Контрольная работа по "Геополитике"

Я веду також до того, що сьогодні, коли сучасні українські аспіранти вгризшись трішки в розуміння предмету та об’єкту геополітики, виносять вердикт, що це наука, що вона має те-то і те-то в наступному ж розділі спростовують це уявлення абсолютно антинауковим мисленням – звучать висновки про євразійство, про Великий Китай, про історичну місію України як лідера чорноморського регіону ітд.

Тут також важливо зосередити свою увагу на завданнях футуристки чи то наукової фантастики. Якщо філософія надає майбутньому так би мовити душу, геополітика тіло, то футуристка та фантастика каже, які в цього тіла будуть очі, ноги і т д. Звісно є такі явища як філософська фантастика, як геофілософія, але ці науки як явища, що існують на рубежі різних онтологічних типів наук-мислень, не суперечать вищесказаному.
Візьмемо за приклад Україну. Сьогодні в України немає заданого ідеалу до якого потрібно прагнути, вірніше нам його постійно нав’язують, проте він не наш тому є наперед програшним. Сьогодні також в Україні нема геополітиків, які могли б стати на шлях заданий філософією та вести по ньому країну. Сьогодні проте є фантасти, які залюбки малюють носи та руки чужим майбутнім, але не нашим. В Українському Геополітичному Клубі, та і в інших фабриках думки сьогоднішньої України, які мислять геополітично, проходить процес формування та вибору філософського маячку-якоря-ідеалу, до якого вже підуть тягнути Україну геополітики. Ю.О. Буздуган вводить таку парадигму мислення геополітичного: етика – геополітика – стратегія - тактика. С.Б. Пєрєслєгін аналізує три підсистеми сучасної геополітики: геополітика як така, соціальні технології, що породжені геополітикою та трансценденція В будь-якому випадку, попереду величезна робота, допоки геополітика, стане наукою в класичному розумінні соціальних та гуманітарних наук.

Давайте уявимо роль геополітики в сучасному суспільстві: існують інститути, що забезпечують розвиток економіки, забезпечують матеріальні потреби людей, існують також інститути, що виховують людей політично, розказують з ким треба дружити, хто поганий, хто хороший, існують інститути, які вивчають довколишній світ, існують інститути, які передбачають розвиток тієї чи іншої сфери (це вже ближче, але прогнози для них єдина ціль) ітд. Запитання: чи є інститути, які задяють цілі, дійсно довгострокові.

Раніше, так історично склалось, геополітики визначали базовим геополітичним ресурсом фактори, що лежали в площині географічного – це були транспортні зв’язки, запаси харчування, географічне положення, зручність для захисту території і тд. Сьогодні ж міждисциплінарність геополітики вражає – ресурси абсолютно різнопланові. Тому геополітика вже не відповідає своїй первинній суті – сьогодні назва цього явища, не несе визначальний його зміст. Проте воно все ще зберігає таку назву – можна було б назвати її по іншому, але навіщо – просто треба відмовитись від вимог науковості, не зважати на них – то розбудовувати геополітику як тип, стиль, спосіб сприйняття-мислення світу, процесів, що в ньому відбуваються. Геополітика в суспільстві повинна відігравати функцію ідеологічного стержня, що займається забезпеченням функціонування та процвітання держави. Геополітика має малювати образ майбутнього, що вигідний нам, та шукати ресурси для його досягнення – можна сказати також, що геополітика це прикладний патріотизм, на який здатні люди, що мають глобальний загальний розвиток, є міждисциплінарними по методології роботи, оптимістами, деякою мірою мрійниками, по життю.

Навіть будучи ослабленою, Україна може зберігати певний гео-політичний статус суб'єкта, якщо вдало балансуватиме на суперечно­стях між інтересами світових потуг. Однак політика такого балансу­вання — це політика лише тактична. Україна неодмінно програє як суб'єкт, коли глобальні потуги порозуміються між собою в українсь­кому питанні.

