Право на чуже майно. Суперфіцій

     Строк дії договорів, предметом яких є передача речей у користування, зокрема найму (оренди), прокату, лізингу, позички тощо (як правило) чітко визначений, крім цього не виключена можливість розірвання договору власником речі в односторонньому порядку, а також за його позовом за наявності визначених законом підстав визнання його недійсним. Це може створити небажані перешкоди на шляху здійснення прав та законних інтересів особи, яка користується чужим майном на договірних засадах. Крім того, у випадку порушення прав та законних інтересів осіб, які за договором здійснюють право володіння та користування чужим майном, їх захист забезпечується зобов'язально-правовими засобами, а можливість застосування речово-правових виключається. [8, с.70-76].

Отже, проаналізувавши  викладений матеріал, я зробив наступний  висновок,оскільки існує інститут володіння чужим майном який тісно пов’язаний з інститутом набувальної давності. То добросовісне володіння є передумовою набуття права власності на річ за набувальною давністю.

    Зокрема, добросовісний володілець може набути право власності на річ, яка не належить йому, внаслідок спливу строку набувальної давності. Строк набувальної давності визначається приналежністю майна до рухомих або нерухомих речей. Враховуючи суттєву соціальну цінність нерухомого майна і значну його вартість, строк набувальної давності для нерухомого майна визначений у десять років. Набути право власності на рухоме майно можна за умови добросовісного і відкритого володіння ним протягом п’яти років.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ II. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА КОРИСТУВАННЯ ЧУЖОЮ ЗЕМЕЛЬНОЮ ДІЛЯНКОЮ ДЛЯ ЗАБУДОВИ

 

2.1. Суперфіцій ,та його головне завдання

 

    Суперфіцій - це довгострокове, відчужуване та успадковуване право користування земельною ділянкою, переданою відплатно чи безвідплатно особі для будівництва та експлуатації на ній будівель та споруд, на які в останньої виникає право власності

    Виначивши основне поняття суперфіцій, можна визначити і суб’єкт. Суб'єктами суперфіціарних відносин є власник земельної ділянки, яка надається під забудову, і особа, яка має право використання зазначеної ділянки для забудови (суперфіціарій).

    Право власності виникає На будівлі (споруди), зведені суперфщіарієм. Це зумовлює незалежність цих прав від суб'єктного складу, оскільки діє принцип: речове право випливає за речами, щодо яких воно встановлене і не пов'язане з носіями цих прав Віднесення суперфіцію до речових прав надає суперфіціарію абсолютний захист його прав. [2].

   Суперфіцій може належати одночасно двом і більше особам При цьому, безумовно, саме суперфіційне право поділу не підлягає, а лише передбачається можливість спільного користування земельною ділянкою, наданою під забудову одночасно двом і більше особам (наприклад, у разі виникнення з підстав, передбачених законодавством, права спільної власності на зведену будівлю (споруду).

   Об'єктом суперфіцію є право користування земельною ділянкою для будівництва певних видів споруд чи будівель з можливістю для суперфіціарія набути право власності на них. При наданні земельної ділянки у користування з метою забудови необхідно, щоб її подальше використання відповідало цільовому призначенню ділянки. Встановлення цільового призначення земель відбувається шляхом їх віднесення до тієї чи іншої категорії, яке здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень [6].

   Стосовно підстав встановлення суперфіцію , то існуює договір між власником ділянки а майбутнім забудовником про встановлення суперфіцію і заповіт. До істотних умов цього договору належать: відомості про земельну ділянку, про мету її надання, про вид будівництва, що має тут здійснюватися, про умови платного користування ділянкою (розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати). У ЦК не передбачена обов'язкова форма договору про встановлення суперфіцію. Але враховуючи ту обставину, що договір про встановлення суперфіцію не може бути виконаний сторонами у момент його вчинення, можна дійти висновку, що такий договір має бути лише письмовим. [8, с.129].

    Існуючий суперфіцій у свою чергу може бути переданий суперфіціарієм іншій особі за будь-яким цивільно-правовим договором, що відповідатиме природі цих відносин. Такий договір може бути як виплатним, так І безвідплатним. Укладення вказаного договору не вимагає погодження його умов із власником земельної ділянки та є для нього обов'язковим. Суперфіціарій не зобов'язаний повідомляти власника земельної ділянки про наступне відчуження суперфіцію, оскільки у ЦК (на відміну від правил про відчуження емфітевзису) не закріплене переважне право власника перед іншими особами на купівлю права користування нею. Власник ділянки зобов'язаний зберігати той характер відносин з новим суперфіціарієм, який Існував з його попередником відповідно до умов, які мали місце при встановленні суперфіцію. [4].

   Суперфіцій який  існує також може переходити у спадщину як на підставі заповіту, так і шляхом спадкування за законом. При цьому, оскільки право користування земельною ділянкою для забудови та право власності на зведені на ній споруди, що входять до складу спадщини, є пов'язаними між собою речовими правами, зазначені права у разі поділу спадщини між різними спадкоємцями не можуть бути передані окремо.

 

   Строк суперфіцію може бути визначеним або невизначеним. Мінімальний та максимальний строк суперфіцію у ЦК не зазначений. Але при його визначенні сторони мають враховувати, що супєрфіцій є речовим правом, яке встановлюється з метою забудови. І тому надто короткий строк суперфіціарного права не відповідає природі цього інституту, оскільки не дає можливості суперфіціарію реалізувати надане право забудови. [2].

