіддаленіших районів цієї ізольованої  від усього світу країни. Але навіть самі об'єктивні прогнози зводилися до одного: якщо радянські війська хочуть отримати вигідні для себе довгострокові наслідки, їм треба "зійти на землю". Інакше їм ніколи не впоратися з озброєними повстанцями у себе в тилу. Моджахеди не були єдині у своїй боротьбі. Але, як це не може здатися парадоксальним, досвід не тільки радянсько-афганської війни показує, що сила не завжди в єдності. Одне плем'я або аул могли, побачивши для себе в цьому вигоду, або під тиском сили укласти союз із завойовниками, але інші продовжували боротьбу, тому що в цій

країні впродовж багатьох століть кожен сам забезпечував собі виживання.

У відсталому Афганістані було мало індустріальних центрів, у містах промислове виробництво було розвинене слабо, не було скільки-небудь сильного робітничого  класу і, внаслідок цього, робітничої організації, на яку, згідно з традицією, могла б спертися марксистська партія. Проводячи іноді досить продуману  колоніальну політику, радянські  окупанти і їх афганські союзники наділяли владними додатковими повноваженнями багатьох місцевих князьків, що ще більше посилювало пульверизацію суспільства, розпочату Аміном і Таракі, і створювало небезпечну основу для збереження роздробленості і міжусобної війни в Афганістані на багато років вперед. З перших днів війни навіть оптимісти вважали, що для реінтегрірованія країни потрібна була б зміна принаймні одного покоління і набагато більше за умови, що росіяни, не дивлячись на протидію світового співтовариства, в найближчому майбутньому не відмовилися б від свого експерименту - і це пророцтво збувається .

У силу цих причин за межами країн  соціалістичної співдружності майже ніхто не сумнівався в тому, що комуністичний режим в Афганістані не здатний до самостійного існування, і після виведення звідти підрозділів радянської армії від нього нічого не залишиться, крім ненависті до росіян, країна ж впаде в тривалий період хаосу і громадянської війни. Навіть вище радянське керівництво і верхи генералітету багато в чому поділяли це існувало на Заході думку, і саме тому продовжували наполягати на подальшому військове втручання. Радянські лідери просто не мали іншого виходу - адже вони не могли допустити падіння марксистського уряду.

Однак, афганські повстанці, маючи  в своєму розпорядженні лише обмеженим  арсеналом зброї, що діставалося  їм переважно від розпадалася  афганської армії (до кінця 1980 року вона становила 30% від своєї і без  того раніше скороченою чисельності), а також не дуже значною військовою допомогою ззовні (переважно ракети земля -повітря), чинили відчайдушний опір агресорові. Не дивлячись на те, що радянську військову присутність в Афганістані було забезпечено величезними технічними і людськими резервами, навіть за найоптимістичнішими оцінками умиротворення мало б зайняти багато років. Багато чудово пам'ятали про те, як Росії в кінці XIX століття довелося витратити цілих 25 років на завоювання набагато меншою за площею країни на Кавказі - Дагестану. 

РОЗДІЛ III

Реакція світової спільноти на введення радянських військ в Афганістан.

Становище в Афганістані за оцінкою  західної преси "різко загострило відносини між Сходом і Заходом і призвело до переоцінки міжнародної ситуації в цілому у зв'язку з новим і більш тверезим поглядом на ту небезпеку, яку політика СРСР подає для глобальної стабільності і міжнародного миру". Відразу і надовго погіршилися, на приклад, відносини між двома ядерними наддержавами у сфері двосторонніх угод з обмеження озброєнь.

Особливу паніку в Західному  світі викликало початок кризи, так як розцінювалося як переломний момент в радянській зовнішній політиці і новий етап міжнародних відносин у всьому світі. Вперше Радянський Союз застосував організовану збройну силу за межами своїх кордонів і країн усіма визнаного прорадянського блоку у Східній Європі. Введення обмеженого контингенту радянських військ до Афганістану було, безсумнівно, нічим не прикриту спробою грубою силою вирішувати долю суверенної і формально неспілкової країни, якій приписувалися далекосяжні наслідки.