Реально посилити свої позиції на глобальному рівні Україна мо­же шляхом структурної модернізації свого економічного потенціалу та масштабної цілеспрямованої експансії в Південно-Східному на­прямку. Сприятиме цьому також інтегрування в європейські структу­ри, посилення стратегічного співробітництва з США, розвиток рівно­правного партнерства з РФ.

На субрегіональному рівні (в просторі найближчого оточення) Україна є великою (за розмірами та чисельністю населення) держа­вою зі значним потенціалом. Як спадкоємниця частини функцій СРСР в Центральній і Південно-Східній Європі та в Чорноморському регіоні, Україна має відігравати тут значну роль в організації нової світового системи порядку. Для неї життєво важливим є залагоджен­ня конфліктних ситуацій на Балканах, в Придністров'ї та Кавказько­му регіоні, формування моделей рівноправного партнерства з Поль­щею, Туреччиною, Росією як потужними регіональними сусідами.

Але, на жаль, Україна й на цьому рівні здає свої позиції. Вона втратила контроль над Чорноморським флотом (який має велике ре­гіональне значення); послабився її вплив на Балканських ринках, що пов'язано з закриттям Дунайської транспортної мережі; їй поки що не вдається подолати труднощі з включенням в дію Євроазіатського транспортно-енергетичного коридору.

Якщо Україна й надалі програватиме на своєму субрегіонально-му рівні, то це призведе до того, що й тут вона стане переважно об'єк­том тиску з боку інших регіональних сил. Активно діяти вона, отже, зможе лише на локальному рівні, тобто на рівні міждержавного ви­рішення конкретних питань, здобуваючи тут певні незначні перева­ги, але все більше і більше втрачаючи геостратегічну перспективу.

Українську геостратегію визначають на сьогодні три головні па­радигми, взаємодія яких створює ту чи іншу конфігурацію зовніш­ньополітичних орієнтацій країни. Ці головні парадигми такі: Євра­зійська, Євроатлантична та Чорноморська (Південно-Східна). Разом з тим, це є також три головні напрями зовнішньополітичних зусиль української держави. Всі вони мають достатньо глибокі історичні ко­рені та відображають потужні геополітичні чинники сьогодення.

Україна може пов'язувати своє майбутнє лише зі стратегією, яка побудована на консолідованих інтересах Європейської спільноти. Але в цілому нашу державу поки що не сприймають як частину європей­ського світу. Можна скільки завгодно говорити про історичну прина­лежність України до європейських народів, проте, якщо Україна не буде включена європейцями у систему стратегічного прогнозування власного майбутнього, справа її інтеграції в Європу рухатиметься ду­же повільно.

Геополітичний фон українсько-російських відносин також розглядається російським державно-політичним та науковим істеблішментами з точки зору закономірностей розвитку великих просторів, а саме – Східноєвропейського великого простору, дроблення якого трактується як явище загрозливе для “природно-історичних процесів”. Окремі геополітики в своїх публікаціях прямо стверджують, що Україна є лише субкультурною конструкцією, і політичне існування Української держави не підтверджується ні просторово, ні економічно, ні історично, ні етнічно .

У геополітичних аналізах російських експертів та політиків Україна і Білорусь виокремлюються як ключові для стратегічного розвитку Росії, насамперед у реалізації ідеї створення слов’янського союзу трьох держав. Проблема нового возз’єднання з Білоруссю й Україною є не просто початком набуття Росією свого “природного геополітичного статусу”. По суті, це проблема життєздатності Росії, зазначає Г. Зюганов у книзі “Географія перемоги” [12]. Якщо, з погляду лідера КПРФ, для повноцінного союзу Росії та Білорусі не вистачає тільки політичної волі з боку російського керівництва, то проблема возз’єднання Росії та України набагато складніша, у першу чергу завдяки протидії з боку Заходу та антиросійської орієнтації нинішньої політичної еліти України. Однак, вважає лідер комуністів, на боці Росії – симпатії основної маси українського народу та армії, зокрема офіцерського корпусу.

