Затрати виробництва, ціна і прибуток

 Міністерство освіти України

Харківський державний  політехнічний університет

Чернівецький факультет

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота

 

з мікроекономіки на тему:

Затрати виробництва, ціна і прибуток

 

 

 

 

 

 

Студент: JONY

 

 

 

 

 

 

Чернівці

1998 р.

 

План

 

1. Затрати виробництва
2. Методи стабілізації грошового обігу
3. Задача

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Будь яке підприємство або фірма  намагається отримати якомога більший  дохід від своєї діяльності, а отже прагне не тільки продати свій товар за максимально високою ціною, а скоротити свої витрати на виробництво й реалізацію продукції. Тому однією з важливих функції підприємства (фірми) є мінімізація витрати виробництва.

Облік виробничих затрат повинен бути організований так, щоб існувала можливість оперативно впливати на зниження собівартості, встановлювати фактори, які впливають на рівень собівартості і виявляти додаткові резерви її зниження.

 

Завдання обліку затрат виробництва, їх класифікація.

Перед обліком процесу виробництва  стоять такі завдання:

1. Обмін і контроль за випуском продукції по її обсягу, асортименту, якості та виконання договорів-замовлень по цих показниках;
2. Обмін на виробництво і контроль за дотриманням кошторисів затрат;
3. Калькулювання собівартості продукції і контроль за виконанням плану собівартості;
4. Виявлення не використаних резервів на виробництво і контроль за недопущенням втрат у виробництві.

Для розв’язання цих завдань  необхідно, щоб введення обліку затрат забезпечувало порівняння планових і фактичних показників собівартості.

До собівартості відносять:

1. витрати безпосередньо зв’язані з виробництвом продукції, обумовлені технології і організації виробництва, включаючи витрати на управління;
2. витрати на підготовку виробництва (на освоєння нових видів продукції);
3. витрати на удосконалення технології та організації виробництва, які здійснюються в ході виробничого процесу;
4. витрати на покращання умов праці і техніки безпеки підвищення кваліфікації працівників підприємства;
5. витрати зв’язані зі збутом продукції.

Крім витрат, які включаються  в собівартість продукції, підприємства несе ще витрати, які покриваються за рахунок спеціальних джерел: прибутку (штрафи, пеня, % за кредит), фонду економічного стимулювання і спецпризначення (затрати на капітальний ремонт), капіталовкладень. Всі витрати на виробництво грунтують по таких ознаках:

1. по економічній ролі в процесі виробництва;
2. по способу включення затрат у виробництво;
3. залежно від об’єму виробництва;
4. по однорідності складу;
5. по видах витрат – елементам і статтям витрат;
6. по місцю виникнення – виробництвам, цехам, дільницям;
7. по видах продукції, робіт і послуг – калькулюючим об’єктам
8. по етапах виробничого процесу;
9. по календарних періодах.

Групування затрат по статтях калькуляції показує  призначення окремих видів затрат у собівартості продукції. Для контролю за складом затрат по місцях їх здійснення і виявлення собівартості по видах виготовленої продукції необхідно знати не тільки, що затрачено в процесі виробництва, але і на які цілі (куди, на що). Ці затрати проведені, тобто їх треба враховувати по напрямах, відношенню до технологічного процесу. Такий облік затрат дає можливість аналізувати собівартість по її складових частинах і окремих видах продукції. Перелік калькуляційних статей встановлюється галузевими інструкціями.

Номенклатура калькуляційних статей:

1. сировини і матеріали;
2. повернені відходи;
3. паливо і енергія на технологічні цілі;
4. основна зарплата виробничих робітників;
5. додаткова зарплата виробничих робітників;
6. відрахування на соцстрах;
7. затрати на підготовку і освоєння виробництва;
8. витрати на утримання і експлуатацію устаткування (ВУЕУ);
9. загальновиробничі витрати;
10. загальновиробничі витрати;
11. загальногосподарські витрати;
12. інші виробничі витрати;
13. позавиробничі витрати.

Групування  затрат.

Затрати на виробництво групують по таким елементам:

1. сировина і основні матеріали за мінусом відходів;
2. витрати на оплату праці;
3. відрахування на соціальні заходи;
4. амортизація основних фондів;
5. інші витрати.