Природною реакцією Західного світу була протидія радянської агресії, що штовхало капіталістичні країни на зближення. Виняткове місце в цьому формальному (у рамках ООН і НАТО) та неформальному союзі займали США, ще більше утвердилися у своєму становищі наддержави. Після декількох раундів нарад зі своїми європейськими союзниками, які все-таки не хотіли просто виконувати те, що їм скажуть американці, адміністрації Картера вдалося виробити основні напрямки спільної політики, спрямованої на упокорення агресора і стабілізацію становища в регіоні та в усьому світі в цілому. Передбачалося, по-перше, надавати всебічну військову та економічну допомогу Пакистану. По-друге, поставити Радянський Союз перед вибором: або продовжувати свою агресивну політику в Афганістані й поплатитися за це своїми ледь налагодити стосунки із Заходом, або зберегти добре ім'я в системі міжнародних відносин. По-третє, як більш віддалену перспективу США вже без своїх союзників планували посилити свою військову присутність і розвинути мережу оборонних систем та військових інститутів в регіоні

Ще один удар по СРСР завдали країни третього світу. На приклад, конференція ісламських країн в Ісламабаді більшістю голосів засудила дії Радянського Союзу як агресивні, не дивлячись на надану їм тривалу допомогу багатьом з цих країн. Єдність мусульманських держав, проте, було суттєво порушено недавньої Ірано-Іракської війною, і тому вони не могли в скільки-небудь значною мірою впливати на зовнішню політику СРСР.

Лідируючу роль у підштовхуванні СРСР до переговорів про виведення військ з Афганістану грали Західні країни. Передбачалася навіть можливість збереження частини контингенту в столиці та деяких великих центрах країни для підтримки комуністичного режиму. Президент Франції Вальрі Гіскар д `ЕСТА і канцлер ФРН Гельмут Шмідт особисто говорили з Брежнєвим про можливість таких переговорів, але марно. Причини цього були зрозумілі: афганський комуністичний режим очевидно виношувався в СРСР і не мав майже жодних шансів вижити без військової підтримки свого покровителя. "Навряд чи що-небудь змусить росіян кинути свій режим в Афганістані напризволяще так небезпідставно вважала більшість політиків на Заході.

Зараз, після розпаду Радянського Союзу і зникнення "червоної загрози", значення афганської кризи оцінюється трохи інакше. Військове втручання у внутрішні справи Демократичної Республіки Афганістан викликало різке загострення міжнародної обстановки і на деякий час загальмувала переговори зі скорочення озброєнь. Радянсько-афганська війна забрала близько 19 000 життів радянських солдатів і нарахованих кількість афганських повстанців і мирних жителів. Крім того, ця війна на багато років наблизила найглибший економічний і політична криза в СРСР, розпад Союзу і крах комуністичного режиму 

Зміни зовнішньополітичного курсу США після подій грудня 1979 року.

Після введення обмеженого контингенту в Афганістан "четверта влада" США розгорнула кампанію активної критики вищого керівництва країни. Визнавалося принаймні дивним, що для Президента і його адміністрації готовність російських піти на будь-які необхідні заходи для підтримки режиму-клієнта виявилася повною несподіванкою. Адже американська розвідка повинна була знати про майбутнє вторгнення принаймні вже з початку грудня 1979! Можливо, адміністрація була дуже зайнята економічною кризою у себе вдома, і про вторгнення дізналася лише коли "обмежений контингент" радянських солдатів кількістю в 50 000 чоловік опинилося в Афганістані (причому він відразу ж отримав тенденцію збільшитися вдвічі) - занадто велика помилка президента, на думку американських журналістів.

У засобах масової інформації, особливо в США, широку підтримку отримало викликане цим конфліктом нарощування американської військової присутності в третьому світі і розроблена адміністрацією США на чолі з Президентом Картером так звана "доктрина Картера", що складається з низки заходів політичного і економічного впливу на Радянський Союз і його зовнішню політику. По-перше, пропонувалося встановити ембарго на постачання зерна в СРСР, по-друге, скорочувався перебував тільки на стадії становлення обмін в культурній, науковій і технічній галузях. По-третє, більшість західних держав бойкотували Олімпійські ігри в Москві 1980 року. По-четверте, США чинили тиск на європейські країни і Японію, вимагаючи скоротити надання кредитів Радянському Союзу. Масовому читачеві торочилося, що на Радянський Союз і на більшість країн третього світу діє тільки силовий вплив.

"Доктрина Картера" оголошувала  зону Перської затоки життєво  важливою для економіки США,  в силу чого американці готові  були піти на будь-які заходи аж до застосування зброї для забезпечення своїх інтересів у регіоні. Однак, передбачені доктриною заходи не могли спрацювати повністю внаслідок того, що стабільний стан економіки деяких європейських держав, зокрема Франції і ФРН, багато в чому залежала від експорту продукції важкої індустрії в СРСР, в усякому разі відмова від торгівлі з Радянським Союзом приніс би відчутні внутрішні економічні потрясіння - дуже вагомий фактор у політиці європейських урядів. Ембарго на постачання зерна завдало удару по економіці країн Північної Америки - самих США і, особливо, Канади. Олімпійські ігри все-таки відбулися, тому що основна маса африканських і багато азіатських країн не приєдналися до бойкоту. Всі ці фактори зірвали застосування сильного політичного та економічного тиску на СРСР в повній їх ступеня і позначилися на внутрішньому становищі країн Заходу, і Адміністрація Рейгана змушена була відмовитися від "доктрини Картера" і висунути свою.

