В. Гавел, який разом із Я. Тесаржем
та іншими діячами підписав „Хартію 77",
не випадково вважав основною потребою
утворення нових громадянських організацій
„життям за правдою”. Він вживав поняття
громадянського суспільства у взаємозв’язку
з ідеєю „антиполітичної” активності.
В ній В. Гавел вбачав засіб реконструкції
посткомуністичної соціальності в напрямі
емансипації суспільства від політичної
всепроникності. Отже, йшлося про суспільно-політичний
досвід у межах центрально-східного регіону,
що відрізнявся від Західної Європи глибоким
незадоволенням реаліями державного соціалізму,
запровадженого винятково політичними
інструментами. В есе „Сила безсилих”
(1978 р.) В. Гавел обгрунтував концепцію
„антиполітики”, що забезпечила теоретичне
віднайдення засобів для демократичної
опозиції у всій підкомуністичній Європі.
Джерела спротиву тоталітаризмові він
вбачав у „дополітичній” сфері індивідуального
розуму, моралі, свідомості, вартостей
життя, приватності, де людина прагне бути
сама собою. Мета „жити за правдою” переростала
в „політику правди” і набувала сутнісного
соціального значення.
Слід зауважити, що аналогічні
думки про значення правди в громадянській
активності висловлював свого часу й Т.
Масарик. В. Гавел лише наголошував, що
розуміння суті політичної активності
має бути узгоджене із засадами людської
екзистенції, бо найзначніші соціальні
зміни випливають з індивідуальних відносин,
а не просто із загальновідомих політичних
концепцій. „Органічні, значні й довготривалі
зміни на краще . не можуть більше бути
наслідком перемоги жодної традиційної
політичної концепції. Більше, аніж будь-коли,
такі зміни мають виходити з людського
існування, з фундаментальної перебудови
позиції людей у світі, їх ставлення до
самих себе і одне до одного, ставлення
до універсуму . Краща система автоматично
не принесе кращого життя. Навпаки, правда
у протилежному: лише створюючи краще
життя, можна розвинути ліпшу систему”
[11].
Дещо пізніше в есе „Політика
і сумління” В. Гавел пов’язав ідею „антиполітичної
політики” та активності громадянського
суспільства з філософським концептом
„життєвого світу” (Lebenswelt) як царини,
де відбувається природний поділ між добром
і злом і де формується вимога відповідальності
в публічній і політичній активності.
Неполітична громадянська активність
має бути справою кожної людини, а не лише
професійних політиків і партійних діячів.
„Правда” має бути основою практикування
„антиполітичної” поведінки; вона проростає
знизу, виходить „із глибини серця, а не
з дисертації чи тези” [12].
Новий етап розвитку громадянського
суспільства об’єднаної Європи, на думку
А. Карася [13], заново актуалізує проблему
розмежування економічної влади від політичної.
Усвідомлення такої необхідності складалося
одночасно з розвитком громадянського
суспільства в Європі і стало чи не найважливішим
чинником демократичного соціального
поступу, внаслідок якого мали усуватися
можливості економічного збагачення засобами
політичної влади. Це був шлях громадянського
контролю над владою й усунення олігархічного
капіталу, що пов’язувався з позапублічною
ініціативою й криміналітетом. Саме тут
(у демонтажі політичних можливостей для
зростання олігархії) полягає головна
проблема сучасного політичного, економічного
й соціокультурного розвитку України
як незалежної держави. На жаль, в роки
державної незалежності шлях до фінансово-приватного
збагачення через здобуття політичної
влади став майже нормою.
Еволюція західного типу соціальності
пов’язана з громадянським суспільством
у кількох головних іпостасях, а саме:
у забезпеченні індивідуальної і соціальної
свободи, поширенні природних засад довіри
серед громадян національної держави
та можливостях солідарності і взаємодоповнення
між вільними людьми. Практика здійснення
громадянського суспільства була водночас
практикою закріплення вільного ринку
з гарантією недоторканності права на
приватну власність та конституційним
встановленням громадянських прав людини.
Щодо розвитку „органічних”
чинників інтеграції різнорідного населення
в консолідовану спільноту, то до них належать
потреба і можливість добровільного об’єднання
людей в групи, організації, клуби, спілки,
асоціації, корпорації, партії тощо за
умов невтручання державно-урядових інстанцій.
Розвиток суспільства в цьому напрямі
обумовлює створення широкої мережі неурядових
організацій, дуже важливими серед яких
є організації з неприбутковою активністю.
Однак консолідована спільнота
з різнорідних груп – часто не лише з протилежними,
але й з ворожими інтересами – сама по
собі не складається. Процесом, необхідним
для солідарності й довіри між мільйонами
громадян, постає формування національної
ідентичності. Тому становлення громадянського
суспільства в західній Європі було тривалим
процесом розбудови нації з „поступовою
інтеграцією етнічної різноманітності
в єдину національну ідентичність з спільною
для неї територією, економічною, законодавчою,
освітньою та культурною системами й історичною
пам’яттю. Центральними для такого процесу
стали особливості мовної асиміляції
і соціальної мобілізації, а також (значно
пізніше) масова освіта й результат впливу
засобів масової інформації” [14].
