Право на чужі речі

 

Курсова робота право на чужі речі

ЗМІСТ

Вступ ……………………………………………………………………………...3

1. Поняття та  види, ознаки  речових прав на чуже майно  (iure re in aliena)…..5

2. Поняття, ознаки та характеристика емфітевзису…………………………… 9

3. Поняття, ознаки та характеристика суперфіцію……………………….…...16

4. Рецепція емфітевзису  і суперфіцію в сучасному праві України…………...21

Висновки…………………………………………………………………………25

Список використаної літератури……………………………………………….27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Римська цивілістика залишається  неперевершеною школою не лише для  сучасного правотворення, наукового  аналізу та узагальнень, а й практичного застосування цивільного законодавства.

 Одним з головних  національних багатств держави  є земля, яка перебуває під її охороною. Конституція України закріплює гарантоване  право володіння землею (ст.14). Розвиток різних форм власності та господарювання на землі без суворого та надійного державного контролю, недосконалість відповідної законодавчої бази призводять до споживацького ставлення до землі, розуміння її як об’єкта перепродажу та легкого збагачення. Важливі політичні, економічні та соціальні процеси в державі, а також прагнення України увійти до Європейського Союзу зумовлюють потребу у вдосконаленні  її правової системи. Тому у Цивільний Кодекс від 2003р. були включені норми, що закріплюють право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та забудови (суперфіцій), для того, щоб вирішити важливі питання, правового статусу особи, зокрема в частині майнових прав, відповідність їх до міжнародних стандартів.

Особливе значення емфітевзису  у системі прав на чужі речі полягає  у тому, що регулювання відносин щодо користування чужою землею для  сільськогосподарських потреб є складовою вирішення важливих соціальних і економічних проблем в Україні.

Питання належних гарантій захисту прав користування земельної  ділянки від непередбачених дій власника з кожним днем стає актуальнішим, особливо в контексті великих будівельних проектів. Такі гарантії цілком можливо забезпечити, застосовуючи речове право на чуже майно.

Мета дослідження полягає в тому, щоб з’ясувати поняття і зміст емфітевзису та суперфіцію, визначити їх законодавче закріплення у праві України.

Науковою основою при написанні  даної роботи стали праці відомих  та вітчизняних та зарубіжних вчених: Гонгало Р., Гутьєвої В.,Кутателадзе В.,

Орача Є. , Тищик Б.,Підопригора А., Харитонової Т.,Трофанчука Г., Пухана И., Поленак-Акімовської М., Макарчука В., Дождева Д., Орача Є., Кутателадзе В.,Омельчук О.

Структура та обсяг курсової роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг курсової роботи становить 28 сторінок.

У першому розділі розглядається  загальне поняття та ознаки речових прав на чуже майно за римським приватним правом, висвітлено  їх основні види.

У другому розділі розкрито поняття емфітевзису, визначено обсяг прав та обов’язків суб’єктів правовідносин; охарактеризовано способи набуття та припинення емфітевзису.

У третьому розділі  проаналізовано поняття суперфіцію, надано інформацію про права та обов’язки суб’єктів; висвітлено способи набуття та припинення суперфіцію.

У четвертому розділі розглянуто рецепцію емфітевзису та суперфіцію у сучасному праві України. Охарактеризовано відносин користування чужою землею для сільськогосподарських потреб та забудови за Цивільним кодексом України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття та  види, ознаки речових прав на чуже майно (iure re in aliena)

В процесі свого розвитку римське право створило розгорнуту систему речових прав на чужі речі, суб’єкти яких були вправі певним чином впливати на речі, що належать іншій особі на праві власності. Як правило, основним об’єктом таких прав були нерухомі речі.  Наявність прав на чужі речі зумовлювалась необхідністю різнобічного господарського використання певних речей та об'єктивною залежністю однієї земельної ділянки від інших.

Крім виключного (ексклюзивного) права  власності і володіння, римські  юристи розробили цілий ряд прав на речі з обмеженим змістом повноважень  або право на чужу річ (iure re in aliena). Так само і право власності, право на чужі речі є абсолютним речовим правом, тому що ці права захищались від будь-якого порушника. На річ, що належала на праві власності одній особі, інша особа мала таке саме речове право, але обмежене за своїм змістом. Права на чужі речі виникали в давні часи, але поступово розвиваючись, утворили особливі групи повноважень різного змісту¹.