У результаті агресії СРСР відносини  між США і Пакистаном до великого задоволення адміністрації і самого Президента різко покращилися, піднявшись з самого низького рівня за весь післявоєнний період (у листопаді 1979 року натовп, розлючений відомостями про вторгнення американців до Гренади, спалила посольство США в Пакистані, а уряд зробив лише слабкі спроби зупинити безлади.) Скориставшись новою кризою, уряд США негайно запросила міністра закордонних справ Пакистану в Вашингтон і запропонувало 400 млн. доларів як економічної і військової допомоги. Але президент Пакистану заявив, що його країні необхідно 2-3 млрд. доларів для відновлення економіки та збройних сил, після відмови в наданні допомоги в таких розмірах назвав 400 млн. смішний сумою, особливо якщо врахувати, що за неї він може поплатитися вторгненням російських, виконують свій інтернаціональний обов'язок і захищають свої південні рубежі від світового капіталу.

Всі дороги, по яких озброєння могло  потрапляти до моджахедів в Афганістан, лежали на території Пакистану, і уряд генерала Зіа неохоче надавало послуги з його транзиту, так як боялося за свою власну безпеку. З боку уряду СРСР прозвучало кілька попереджень Пакистану про можливість очищення і цієї країни від американських імперіалістів, і принаймні один раз радянськими військами був здійснений рейд у північні прикордонні території Пакистану, де були розташовані табори повстанців. Якби Пакистан став справжньою опорною базою афганських моджахедів, Радянський Союз навряд чи б зупинився на Хіберском перевалі, що викликало б неодмінно падіння хиткої режиму генерала Зіа, і без того переживав великі економічні й соціальні потрясіння.

Нова зовнішньополітична концепція  США - "неоглобалізму", як називали її багато радянських (і не тільки) журналісти, політики та історики - передбачала  нарощування військової присутності  американців в усьому світі і особливо в зонах, оголошених життєво важливими для інтересів США. Активізувалося військове співробітництво з багатьма країнами третього світу, удосконалювалися сили швидкого розгортання і оснащувалися крилатими ракетами і ракетами "Трейдент", нарощувалися і модернізувалися ВПС і ВМС. США постійно тримали в районі Перської затоки 1-2 авіаносних з'єднання.

У цілому, будучи відповіддю на агресію  СРСР в Афганістані, нова зовнішньополітична стратегія США викликала різке загострення міжнародної обстановки, накрутила гонку озброєнь і на деякий час загальмувала переговори зі скорочення озброєнь. У результаті такої зовнішньої політики США СРСР вплутався в згубну для його екстенсивного господарства гонку озброєння, на багато років наблизитися найглибший економічний і політична криза, розпад Союзу і крах комуністичного режиму. У кінцевому підсумку цими зовнішніми і внутрішніми причинами і був викликаний виведення радянських військ з Афганістану 15 лютого 1989 року. 

ООН і ситуація навколо  Афганістану.

На початку січня 1980 США взяли  на себе ініціативу виступу перед  Радою Безпеки ООН, який кваліфікував акцію Радянського Союзу як відкрите застосування збройної сили за межами своїх кордонів і військову інтервенцію. СРСР наклав вето на резолюцію Ради Безпеки; його підтримали п'ять держав-членів Ради з третього світу. 14 січня 1980 Генеральна Асамблея ООН на своїй Надзвичайної сесії підтвердила резолюцію Ради Безпеки 108 голосами проти 14 *) - явне і повне дипломатичну поразку СРСР. Країну Рад підтримали тільки напівколоніальні і відверто симпатизують їй країни. Утворився майже єдиний фронт західних держав і держав третього світу, в тому числі арабських і мусульманських, які проголосували за таку резолюцію. Навіть Ірак, довгий час

отримував військову і технічну допомогу з Росії, відвернувся від свого колишнього заступника.

Радянсько-американське заява від 13 вересня 1991 проголосила право афганського  народу визначати свою долю без втручання  ззовні, підкреслило необхідність припинення військових дій, негайного проведення вільних виборів і створення перехідного механізму під егідою ООН. У той же день були взаємно припинені поставки зброї в Афганістан. 15 листопада 1991 на переговорах між делегаціями від моджахедів і від СРСР і РРФСР представники афганської опозиції в прийнятій спільній заяві заявили про свою згоду з перерахованими в радянсько-американському документі заходами щодо врегулювання ситуації в регіоні. Але, на жаль, кровопролиття в країні триває.