33.
Громадянське (цивільне) суспільство
— це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної
самоорганізації та самоврядування вільних
індивідів на основі добровільно сформованих
асоціацій, яка захищена необхідними законами
від прямого втручання і регламентації
з боку держави і в якій переважають громадянські
цінності.
Функції та атрибути громадянського
суспільства. Функції є втіленням
основних напрямів діяльності інститутів
громадянського суспільства та їх впливу
на суспільне життя Найголовніші з них
— наступні:
По-перше, громадянське
суспільство є засобом самовиразу індивідів,
їх самоорганізації та самостійної реалізації
ними власних інтересів. Значну частину
суспільно важливих питань громадські
спілки та об'єднання розв'язують самотужки
або на рівні місцевого самоврядування.
Тим самим вони полегшують виконання державою
її функцій, бо зменшують «тягар проблем»,
які їй доводиться розв'язувати.
По-друге, інститути
громадянського суспільства виступають
гарантом непорушності особистих прав
громадян, дають їм впевненість у своїх
силах, служать опорою у їхньому можливому
протистоянні з державою, формують «соціальний капітал» — ті невід'ємні риси
особистості, завдяки яким вона стає здатною
до кооперації та ефективних солідарних
дій.
По-третє, інститути
громадянського суспільства систематизують,
впорядковують, надають регульованості
протестам і вимогам людей, які в іншому
випадку могли б мати руйнівний характер,
і в такий спосіб створюють сприятливі
умови для функціонування демократичної
влади.
По-четверте, ці інститути
виконують функцію захисту інтересів
певної групи в її протиборстві з іншими
групами інтересів. Завдяки їм кожна група
отримує шанс «бути почутою на горі» владної
піраміди.
Громадянське суспільство як
умова свободи та демократії.
Громадянське суспільство
вкрай необхідне для утвердження демократичного
врядування. Чим розвинутішим є громадянське
суспільство, тим легше громадянам захищати
свої інтереси, тим більшими є їхні можливості
щодо самореалізації в різних сферах суспільного
життя і тим меншою є небезпека узурпації
політичної влади тими чи іншими її органами,
або окремими особами. Відстоюючи матеріальну
і духовну незалежність людини від держави,
домагаючись правової гарантії такої
незалежності, захисту приватних і суспільних
інтересів людей, громадянське суспільство
активно сприяє процесам політичної демократизації,
набуття державою ознак правової держави.
Рівновага між громадянським суспільством
і державою є важливим фактором стабільного
демократичного розвитку, а порушення
її веде до гіпертрофії владних структур,
відчуженості й політичного безсилля
народу.
Але, з іншого боку,
громадянське суспільство залежить від
держави і не може набути розвинених форм
в умовах політичного насильства й тиранії.
Тому зворотній зв'язок у стосунках громадянського
суспільства і правової держави дуже важливий.
Визнаючи автономність громадянського
суспільства, правова держава має реагувати
на запити і потреби асоційованого громадянства,
видавати відповідні законодавчі акти
та слідкувати за їх виконанням, іншими
словами, вона повинна створити ситуацію
правової захищеності громадян, сформувати
сприятливе правове поле для діяльності
створюваних ними громадських інститутів.
Захищеність конституційних прав є фундаментальною
умовою автономності громадянського суспільства
і заборолом проти беззаконного правління.
Відомий український
правник і політолог Б. Кістяківський
підкреслював взаємозалежність, взаємну
обумовленість правової держави і громадянського
суспільства. «Правильне і нормальне справляння
державних функцій у правовій державі
залежить од самодіяльності суспільності
і народних мас, — писав вчений. — Без
активного ставлення до правового порядку
і державних інтересів, що виходить із
надр самого народу, правова держава немислима».
Але так само й громадянське суспільство
неможливе без правової держави, яка «неодмінно
передбачає широкі громадянські та народні
організації, завдяки яким зростає і її
власна зорганізованість».
За будь-яких обставин
утвердження громадянського суспільства
в молодих демократіях — непроста і тривала
справа. «Народження та відродження громадянського
суспільства завжди пов'язане з небезпеками»,
— зазначає Дж. Кін, адже «воно дарує свободу
деспотам та демократам рівною мірою».
З цієї причини «незріле громадянське
суспільство може перетворитися на поле
битви, на якому, завдяки громадянським
правам і
34.