Облік в постатейному розрізі здійснюють системно на відповідних рахунках виробничих затрат. На відміну від цього обмін в по елементному розрізі – позасистемно, тобто за допомогою різних вибірок та додаткових розрахунків.

Крім цього, затрати виробництва  групуються: по місцю виникнення затрат, тобто по ознаці того, до якого виробництва вони відносяться (основного допоміжного), в якому цеху або на якій ділянці здійснені.

Для контролю і аналізу рівня  затрат по окремих етапах технологічного процесу і розрахунку незавершеного виробництва з загальної суми затрат, що відносяться на собівартості тих або інших виробів, виділяють затрати на окремі процеси операції.

По календарних  періодах виробничі  затрати діляться на поточні, тобто  постійні (щоденні) і одночасові тобто  однократні або ті, що проводяться рідше ніж 1 раз в місяць. Чіткий розподіл затрат виробництва на поточні і єдиночасові має велике значення для правильного щомісячного обчислення собівартості продукції.

Методи обліку затрат виробництва.

В залежності від організації і  технології виробництва, характеру  випущеної продукції розрізняють  три методи обміну затрат на виробництво і калькуляції собівартості продукції: позамовний попередільний і нормативний.

Позамовний метод обміну витрат на виробництво застосовують в виробництвах з механічним збиранням деталей, вузлів і виробів в цілому: технологічний процес між цехами тісно взаємозв’язані і ГП випускає тільки один, останній в технологічному ланцюгу, цех. Виробничі затрати збираються спочатку по цехам, але потім обов’язково сумують по підприємству в цілому, і завдяки цьому розраховують собівартість одиниці продукції проводять по сумі затрат всіх цехів. Позамовний метод застосовується в індивідуального виробництва або на виготовлення серії 5-10 виробів малосерійному виробництві відкривають замовлення. Непрямі затрати щомісячно розподіляють між замовленнями.

Фактичну собівартість окремих замовлень визначають або після передачі на склад або після здачі замовнику безпосередню.

При замовному методі не можна скласти  калькуляцію замовлення до тих пір, поки по ньому не буде виконана вся  робота, собівартість не можу бути розрахована вся робота, значним недоліком цього методу обліку.

В процесі виконання замовлень  витрати матеріалів і зарплати виробничних робітників контролюється за допомогою кошторисної калькуляції, які складають до запущення замовлення в виробництво шляхом лімітування від пуску матеріалів на виробництво і співставляють начислену зарплату з сумою по цій статті в кошторисній калькуляції. Але кінцевий результат виконання плану по собівартості виявляють тільки після виконання замовлення. Це обумовлює необхідність покращання позамовного методу обліку шляхом застосування принципів нормативного методу обліку затрат виробництва.

Попередній метод обліку затрат виробництва продукції застосовується в таких галузях промисловості, в яких оброблювана сировина проходить декілька окремих самостійних фаз обробки, переділів.

Кожний переділ, за винятком останнього, являє собою завершену фазу обробки сировини, кінцевий продукт обробки, а напівфабрикат особистого виробництва. Напівфабрикат власного виробництва використовують не тільки в наступних переділах свого виробництва, але і реалізують на сторону іншим підприємствам як покупні комплектуючі вироби і напівфабрикати. Собівартість кінцевого продукту буде складатись з суми затрат всіх переділів.

Нормативний метод є значним  досягненням економічної науки. Суть його зводиться до того, що витрати на виробництво обліковується з поділу їх на 3 елементи обліку.

1. витрати в межах норми;
2. зменшення або збільшення витрат порівняно з нормою внаслідок змін норми під впливом технічного прогресу.

Нормативний метод обліку застосовують, як правило в масових і серійних виробництвах різної і складної продукції, яка складається з великої кількості деталей. Це найбільш прогресивний метод, який дозволяє ефективно використовувати дані обліку для виявлення резервів зниження собівартості і оперативного управління виробництвом. Найважливішим його елементом є своєчасне виявлення відхилень від норм і облік змін норм.

Особливістю нормативного методу обліку затрат є наявність і можливість поточного і попереднього контролю за витратами як по одним документам проводиться відпуск матеріалів, сировини, палива, нарахування зарплати по встановленим нормам затрат. В них  проставляються ліміти, нори затрат матеріалів, нормований час і розцінки на оплату праці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Методи стабілізації  грошового обігу.

