Туризм в Африці

Крім того, певні обмеження, пов’язані з проходженням державної служби, встановлює ст. 16 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р., а саме — державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені ст. 1 і 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р.

Ст. 1 Закону України «Про боротьбу з корупцією» визначає корупцію як діяльність уповноважених  на виконання функцій держави  осіб, спрямовану на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання  матеріальних благ, послуг, пільг або  інших переваг.

Корупційними  діяннями є:

а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;

б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

За корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані  з корупцією, несуть відповідальність такі особи, уповноважені на виконання функцій держави:

а) державні службовці;

б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільські, селищні, міські голови та голови районних, обласних рад.

У ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією» наводяться спеціальні обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції.

Державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права:

а) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

б) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

в) входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.

З точки  зору обмеження підприємницької  діяльності державних службовців привертає увагу ч. 2 ст. 1 Закону України «Про підприємництво»: створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.

Зі змісту наведеної частини статті можна  зробити висновок, що державні службовці  можуть бути засновниками суб’єктів  підприємницької діяльності, крім випадків, передбачених ст. 66 і 75 Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. (мається на увазі створення повних і командитних товариств).

Щодо  юридичних осіб та громадян, для  яких підприємницька діяльність не є  основною, Закон застосовується до тієї частини їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

Друга группа суб’єктів підприємницької  діяльності, а саме юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України «Про власність», буде розглянута в другому розділі цього видання «Організаційно-правові форми суб’єктів підприємницькой діяль- 
ності».

Стосовно  третьої групи суб’єктів підприємницької  діяльності можна зазначити таке.

Визначення  угоди про розподіл продукції  наводиться в ст. 4 Закону України  «Про угоди про розподіл продукції» від 14 вересня 1999 р.

Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона — Україна (далі — держава) доручає іншій  стороні — інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин  на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов’язаних з угодою робіт, а інвестор зобов’язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції.

Угода про  розподіл продукції може бути двосторонньою чи багатосторонньою, тобто її учасниками можуть бути декілька інвесторів, за умови, що вони несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, передбаченими такою угодою.

Сторонами угоди про розподіл продукції  виступають інвестори і Кабінет Міністрів України та Верховна Рада Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, на території якого розташована ділянка надр, що передається в користування на умовах угоди про розподіл продукції (далі — орган місцевого самоврядування), які укладають угоду після її погодження з постійно діючою міжвідомчою комісією.

Інвесторами можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи України або інших держав, об’єднання юридичних осіб, створені в Україні чи за межами України, які мають відповідні матеріально-технологічні та економічні можливості або відповідну кваліфікацію для користування надрами, що підтверджено документами, виданими згідно із законами (процедурами) країни інвестора.

У тому разі, коли інвестором в угоді виступає об’єднання юридичних осіб, що не є юридичною особою, учасники такого об’єднання несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, передбаченими угодою про розподіл продукції.

Необхідно також зауважити, що ст. 1 Закону України  «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 листопада 2000 р. визначає поняття суб’єктів малого підприємництва.

1.1.3. Обмеження у здійсненні 
підприємницької діяльності

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про підприємництво» (далі — Закон) підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються законодавством України.

Перелік видів діяльності, підприємництво в  яких не застосовується у зв’язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління, встановлюється Верховною Радою України.

Ст. 4 Закону встановлюються обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Зокрема:

а) діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до Закону України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» від 15 лютого 1995 р.;

б) діяльність, пов’язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об’єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій — також і повними товариствами.

в) діяльність, пов’язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв’язку в мережах зв’язку загального користування (крім супутникових систем телефонного зв’язку в мережах загального користування, які мають наземну станцію спряження на території України та створюються або розгортаються за допомогою національних ракет-носіїв або національних космічних апаратів), виплатою та доставкою пенсій, грошової допомоги малозабезпеченим громадянам, здійснюється виключно державними підприємствами і об’єднаннями зв’язку.

г) діяльність, пов’язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих (А-76Ек, А-80Ек, А-92Ек, АІ-93Ек, А-95Ек, А-98Ек) з вмістом не менш як 5 % високооктанових кисневмісних добавок — абсолютованого технічного спирту та етил-трет-бутилового ефіру, здійснюється нафтопереробними підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.

1.1.4. Принципи підприємницької діяльності

Підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

1) вільний вибір видів діяльності;

2) залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;

3) самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

4) вільний найм працівників;

5) залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

6) вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

7) самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

1.2. ПІДПРИЄМЕЦЬ І ДЕРЖАВА

Право громадян на заняття  підприємницькою діяльністю закріплене у ст. 42 Конституції України, де зазначено: кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Гарантії прав підприємців визначаються розд. ІІІ Закону України «Про підприємництво» (далі — Закон). Законом встановлюються як загальні, так і майнові гарантії прав підприємців.

Відповідно  до ст. 12 Закону загальні гарантії полягають  у тому, що держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

У разі поставок підприємцем товарів, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб держава сприяє забезпеченню його матеріально-технічними та іншими ресурсами.

У передбачених законом випадках підприємець  або громадянин, який працює у підприємця за наймом, може бути залучений до виконання в робочий час державних обов’язків. Орган, що приймає таке рішення, відшкодовує підприємцю відповідні збитки.

Спори про  відшкодування збитків вирішуються  судом або господарським судом відповідно до їх компетенції.

Право на використання власником належного  йому майна для підприємницької  діяльності зафіксоване в ст. 6 Закону України «Про власність». У наведеній  статті зазначено:

1. власник має право використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності;
2. результати господарського використання майна (виготовлена продукція, одержані доходи) належать власникові цього майна, якщо інше не встановлено законом або договором;
3. власник засобів виробництва та іншого майна має право створити у встановленому законом порядку підприємство, організацію, що є юридичною особою.

Юридична особа здійснює право  володіння, користування і розпорядження  закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту (положення).

Гарантії майнових прав підприємця встановлюються ст. 13 Закону.

Держава гарантує недоторканність майна  і забезпечує захист права власності  підприємця.

Вилучення державою у підприємця його основних і оборотних фондів та іншого використовуваного ним майна не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.

Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення  громадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що охороняються законом, відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного законодавства.

Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їх праці. При укладанні трудового  договору, в тому числі у випадках, передбачених законами України, — контракту, підприємець зобов’язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в країні мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства.

З метою  створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва держава:

• на умовах і в порядку, передбачених чинним законодавством, надає земельні ділянки, передає підприємцю державне майно (виробничі та нежилі приміщення, законсервовані й недобудовані об’єкти та споруди, невикористовуване устаткування), необхідні для здійснення підприємницької діяльності;
• відповідно до ст. 12 Закону сприяє організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів;
• здійснює первісне облаштування неосвоєних територій об’єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх у кредит підприємцям;
• стимулює за допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг тощо) модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг;
• надає підприємцям цільові кредити;
• надає підприємцям інші види допомоги.