“Нове возз’єднання” України та Білорусі з Росією висувається народно-патріотичними силами РФ як першочергове стратегічне завдання на шляху відновлення геополітичного контролю Росії над “євразійським хартлендом” та як запорука забезпечення національної безпеки Росії.

Варто зазначити, що аналогічні оцінки набрали широкого поширення в російській науковій думці. Зокрема, переважна більшість аналітиків різної орієнтації вважають, що об’єктивні та суб’єктивні фактори свідчать про можливість возз’єднання України та Росії.

В опублікованих розробках політологів переважає думка про те, що у разі невдачі політики Росії щодо відтворення слов’янської держави Україна стане одним з головних джерел нестабільності в регіоні, загрозою безпеці РФ. Це, як вважає чимало російських аналітиків, вже нині виявляється у прагненні України до великодержавної політики, відсутності у неї глибокого інтересу до діяльності в рамках СНД, наявності своїх поглядів на сучасні політичні процеси і проведення власної політичної лінії. А головне, чим лякають суспільство, – це об’єднання нашої держави з іншими країнами з метою протистояння Росії. З цього приводу директор Інституту діаспори та інтеграції (Інститут проблем СНД) К. Затулін навіть увів в ужиток термін “випробування Україною”. У доповідях Інституту, які періодично публікуються у спеціальних випусках “НГ-Содружество”, доводиться, що Україна і надалі йтиме у фарватері антиросійської політики та висловлюються наполегливі рекомендації російському керівництву докорінно змінити “українську політику”. Аналогічної позиції дотримуються й численні аналітики та політики різноманітної орієнтації.

З іншого боку, очевидною стала спрямованість зусиль політологів на формулювання об’єктивних факторів, визначення закономірностей, що мають “штовхати” Україну до інтеграції з Росією. Зокрема, в академічних наукових розробках увага насамперед концентрується навколо мотивації “геополітичної несамодостатності” України та згубності для її національної безпеки політики дистанціювання від Росії.

Україна має проміжне, “окраїнне” геополітичне розташування між європейською, передньоазіатською, російською геополітичними суперструктурними платами і в цьому полягає її постійна “геополітична несамодостатність”, що не зникає з утвердженням державної самостійності.

В ході пошуку Україною свого місця у світі з метою здійснення максимально точного геополітичного маневру, чітко визначеної оцінки власних цілей та можливостей їх досягнення – найменш “загрозливим” напрямом є саме російський. Це пояснюється передусім об’єктивно визнаною східнослов’янською культурно-психологічною ідентичністю. Стверджується, що ні сільськогосподарський, ні промисловий, ні науково-культурний потенціал України ніколи не буде затребуваний світовим співтовариством настільки, наскільки це може зробити Росія.

Позбувшись “опіки” Москви, Україна зіткнеться з низкою більш серйозних викликів, що виходять не від Росії, а з інших напрямів. Мається на увазі, що “новий світовий порядок”, який формується, тільки на даний короткий час зацікавлений у ролі України як конкурента й опонента Росії, у тому числі в рамках СНД. За висновками російських аналітиків, на Заході вже приходить розуміння того, що саме Росія є головним стабілізуючим елементом і партнером Заходу на території колишнього СРСР, унаслідок чого Україна зазнає згодом серйозних втрат стосовно свого геополітичного іміджу.

Російськими експертами відверто проголошується, що у стратегічній перспективі “дрейф” України в бік Заходу, прагнення дистанціюватися від Росії призведе до фатального ослаблення української держави та її розпаду, а включення її в діяльність НАТО прискорить геополітичне протистояння “Північ-Південь” і закріпить за Україною статус “роздільного рубежу”.

