Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Марта 2014 в 14:19, контрольная работа
Краткое описание
Перше питання теми розкриває зміст однієї з важливіших і актуальніших цінностей сучасного суспільства - демократії, на основі якої будується не тільки концепція управління суспільством XXI століття, а і народного контролю за діями будь-якої влади.
Соціальна база і впливовість
партій. Якщо розглядати ступінь впливу
політичних партій у суспільстві, то одним
з важливих критеріїв є кількість прихильників
партії. Але кого вважати прихильниками
політичних партій — тільки їхніх членів,
чи й тих, хто за них голосує? Річ у тому,
що досить багато партій (за даними К. Джанди
— 20% від загальної кількості існуючих
у світі) взагалі не практикують формальної
процедури прийому в партію. У США, наприклад,
членами партії вважають тих, хто голосує
за її кандидатів на виборах. До складу
Лейбористської партії Великої Британії
в якості колективних членів входять профспілки.
В Україні загальна кількість
членів політичних партій напередодні
парламентських виборів 1998 р. оцінювалась
в 1080 тис. осіб (приблизно 3% дорослого населення
країни). Як свідчать дані досліджень,
частка членів політичних партій серед
громадян України майже не відрізняється
від аналогічного показника в деяких країнах
із міцними і довголітніми партійними
традиціями (Німеччина – 4,2%, Велика Британія
– 3,3%, Нідерланди – 2,8%).
Політичні партії підтримують
не тільки їхні члени. Важливим критерієм
впливу партій у суспільстві є показник
партійної ідентифікації. Він відображає
частку виборців, які ідентифікують, ототожнюють
себе з тією чи іншою політичною партією.
Рівень партійної ідентифікації населення
України є нижчим, ніж у країнах ліберальної
демократії, але не настільки, аби стверджувати,
наче громадяни України негативно ставляться
до політичних партій.
Для нормального функціонування
демократії дуже важливим є право громадян
на об'єднання в політичні організації,
добровільне членство в політичних партіях.
Водночас свобода членства в політичних
партіях не є абсолютною. Найпоширенішою
підставою для її обмеження є належність
громадян до певних категорій державного
апарату. Можливість і правомірність такого
обмеження визнається міжнародними актами
про права людини (ст. 22 Міжнародного пакту
про громадянські і політичні права, ст.
11 Європейської конвенції про захист прав
людини і основних свобод). Так, у ст.11 Конвенції,
яка декларує право на свободу мирних
зборів і свободу асоціацій, разом з тим
вказується, що «ця стаття не заважає запровадженню
законних обмежень на здійснення цих прав
особами, які належать до складу збройних
сил, поліції і державного управління».
Мета таких обмежень цілком
очевидна — запобігти втручанню політичних
партій в діяльність важливих державних
органів. Особливо це актуально для країн,
де нещодавно монопольно домінувала одна
партія, а державний апарат був цілковито
їй підпорядкований. Ст. 37 Конституції
України забороняє створення і діяльність
організаційних структур політичних партій
в органах виконавчої і судової влади,
виконавчих органах місцевого самоврядування,
військових формуваннях, на державних
підприємствах, у навчальних закладах,
а також інших державних установах і організаціях.
А ст. 103 містить заборону на обіймання
Президента України посад в об'єднаннях
громадян, різновидом яких є політичні
партії.
30.
2.1. Модель соціальної
політики в Україні
Модель соціальної
політики Української держави має представляти
собою симбіоз лібералізму та соціальної
орієнтації. Перший дає можливість в умовах
відсутності достатніх фінансових коштів
у держави створити умови для самореалізації
і самозабезпечення економічних суб'єктів.
Друга складова передбачає формування
раціональної системи соціального захисту
населення.
В умовах соціально-ринкової
трансформації держава має виступити
соціальним амортизатором перетворень
і одночасно проводити активну соціальну
політику на нових, адекватних ринковим
вимогам засадах.
→ Соціальні амортизатори
— це механізми соціального захисту.
Мал. 2.1. Призначення
соціальних амортизаторів
Підвищення ролі соціальних
амортизаторів має місце на етапах:
— системної, соціально-економічної
трансформації;
— структурної перебудови;
— виходу на новий
щабель економічного розвитку;
— переходу до нового
рівня цивілізації.
Мал. 2.2. Етапи формування
та реалізації соціальної політики
Цілі соціальної політики
перехідного періоду
Стратегічного характеру:
— наповнення реформ
соціальним змістом;
— розвиток демократії,
забезпечення прав і свобод, формування
громадянського суспільства;
— активізація соціальної
ролі держави, відпрацювання механізму
взаємодії держави і суспільства в соціальній
сфері;
— забезпечення гідних
і безпечних умов життя та праці, зростання
добробуту громадян;
— створення кожній
людині можливостей реалізувати її здібності,
одержувати доход відповідно до результатів
праці, компетентності, таланту;
— стимулювання мотивації
до трудової та підприємницької діяльності,
становлення середнього класу;
— забезпечення відтворення
населення, оптимізація ситуації на ринку
праці;
— гармонізація відносин
між різними соціальними групами, формування
почуття соціальної солідарності;
— формування ефективної
системи соціального захисту населення;
— реформування пенсійної
системи;
— розвиток соціальної
інфраструктури, створення умов для виховання,
освіти, духовного розвитку дітей, молоді;
зміцнення сім'ї, підвищення
її ролі у суспільстві.