    Отже, з вище  сказаного я зробив наступний  висновок, оскільки в України реформування земельних відносин здійснюється з 1991 р. то одним з кроків цієї реформи стало прийняття Земельного кодексу, яким установлено нові права на землю, зазначені в розділі третьому цього Кодексу: право власності, право користування (постійне користування і оренда), право земельного сервітуту, право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) або для забудови (суперфіцій). Особливість суперфіція полягає в тому, що таке право може відчужуватися землекористувачем або передаватись у порядку спадкування на підставі договору або заповіту, а також дає право землевласнику на прибуток від промислових об'єктів, збудованих на наданій земельній ділянці на умовах суперфіція. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на визначений або на невизначений строк.

 

2.2 Суперфіцій, як право користування чужою земельною ділянкою для забудови

    Чинним законодавством не передбачено окремої форми договору про встановлення суперфіція, але враховуючи ту обставину, що такий договір не може бути виконано сторонами в момент його вчинення, він має бути лише письмовим. [4].

   Хоча суперфіцій є досить близьким до орендних відносин, але сторони можуть керуватися істотними умовами договору оренди землі, зазначеними в Законі № 161-XIV, а також типовим договором оренди землі, форму якого затверджено постановою № 220. При цьому учасники відносин мали б передбачити в договорі ціль надання в користування земельної ділянки, а саме: відомості про земельну ділянку, мету її надання, вид здійснення на ній будівництва, а також про правовий режим об'єктів нерухомості, що має тут здійснюватися, про умови платного користування ділянкою і про частку прибутку. [5, с.225-229].

    За рішенням суду суперфіцій може бути припинений також у Інших випадках, встановлених законом. Правові наслідки припинення суперфіцію за бажанням сторін (співпадіння власника і суперфіціарія, відмови суперфіціарія від права користування тощо) або внаслідок спливу строку користування визначаються домовленістю між власником земельної ділянки та суперфіціарієм.

    Така домовленість може мати місце вже при укладенні договору про суперфіній. У такому разі вона має бути включеною у цей договір як його істотна умова.

   Водночас правові наслідки припинення суперфщію можуть бути визначені за домовленістю сторін договору вже під час припинення відносин суперфіцію.

Якщо сторонам не вдалося  досягти домовленості, власник земельної  ділянки має право вимагати від  власника будівлі її знесення та приведення земельної ділянки у стан, в  якому вона була до надання її у  користування. [6].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

   При написанні  даної контрольної роботи та  користаючи використаною літературою  з теми: «Право на чуже майно. Суперфіцій»  я дійшов до певного висновку з даного питання. Оскільки існує Цивільне законодавство, то дане законодавство України поряд з правом власності на майно виділяє інші речові права на нього. Перш за все, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, зміст якого складають право володіння, користування та розпоряджання майном.

    Як і правовідносини власності, відносини, які виникають у сфері встановлення та здійснення прав на чуже майно за своєю правовою природою є абсолютними відносинами. Разом з цим вони розрізняються між собою тим, що правовідносини, котрі пов'язані з правом на чуже майно, мають складні юридичні зв'язки і поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні відносини вказують нате, що, як і праву власності, абсолютному праву на чуже майно кореспондують обов'язки всіх інших осіб, включаючи його власника. Внутрішні відносини свідчать про те, що вони існують між власником майна (речі) і суб'єктом права на цю річ (чуже майно). Такі відносини за своєю правовою природою вважаються відносними правовідносинами. 

  Між тим, залежно від змісту наданих прав та обов’язків частиною першою статті 395 Цивільного кодексу України (далі - Кодекс) встановлено, що речовими правами на чуже майно є, зокрема право користування (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

   При аналізу  засад цивільного законодавства,  я визначив ,що під правомочністю користування розуміється можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб. Таким прикладом може бути право користування чужим майном (сервітут), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

    В сучасному українському праві суперфіцій — право користування чужою земельною ділянкою для забудови, окремий вид прав на чужі речі (глава 34 Цивільного кодексу України).

    Особливість суперфіцію полягає в тому, що таке право може відчужуватися землекористувачем або передаватись у порядку спадкування на підставі договору або заповіту, а також дає право землевласнику на прибуток від промислових об'єктів, збудованих на наданій земельній ділянці на умовах суперфіцію. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на визначений або на невизначений строк.

    Предметом його договору є право користування земельною ділянкою для будівництва певних видів споруд чи будівель з можливістю для суперфіціарія набути право власності на них та для землевласника – отримувати частку прибутку землекористувача. При наданні земельної ділянки в користування з метою забудови необхідно, щоб її подальше використання відповідало цільовому призначенню ділянки. Установлення цільового призначення земель відбувається шляхом їх віднесення до тієї чи іншої категорії і здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Конституція України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), від 12.04.2012).
2. Цивільний кодекс України N 435-IV від 16 січня 2003 року редакція від 16.05.2013 року.
3. Господарський кодекс України (Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс від 16.01.2003 № 436-IV)
4. Антологія української юридичної думки. В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко та ін. Том 6.: Цивільне право / відп. ред. Я.М. Шевченко. - К., 2003.
5. Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Книга перша. – К.: Юрінком Інтер, 1999 р. – с. 782.
6. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За відповід. ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. - К., 2005.
7. Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: Загальна частина. – К.: Істина, 2003 р. – с.700.
8. Цвайгерт К., Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2-х т. - М., 2000.
9. Цивільне право України: Навч. посібник / Ю.В. Білоусов, С.В. Лозінська, С.Д. Русу та ін.. – За ред. Р.О. Стефанчука. – К.: Прецедент, 2005. – 448 с.