У російських аналітичних розробках дедалі виразніше простежується намагання протиставити дві політичні культури, що нібито склалися в Україні – “самостійницьку” західну та “малоросійську” східну, робиться спроба довести, що рубіж Східної (Центральної) Європи пролягає по території самої України, через що орієнтація на “західну” геополітичну доктрину загрожує цілісності української держави.

Серед заходів, які рекомендуються російській стороні для забезпечення стратегічних інтересів РФ, превалює передусім думка щодо недоцільності ратифікації Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. В російських політичних і наукових колах досить поширеною є точка зору про те, що підписаний у Києві документ є суперечливим і не відповідає національним інтересам Росії. Зокрема, рішення Комітету Держдуми у справах СНД і зв’язках із співвітчизниками, яким відхилено проект федерального закону про ратифікацію українсько-російського Договору, мотивується насамперед тим, що він не враховує “тисячолітньої історії існування російської державності”, порушує територіальну цілісність Росії як правонаступниці СРСР та Російської імперії, не вирішує проблем статусу Криму та Севастополя, відособлює населення України, яке є частиною російського народу тощо.

Таким чином, відкритість, яка потенційно могла б означати сприйнятливість до нових ідей і технологій, та взаємозалежність як потенційний інструмент здобуття належного місця у міждержавних відносинах перетворюються на вразливість, незахищеність, несамо­стійність країни. Зрозуміло, що не лише загальносвітові процеси та тенденції є причиною цього. Головні причини підвищеної вразливос­ті України щодо зовнішніх впливів слід, безперечно, шукати всереди­ні країни.

Посилює вразливість країни од зовнішніх впливів також її орієн­тація на якусь одну державу-партнера (іноді таким партнером для України є США, іноді — Росія), при цьому ігноруються легітимні ін­тереси інших держав та інституцій, а інколи — й власні національні інтереси України. Зовнішньополітичні союзники, в обмін на підтрим­ку ними керівників держави отримують можливість здійснювати без­посередній вплив на чиновництво країни. Часто цей вплив перешко­джає реалізації інтересів України та посилює ту частину внутрішньої опозиції, яка взагалі заперечує потребу в зовнішньому співробітниц­тві, нехтуючи навіть його позитивними аспектами.

Таким чином, узагальнюючи поданий матеріал до розділу 3.Геополітичні реалії та перспективи для незалежної України , можу зробити такі висновки:

Надмірна вразливість країни небезпечна ще й тим, що створює у її партнерів негативний імідж абсолютної слабкості цієї країни. По­ступливість держави та її політичної еліти не є результатом чиєїсь підривної діяльності чи газетних провокацій. Це вияв реального ста­ну справ у державі, який вміло використовують конкуренти країни на світових ринках.

Поняття “геополітика” традиційно розглядається в структурі предмету “міжнародні відносини”. У вузькому значенні цього слова геополітика вивчає залежність державної політики (насамперед, зовнішньої політики) від географічних умов. У більш широкому значенні цей термін означає свідомо або спонтанно сформовану політику держав, в тій мірі, в якій вона пов’язана з територіальними і природними факторами.

Але у будь-якому випадку геополітика розглядається з точку зору внутрішніх інтенцій держави спроектованих назовні, за межі державних кордонів. Разом з тим, органічною частиною геополітики є внутрішня складова, яка власне і забезпечує державам фундамент для геополітичних впливів.

Геополітичні фактори належать до тих реалій, що утворюють своєрідне "навколишнє середовище" кожної держави, яка прагне визначити свій політичний курс. Вони безпосередньо впливають на національні інтереси, вступають з ними у взаємодію. Усвідомлення національних інтересів, їх розуміння та зведення до злагодженої несуперечливої системи мусить бути за умови обов'язкового врахування сучасної геополітичної ситуації. Тільки тоді можливе чітке визначення національне державних цілей, обґрунтування пріоритетних завдань, правильного співвідношення питань стратегії і тактики в межах обраного політичного курсу.