Війна в Афганістані

На шляхах політичного врегулювання афганської проблеми і створення  в Афганістані неагресивного  держави надалі необхідно зосередити основні зовнішньополітичні зусилля всіх зацікавлених у цьому держав у взаємодії з усім міжнародним співтовариством у цілому. Мабуть, це співробітництво більшою частиною буде проходити в рамках ООН, тому підвищення ролі цієї міжнародної організації в регіоні, безсумнівно, буде дуже плідним для дозволу афганської кризи. 

Міжнародно-правове врегулювання кризи.

Західні країни грали лідируючу  роль у підштовхуванні СРСР до переговорів про виведення військ з Афганістану. Але радянське керівництво пішло на них лише після довгих років війни, коли її безперспективність і безнадія стала очевидною. 14 квітня 1988 було прийнято спільне радянсько-американська угода "Про взаємозв'язок для врегулювання становища, що відноситься до Афганістану". Угода встановлювало крайні терміни виведення радянських військ з країни: половина обмеженого контингенту виводилася до 15 серпня 1988 року і всі підрозділи ще через шість місяців, тобто до 15 лютого Ця угода була в точності виконано радянською стороною. Було також прийнято "Двостороння угода між Республікою Афганістан та Ісламською Республікою Пакистан про принципи взаємин і, зокрема, про невтручання і про відмову від інтервенції". Угода підкреслювало необхідність "поважати суверенітет, політичну незалежність і територіальну цілісність РА і ІРП", "забезпечувати, щоб територія не використовувалася яким-небудь чином для порушення суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності та національної єдності або для підриву політичної, економічної та суспільної стабільності іншого держави "і" не допускати на своїй території навчання, спорядження, фінансування та рекрутування найманців якого б то не було походження ". Необхідність дотримання проголошених у цій угоді принципів взаємини між РА і ІРП була зафіксована в "Декларації про міжнародні гарантії", ухвалена спільно СРСР і США. Після підписання Женевських угод частина радянських і більшість афганських керівників наполягало на тому, щоб зберегти присутність в Афганістані 25% перебували там військ

для охорони комунікацій (переважно  на трасі Хайратон - Кабул) до повного  припинення військових дій. Подібне  половинчасте рішення зводило б нанівець усі Женевські угоди, хоча б тому що для підтримання залишався контингенту довелося б знову вводити додаткові формування. Не дивлячись на певний військовий ризик, радянське керівництво в точності дотрималося угоди і вивело всі війська до 15 лютого 1989 року. 

Становище в Афганістані  після виведення радянських військ.

Прогнози Заходу про те, що кабульський  режим відразу після припинення радянської військової присутності впаде через свою повну нежиттєздатність, а коаліційний уряд угруповань моджахедів приведе країну до світу після вигнання "комуністичної чуми", виявилися неспроможними. Це свідчить про деяку необ'єктивність у підході до афганської проблеми - мабуть, єдине, в чому я можу не погодитися з тодішньою точкою зору Заходу на афганську проблему. Але, на їх виправдання, потрібно сказати, що ця точка зору також зазнала змін і була відкоректована часом. Дійсно, виведення військ 15 лютого 1989 не викликав, як очікувалося, початку процесу умиротворення в Афганістані, а, навпаки, спонукав опозицію до активізацію військових дій. Безпосередньо за цією подією пішли найбільші наступальні операції моджахедів під Джелалабадом, Хостом, Кандагаром, Кабулом, Саланг. Однак, урядові війська успішно відбили ці наступу і в ряді районів перейшли в контрнаступ, в результаті чого відновили своє оперативне становище і змогли його утримувати ще три роки. Опозиція була ослаблена, і в цьому зіграли роль кілька факторів: по-перше, з відходом підрозділів радянських окупаційних військ вона була позбавлена ​​своєї ідеологічної бази, спонукав афганців до боротьби проти завойовників і невірних, по-друге, агресивні тенденції Пакистану викликали деякі патріотичні настрої і відштовхнули частину повстанців від боротьби з урядом, по-третє, СРСР продовжував постачання зброї, хоча і в скороченому розмірі (що, між іншим, не суперечило Женевських угод і міжнародного права). З певним ступенем точності можна говорити про те, що марксистський режим в Афганістані тримався не тільки на іноземних багнетах, а й, принаймні, отримав за час присутності контингенту радянських військ певну опору всередині країни - на одному тільки цьому він не протримався б три роки .

Однак, пасивність РА у військових діях, надії на вирішення проблеми силою, активна підривна робота опозиції в армії РА, зв'язок в психології населення всіх бід з Квітневої революцією і загальна втома і, головне, відсутність реальних дій для поліпшення перш за все економічної ситуації в районах, контрольованих урядом, призвели врешті-решт до падіння режиму Наджібули.

ВИСНОВОК

Як я говорив на початку своєї  роботи, я намагався підійти до вивчення афганської проблеми перш за все з точки зору історії, зокрема, спробував зрозуміти витоки цієї трагедії яка вже 20 років не припиняється і розглянути вже наявний міжнародний досвід спроб умиротворення. Робити прогнози на майбутнє дуже важко, та це й не входить в мої завдання. Можна лише в найбільш загальних рисах передбачити, що світ прийде до цієї країни ще не скоро і що найважливішу роль у вирішенні цього конфлікту будуть грати міжнародні організації, в тому числі ООН. Що не має історичних аналогій практика одностайності та узгоджених дій усіх націй світового співтовариства з ліквідації збройних конфліктів (зіткнення між Іраком і Кувейтом, громадянські війни в Сомалі і в Югославії), хоча зроблені поки тільки перші кроки, має необмежене поле застосування в майбутньому і дає можливість сподіватися , що ми все-таки вступимо в епоху миру та злагоди і назавжди зможемо уберегтися від жахів війни. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Гарєєв. М "Афганська проблема - три роки без радянських військ" - / / Міжнародна життя N2, 1992 р.

2. Георгій Брудерер. "Афганська війна"-Possev-Verlag, V. Gorachek KG, 1985.

3. "США і регіональні конфлікти." - М.: Наука, 1990 р.