Поточного характеру:
— погашення заборгованості
з заробітної плати та соціальних виплат;
— забезпечення прожиткового
мінімуму;
— боротьба з бідністю,
надання адресної допомоги;
— захист громадян
від інфляції за допомогою своєчасної
індексації доходів;
— обмеження безробіття
та стимулювання зайнятості населення;
— створення екологічно
та соціальне безпечних умов життя;
запобігання соціальній
деградації тощо.
Мал. 2.3. Суб’єкти соціальної
політики України
Методи впливу держави
на розвиток соціальної сфери:
— правове забезпечення
соціального захисту населення, прийняття
відповідних законодавчих та нормативних
актів;
— прямі державні витрати
із бюджетів різних рівнів на фінансування
соціальної сфери (розвиток освіти, науки,
медичне обслуговування, охорона навколишнього
середовища тощо);
— соціальні трансферти
у вигляді різного роду соціальних субсидій;
— впровадження ефективної
прогресивної системи оподаткування індивідуальних
грошових доходів населення;
— прогнозування стану
загальнонаціональних і регіональних
ринків праці; створення мережі центрів
служб зайнятості й бірж праці;
— встановлення соціальних
і екологічних нормативів і стандартів;
контроль за їх дотриманням;
— державні програми
з вирішення конкретних соціальних проблем
(боротьба з бідністю, освітні, медичні,
екологічні та інші);
— державний вплив
на ціни та цінотворення;
— обов'язкове соціальне
страхування в різних формах;
— пенсійне забезпечення;
— розвиток державного
сектору економіки та виробництво суспільних
товарів і послуг;
підготовка та перепідготовка
кадрів;
організація оплачуваних
громадських робіт;
— соціальне партнерство.
→ Державні соціальні
стандарти — встановлені законами та
іншими нормативно-правовими актами соціальні
норми і нормативи або їх комплекс, на
базі яких визначаються рівні основних
державних соціальних гарантій.
→ Державні соціальні
гарантії — встановлені законами та іншими
нормативно-правовими актами мінімальні
розміри оплати праці, доходів громадян,
пенсійного забезпечення, соціальної
допомоги, розміри інших видів соціальних
виплат, які забезпечують рівень життя
не нижчий від прожиткового мінімуму.
→ Прожитковий мінімум
— вартісна величина достатнього для
забезпечення нормального функціонування
організму людини, збереження його здоров'я
набору продуктів харчування, а також
мінімального набору послуг, необхідних
для задоволення основних соціальних
і культурних потреб особистості.
→ Соціальні норми
і нормативи — показники необхідного
споживання продуктів харчування, непродовольчих
товарів і послуг та забезпечення освітніми,
медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними
послугами.
Ринкова трансформація
економіки України неможлива без створення
надійної соціальної бази її здійснення.
→ Соціальна база ринкового
реформування — соціальні верстви і групи,
зацікавлені в проведенні реформ, які
сприяють їхній реалізації шляхом трудової
і політичної активності.
У широкому розумінні
опорою реформування є середній клас.
Його ключовими характеристиками є: особиста
свобода, самостійна економічна діяльність,
наявність власності, рівень доходів,
професія, спосіб і якість життя, роль
у суспільстві. [1,161-166].
2.2. Система соціального
захисту населення в Україні
Система соціального
захисту в Україні включає :
пенсії (ПФ, ФСС);
допомога по безробіттю
(ФЗ);
система короткотермінових
грошових допомог при хворобі, при народженні
дитини (ФСС, ПФ).
Універсальні системи
програма допомоги
сім‘ям із дітьми (ПФ, ФСС, МБ+ДБ);
державні програми
дотацій і житлових субсидій (ДБ);
допомога на поховання
(ФСС, ПФ, ФЗ, МБ);
державна система охорони
здоров‘я (МБ, ДБ, ЧФ);
державна система освіти(МБ,
ДБ).
Соціальний захист
осіб, котрі постраждали в результаті
аварії на ЧАЕС
Система соціальних
допомог
цільові допомоги (грошові,
натуральні, безготівкові, тобто пільги
по оплаті);
соціальне забезпечення
(система інтернатних установ та територіальних
центрів).