Якщо проаналізувати конкретну грошову політику у  певних країнах і в певні періоди, то можна побачити, що дії різних урядів вносять до неї безліч різноманітностей. У теорії ж розрізняють два принципово відмінних підходи до грошової політики: кейнсіанський та монетаристський.. Слід попередньо зазначити, що і кейнсіанці, і монетаристи визнають, що центральна проблема грошової політики — це маніпулювання грошовою пропозицією з метою впливу на найважливіші макроекономічні параметри. Розбіжності у підходах починаються з відповіді, як і на які параметри може впливати грошова пропозиція.

Кейнсіянськая модель грошової політики. Загалом кейнсіанці ставляться до грошової політики як до менш впливової (результативної) порівняно з бюджетно-податковою.

Визначаючи певні можливості впливу на економіку через зміну грошової пропозиції, кейнсіанці виходять з такої логіки зв'язків: зміна грошової пропозиції змінює ставку процента, яка визначає рівень інвестування; інвестиції ж, як елемент сукупних витрат, впливають на загальний обсяг останніх і змінюють рівноважний обсяг виробництва. Цю логіку можна відобразити через систему пов'язаних графіків.

 Якщо ставка процента зменшується, то люди готові тримати більше грошей, попит на них збільшується; і, навпаки, коли ставка збільшується, попит на гроші зменшується.

Оскільки ставка процента — це ціна грошей, а ринкова ціна формується взаємодією попиту та пропозиції, то важливо визначити зміст цих чинників. Попит визначається потребою в грошах для здійснення угод, для забезпечення себе на "чорний день", придбання акцій, облігацій з метою отримання доходів на певну суму. Пропозиція визначається політикою центрального банку, активністю комерційних банківських установ та бажанням споживачів і підприємців брати гроші в кредит.

Якщо ставка процента встановлюється на рівні, що перевищує рівноважний, то власники грошей перерозподіляють їх на користь тих форм, які приносять вищий процент. З часом саме це зменшує попит і, відповідно, ставку процента.

Головна мета грошової політики, за кейнсіанським  уявленням, — це зміна пропозиції грошей з метою впливу на ставку процента. Зробити це можна різними шляхами: зміною норми банківських резервів та залікової ставки процента або через операцію на відкритому ринку (купівлю-продаж облігацій державного боргу).

Наслідком змін у грошовій пропозиції стають зміни макро-економічних показників: випуску, зайнятості, цін. Зменшення ставки процента спричиняє збільшення інвестицій і, як показано на графіку 2, це може сприяти забезпеченню випуску на рівні повної зайнятості У_Р . Чому це відбувається? Нам, зокрема, вже відомо, що, чим нижча ставка процента, тим відносно дешевші виробничі ресурси і, відповідно, інвестиції стають більш прибутковими.

Прихильники кейнсіанського підходу, як уже зазначалось, розглядають грошову політику як другорядну порівняно з фіскальною. Вони тлумачать причини недосконалості грошової (монетарної) політики тим, що існують певні обмеження впливу грошової пропозиції на ставку процента, а ставки процента — на рівень інвестицій.

Обмеження впливу грошової пропозиції на ставку процента пояснюють явищем, що дістало назву "пастка ліквідності'. Графічно це явище може бути проілюстроване у такий спосіб.

 

 

 

Пояснення до графіка:

1. На графіку показано, що крива попиту на гроші має два відрізки: "нормальний" ОЕ, на якому ставка процента виявляє залежність від попиту, і "особливий" ЕО, на якому рівень процента не залежить від попиту.

2. На другому відрізку, як би не змінювалась пропозиція грошей, ставка процента лишається незмінною.

Графік 1

"Пастка ліквідності"  виникає тоді, коли ставка процента, досягнувши критично-мінімального рівня, надалі перестає знижуватись. І зміна пропозиції грошей тоді вже не має на неї жодного впливу. Це трапляється тому, що люди виявляють бажання тримати всі додаткові гроші у готівці, не звертаючи увагу на рівень процента. Коли ставка процента занадто мала, альтернативна вартість утримання грошей на руках низька, і власники тримають гроші, очікуючи збільшення процента. Подальше зростання грошової пропозиції поглинається ринком без зменшення ставки процента. Отже, грошова пропозиція лише до певної межі може впливати на ставку процента.