Виникнення прав на чужі речі у приватному праві Давнього Риму було обумовлено необхідністю задоволення  інтересів інших осіб шляхом обмеження сукупності правомочностей власника стосовно належних йому речей. Так, поряд із правом власності (proprietas) – найбільш повним правом на річ з точки зору широти правових можливостей власника – виникли обмежені права на чужі речі (iure re in aliena).

Інколи права на чужі речі називали ще спеціальними речовими правами. Сутність даних прав полягає у тому, що його об’єкт має можливість користуватися чужою річчю або, навіть розпоряджатися нею. Римське приватне право знало три види на чужі речі: сервітути; емфітевзис і суперфіцій; заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право – породження більш пізнього часу. Як і право власності, права на чужі речі забезпечували нагальні потреби управомоченої  особи  шляхом надання їй можливостей безпосереднього панування над майном, що їй не належало, у межах, визначених договором із власником, заповітом, законом або з інших підстав.²

Права на чужі речі (iure re in aliena) виникали шляхом установлення обмежених  речових правомочностей на належне  іншій особі майно у випадках, якщо суб’єкт римського приватного права не міг у повному обсязі задовольнити свої інтереси лише за рахунок панування над належними йому речами. У цьому разі в ньому виникала необхідність задовольнити ці потреби шляхом набуття на визначених законом підставах і подальшого здійснення певних обмежень прав на чуже майно.

Встановлення прав обмеженого користування чужим майном мало місце за таких умов:

1. здійснення цього права було необхідним для управомоченої особи;
2. встановлення цього права не суперечило закону;
3. встановлення цього права не порушувалися права та законні інтереси власника речі або інших осіб.

Отже, нездійснення наданого права на чужу річ протягом строку, його суперечить вимогам закону або порушення інтересів інших осіб у процесі його реалізації мали в кінцевому підсумку втрату цього права.

Характерними  особливостями iure re in aliena було те, зміст обмежених речових прав на чуже майно становили правомочності, які мали речовий характер і стосувалися безпосередньо речей(res). Тому носій прав на чужі речі здійснював щодо них належні йому правомочності, незалежно від усіх інших осіб, включаючи власника. Як і право власності, так і право на чужі речі становили зміст абсолютних правовідносин.  Відповідне право на чужі речі характеризувалося обмеженістю за змістом, а тому і обсягом правомочностей, які мала уповномочена особа, порівняно з правом власності завжди був значно вужчим і визначався або власником майна, або положенням закону. Права на чужі речі мали похідний характер щодо права власності. Вони встановлювалися лише стосовно речей, які вже перебували у власності інших осіб. Обов’язково передбачають наявність права власності на ту чи іншу річ. Лише за цієї умови можливо можуть виникнути права на чужі речі, виходячи з того, що на нічию річ зазначене право виникнути не може.

Якщо об’єктом права власності  є річ як така (res corporales), то об’єктом спеціального речового права є річ безтілесна(res incorporales)³.

Задоволення інтересів  управомоченої особи у сфері  реалізації правомочностей з володіння і користування чужим майном потенційно могло здійснюватися кількома шляхами. Наприклад, за рахунок встановлення зобов’язальних відносин, що виникали між власником і набувачем права на чуже майно на підставі відповідного договору про передачу майно в користування. Крім того, право на чуже майно могло набуватися та здійснюватися в межах абсолютних, речових прав. Установлення прав на чуже майно в межах останніх мало певні переваги порівняно з їх виникненням на підставі договору, предметом якого було право користування майном, належним іншій особі. Установлення прав на чуже майно в межах абсолютних відносин характеризувалося більшою слабкістю і, як правило, не обмежувалось у часі.

У Давньому Римі не заперечувалося право власника речі на одностороннє розірвання договору у випадках невиконання або неналежного виконання його умов правокористувачем. Це могло створювати небажані перепони на шляху безперешкодного здійснення прав та законних інтересів особи, що користувалась чужою річчю на договірних засадах. Нарешті, у разі порушення  прав та законних інтересів осіб, які за договором здійснювали право володіння та користуванням чужим майном, їх захист забезпечувався лише позовами зобов’язального характеру (actio in personam), а можливість застосування речово-правових (action in rem) виключалась. Таким чином, повторною і належною мірою забезпечити реалізацію прав на чужі речі могло їх виникнення і здійснення в межах змісту речових, а не зобов’язальних відносин.