Соціальний захист
через недержавні організації
Соціальна допомога
з фондів підприємств [8, 2-3]
Система соціального
захисту населення складається з :
Соціального страхування
Соціальної допомоги
Соціальних гарантій
[2,371]
Система соціального
страхування і пенсійного забезпечення,
що діє в Україні включає у себе :
пенсійну систему
соціальне страхування
на випадок безробіття
соціальне страхування
у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності
соціальне страхування
від нещасних випадків
За даними Міністерства
праці і соціальної політики України і
пенсійного фонду, системою соціального
страхування та пенсійного забезпечення
охоплено приблизно 21 млн. застрахованих
осіб та 14,4 млн. пенсіонерів.[3, 5]
Державну соціальну
допомогу, що надається в Україні, можна
поділити відповідно до критеріїв відбору
отримувачів:
- соціальна допомога,
яка надається з урахуванням
потреб, але без урахування майнового
стану або доходу.
- адресна соціальна
допомога, яка надається з урахуванням
доходу або майнового стану[4,65]
В Україні у 2000 році
було прийнято Закон “Про державні соціальні
стандарти та державні соціальні гарантії”
, у якому зазначено, що основні державні
соціальні гарантії встановлюються з
метою забезпечення конституційного права
громадян на достатній життєвий рівень.
Державні соціальні
гарантії – встановленні законами мінімальні
розміри оплати праці, доходів громадян,
пенсійного забезпечення, соціальної
допомоги, розміри інших видів соціальних
виплат, встановленні законодавчо, що
забезпечую рівень життя не нижчий від
прожиткового мінімуму.[5]
Основні соціальні
гарантії в Україні :
мінімальний розмір
заробітної плати
мінімальний розмір
пенсій за віком
мінімальний розмір
заробітної плати робітників різної кваліфікації
в установах та організаціях, що фінансуються
з бюджетів усіх рівнів
стипендії учням професійно-технічних
та вищих навчальних закладів
індексація доходів
населення з метою підтримання достатнього
життєвого рівня громадян та купівельної
спроможності їх доходів під час зростання
цін
забезпечення пільгових
умов задоволення потреб у товарах і послугах
окремим категоріям громадян, які потребують
соціальної підтримки[6, 122-124]
Згідно з розрахунками
Ради по вивченню продуктивних сил Національної
академії наук, право на пільги відповідно
до законодавства мають: за соціальним
статусом – 31% населення, за професійною
ознакою – 13,8% економічно активного населення.
Загальний обсяг пільг потребує щороку
понад 30 млрд. гривень.[7,5]
Розділ ІІІ. Аналіз
соціальної сфери в Україні
3.1. Огляд соціально
– демографічної ситуації в
Україні
Глибока соціально-економічна
криза в Україні спричинила до катастрофічного
погіршення демографічної ситуації. Такий
висновок ґрунтується на результатах
статистичного аналізу динаміки відтворення
населення, на дослідженнях характеру
та особливостей демореальності з боку
генези її чинників, механізму взаємодії
її складових.
При аналізі користуємось
показниками народжуваності-смертності,
кількості шлюбів-розлучень, міського-сільського
населення, вікового складу.
З чотирьох можливих
одиниць виміру - подушне обчислення, індекс,
відсотки, коефіцієнт на 1000 чол. нас. - користуватимемось
двома останніми.
Особливості сучасної
демографічної ситуації в Україні полягають
перш за все в таких змінах показників
народжуваності і смертності населення,
що призводять до зменшення його чисельності
- депопуляції. Так з 1985 року кількісний
показник народжуваності падає на 40 %.
Водночас в 1990 було досягнуто зменшення
смертності дітей до 1року відносно вказаного
року. Але за наступні 6 років цей показник
знову зріс. 14,5 померлих немовлят на 1000
новонароджених - це вдвічі більше ніж
у розвинутих країнах. Це спричиняється
фізичною виснаженістю матерів; відсутність
можливостей у породілі заощадити необхідні
кошти на набір ліків, перев’язочний матеріал,
пелюшки, які необхідно брати в пологовий
будинок, призводить до збільшення кількості
пологів поза межами медичних закладів,
що проходять в антисанітарних умовах
( День, №39, 1997, с.8). Екологічна та епідемологічна
ситуації в Одеській та Донецькій областях
спричиняють до найвищої в Україні смертності
немовлят.
В сільській місцевості
народжується відносно міста четверта
частина дітей, оскільки саме в містах
зосереджена більша частина населення,
яка спроможна на відтворення.
Демографічну кризу
не слід пов’язувати з відомими подіями
1985 і 1991 років та розпочатими тоді відповідними
процесами. Депопуляція населення почалася
ще в 1979 році із сіл України і охопила тепер
більше 90% відсотків сільських адміністративних
районів. Лише 4 області ( Закарпатська,
Івано-Франківська, Рівненська та Чернігівська)
мають природній приріст населення. В
значній мірі цьому сприяє збережений
традиційний уклад життя.