Розвиток громадянського суспільства
в незалежній Україні
Життєдіяльність громадянського суспільства
визначається наявністю його структурних
елементів, їх якісними характеристиками,
а також інтенсивністю (частотою) та ефективністю
(результатами) їх функціонування. Тому,
прагнучи визначити міру розвиненості
(чи нерозвиненості) громадянського суспільства
в Україні, з'ясуємо такі питання:
- як змінилися правові умови
для формування й діяльності
інститутів громадянського суспільства;
- які інститути громадянського
суспільства з'явилися в Україні
упродовж останнього десятиліття
та яка їх чисельність; яку
частку населення вони охоплюють;
- наскільки ці інститути дієві:
чи відомо про них громадянам;
чи впливають вони своєю діяльністю
на зміни: (а) в суспільних відносинах
та (б) в суспільній свідомості;
- як взаємодіє держава з інститутами
громадянського суспільства: чи створює
для них сприятливі правові та інші умови,
чи визнає їх автономність, чи реагує на
їхні вимоги?
2. Формування правового
поля та інститути громадянського
суспільства в незалежній Україні
Формування правового поля в незалежній
Україні.
Конституційний процес в Україні тривав
порівняно довго — він почався з прийняття
Декларації про державний суверенітет
16 липня 1990 р. і завершився 28 червня 1996
р. ухваленням нової Конституції України. Конституція надає широкі
гарантії прав і свобод людини і громадянина
незалежно від походження, майнового стану, статі, раси, мови, релігії, політичних
та інших переконань. В Конституції наголошується,
що права
і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Ніхто
з громадян неможе бути примушений чинити
те, що не передбачено законом. Гарантується право громадян на
безпосереднє звернення до суду в разі
порушення їхніх конституційних прав
і свобод. Натомість, діяльність державних
органів обмежується Конституцією та законами
України, що відповідаєпринципам
правової держави і залишає простір для
громадської самодіяльності й ініціативи.
Ст. 15 Конституції стверджує, що «суспільне
життя в Україні ґрунтується на засадах
політичної, економічної та ідеологічноїбагатоманітності»,
гарантує «свободу політичної діяльності,
не забороненої Конституцією і законами
України». Разом із ст. 34 та 35, які гарантують
громадянам право
на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів
і переконань, а також на свободу світогляду і віросповідання,
вона є конституційною підставою формування
плюралістичного суспільства. Організаційне оформленняплюралізму
через утворення громадянами партій та
громадських організацій забезпечує ст.
36.
Конкретизація відмінностей у структурі,
способах утворення та функціях партій і громадських
організацій міститься в законі «Про об'єднання
громадян», який було прийнято ще в 1992
р. Ці питання конкретизуються і в інших
законодавчих актах (у законах «Про благодійність
та благодійні організації», «Про творчих
працівників і творчі спілки», «Про політичні
партії» та ін.). Передбачалося прийняття
окремих законів про оподаткування громадських
об'єднань та про умови їх фінансової підтримки
(спонсорами і державою) про спрощення
процедури їх реєстрації.
При всьому розходженні сподівань і досягнень
у становленні правових передумов формування
громадянського суспільства, не можна
недооцінювати значення нової Конституції
та створення Конституційного суду —
з одного боку, законодавства про власність,підприємництво та інших соціально-економічних законів —
з іншого, для розвитку громадянського
суспільства в Україні. По-новому були
також врегульовані (інша річ — наскільки
досконало) питання діяльності партій
та громадських організацій: ліквідована
однопартійність, прийнято Закон про громадські
об'єднання; про партії; про відносини
держави і церкви; діє низка законів про
пресу та інші ЗМІ; про вибори.
Інститути громадянського суспільства
Завдяки приватній власності та новому
законодавству стало можливим розвивати
незалежні форми спілкування й співробітництва
громадян, з ініціативи громадян створювати
громадські організації та фонди, відкривати
освітні установи, засновувати приватні засоби
масової інформації, тобто творити інститути громадянського
суспільства, що виникають і функціонують
незалежно від держави. Значна частина
людей здобула досвід участі в нових формах
громадської роботи (благодійництво, неприбуткова економічна та інша діяльність,
активний захист своїх прав) та в демократичному
політичномупроцесі (вибори, референдуми, маніфестації,
пікетування). Виросло нове покоління
громадян України, які вже навіть не уявляють,
що ще якихось 15 років тому можна було
«обирати» депутатів зі списку, в якому
на одне місце пропонувалась одна кандидатура,
або що за неприналежність до громадської
організації — комсомолу — молода людинамогла бути
обмежена у своїх соціальних та інших
правах.
35.
2. Моделі громадянських
суспільств.
За класифікацією Н. Розенблюма виділяють
такі різновиди громадянського суспільства:
«демократичне», «посередницьке» та «виборче
громадянське суспільство».
«Демократичне
громадянське суспільство» вирізняється насамперед тим, що його
суб'єкти роблять наголос на політичний
участі та потенційній опозиційності
громадських об'єднань до владних структур
(функція противаги). Головною справою
громадянських об'єднань тут є «прищеплення
громадянам почуття політичної дієспроможності,
здатності до розгляду політичних питань,
а також схильності розглядати їх в ім'я
загального добра. Задля цього вони повинні
внутрішньо бути ліберальне-демократичними
«міні-республіками», орієнтованими на
публічні арени обговорення і здійснення
політики».