Окремі види прав на чужі речі виникали з підстав, установлених законом. Ці права полягали в безпосередньому пануванні над річчю і були необмежені в часі (за винятком застави та деяких інших видів). При порушенні законних інтересів суб’єктів прав на чужі речі їх поновлення забезпечувалося речово-правовими засобами захисту. Останній мав абсолютний характер і визначався формулою «захист проти всіх і кожного», оскільки поширювався на необмежене коло осіб, включаючи навіть самого власника майна.⁴

Виникнення великих приватних  землеволодінь сприяло розвитку довгострокової та успадковуваної оренди, оскільки самі землеволодільці не могли впоратися з обробітком землі. Проте договірна оренда не могла достатньою мірою забезпечити захист інтересів орендарів від посягань третіх осіб. Тому преторська практика виробила спеціальні позови для захисту прав орендарів, які фактично перетворили договірну оренду на речове право користуватися чужою землею. Юстиніан створив правовий інститут користування чужою землею – emphyteusis. Одночасно одержує розвиток передача міських земель під забудову в довготривалу оренду – superficies. Відмінність між названими інститутами полягала в тому, що за емфітевзисом земля передавалася під обробіток для виробництва сільськогосподарської продукції, а за суперфіцієм міська земля передавалася під забудову.⁵

 

 

 

 

 

 

2. Поняття, ознаки та характеристика емфітевзису

Остаточне встановлення даного інституту  в римському праві було обумовлено прагненням перетворити  необроблювані величезні наділи на продуктивні сільськогосподарські землі.

Концентрація землі у володінні порівняно небагатьох землевласників обумовила у Давньому Римі потребу у запровадженні інституту використання землі для сільськогосподарських потреб особам, які не були її власниками. Інститут емфітевзису є однією із багатьох спроб римських державних мужів створити середній стан землевласників.

Емфітевзис (від лат. emphyteusis - насадження) – довгострокове, відчужуване й успадковувань право користування, чужою землею для сільськогосподарського призначення. Це право не обмежувалося строками, тому його називали вічним правом. Встановлювався емфітевзис договорами та іншими правотчинами. Між римськими юристами йшли жваві спори про те, чи є емфітевзис договором купівлі-продажу, чи найму. Спочатку емфітевзис установлювався у формі «емфітевтичного продажу», за який наймачу передавалося право користуватися землею. Останній сплачував помірну ціну і зобов’язувався щорічно виплачувати орендну плату грошима або натурою. В імператорський період дійшли висновку, що це відносини особливого роду, які встановлювалися спеціальним договором - емфітевзисним контрактом⁶.  

 Власник надавав землю емфітевті  з метою обробітку у володіння  і користування землю з правом відчуження емфітевзису у встановленому порядку, а також з правом передачі його у спадок, встановлення речових прав, а емфітевта був зобов’язаний обробляти одержану за договором землю, не погіршувати її стану, сплачувати власнику щорічну ренту, встановлені податки і збори та попереджати власника про відчуження свого права, надаючи йому можливість переважної купівлі емфітевтичного права. Предметом договору емфітевзису була земля, як правило, необроблена, яка належала імператору, державі, храмам і приватним особам. До змісту емфітевзису належало право користуванням земельною ділянкою з дозволом зміни її характеру, але не погіршуючи землю.⁷.

Суб’єкт емфітевзису мав  широкі права: право володіти земельною ділянкою, тобто право емфітевти бути володільцем (possessor corporis).

Право користуватися земельною  ділянкою і одержувати плоди з  моменту їх відокремлення ( separationе ) від плодоносної речі, тобто від землі. Що до цивільних плодів , то у першоджерелах відсутні будь-які вказівки з цього приводу. Що стосується скарбу, який міг бути захований у землі,то одні романісти вважають, що  скарб належить власнику земельної ділянки, інші – емфітевті. Так, Д. Азаревич та Барон стверджують, що оскільки емфітевзис є право на чужу ділянку, тому воно не поширюється на скарб, який у ній знаходиться.    Ф. Мацєйовський вважає, що емфітевта є повним власником плодів не тільки з поверхні ґрунту, але й з земних глибин, тому й знайдений скарб належить йому.

Право змінювати призначення  предмету емфітевзису. Джерела римського права не містять норм, які б вказували, яким саме чином емфітевта міг змінювати призначення земельної ділянки: посадити на полі виноградники, переорати пасовище. Містять вони лише санкції за погіршення стану наданої в емфітевзис наданої земельної ділянки.