Цивільно-правові засоби захисту права власності

 

Вступ

Конституція України як основний закон держави встановлює права  й свободи людини, які є безпосередньо  діючими та складають сенс і зміст  діяльності законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Даний принцип складає основу усіх галузей права України. Однак, просте закріплення в законодавстві норми про безпосередню дію цих прав і свобод людини недостатньо для ефективного функціонування правової системи. Крім цього необхідне закріплення засобів захисту прав й свобод громадян, у тому числі й права власності.

Вивчення механізму захисту  прав людини й громадянина, у тому числі цивільних прав, є одною  з найважливіших завдань юридичної  науки з метою знаходження  та вироблення нових засобів захисту  й оптимізації наявних. Саме вищевказаним й пояснюється актуальність теми курсової роботи. Економічні відносини власності складають основу будь-якого суспільства, а правове регулювання з'являється і зберігається, насамперед, як система норм, що закріплюють, регламентують і охороняють дані відносини. В умовах сучасної України власність має виключне значення у зв'язку з тим, що вона є базисом політичних і економічних перетворень, джерелом демократії, неодмінною умовою побудови демократичної держави. Тема моєї курсової роботи «Цивільно-правові засоби захисту права власності» є особливо актуальною в даний час, оскільки з розвитком ринкової економіки зросла кількість спорів, що виникають у сфері цивільного обороту, прямо або опосередковано мають відношення до виявлення наявності права власності у суб'єктів цивільного обороту і його захист. Це пояснюється тим, що раніше (1917-1990 р.) в умовах існування командно-адміністративної системи панувало положення про домінуючу державної власності, якою надавалися переважні умови захисту, так як державні інтереси ставилися вище приватних, а приватна власність не визнавалася. Тому ухвалення і введення нових українських законів (1990 р.), які докорінно змінили правове регулювання відносин власності, а також проголосили різноманітність форм власності, визнаючи і приватну власність, та надали рівні умови захисту суб'єктам права власності, визначили особливий інтерес і проблемність обраної мною теми.

Однією з фундаментальних  гарантій існування в Україні  права приватної власності є  стаття 13 Конституції України, в  якій закріплено, що в Україні визнається і захищається так само приватна, державна, муніципальна та інші форми  власності. Особливістю цього переліку є винесення приватної власності на перше місце в даній статті. Це тісно пов'язано з проголошенням прав і свобод вищою людської цінністю, а їх визнання, дотримання та захист є обов'язком держави, і з прагненням зберегти в економічній системі характерну для приватної власності досить ефективну особисту зацікавленість.

У результаті склалася ситуація, коли змінюється правове регулювання  відносин власності, але способи  захисту права власності, передбачені  цивільним законодавством, не зазнають кардинальних змін, хоча з'являється  два дійсно нових способи захисту  права власності. Звідси, виникла  необхідність застосування відомих  способів захисту до нових форм власності.

У дусі презумпції захисту  права власності необхідно трактувати ст.41 Конституції України, яка встановлює право на вільне володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Йдеться про вільне і, відповідно, безперешкодне використання цивільних прав суб'єктами цивільного обороту. Принципи цивільно-правового захисту права власності визначені ст. 386 Цивільного кодексу України, яка на розвиток положень ст. 13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. В цілому можна сказати, що право власності, тобто закріплене законом певний стан приналежності матеріальних благ, охороняється нормами чи не всіх галузей права: кримінального, встановлює відповідальність за злочинне посягання на майно держави, юридичних і фізичних осіб; адміністративного, що карає дрібні провини такого роду; трудового, регулюючого, наприклад, матеріальну відповідальність працівників за заподіяну ними роботодавцю майновий збиток; земельного, сімейного та інших галузей права. Але центральне місце займає, безумовно, цивільне право, і в рамках його - інститут захисту права власності та інших речових прав, якому присвячена глава 29 Цивільного кодексу України. В даний час відсутня єдина робота про цивільно-правові способи захисту права власності, що містить всі можливі способи захисту права власності й рекомендації їх раціонального застосування.

Тому виникають складнощі  у використанні цивільно-правових засобів для ефективного захисту порушеного або оскарженого права власності.

Проблеми цивільно-правових способів захисту права власності, які підлягають дослідженню в  даній курсовій роботі, можна позначити таким чином:

• проблеми в теорії цивільного права щодо визначення поняття, юридичної  природи та класифікації цивільно-правових способів захисту права власності;

• проблеми в законодавстві, пов'язані з недосконалістю формулювань  і недостатнім розкриттям змісту цивільно-правових способів захисту  права власності;

• проблеми в практиці застосування щодо визначення критеріїв вибору оптимального способу захисту, ефективності наданої  захисту, особливостей застосування та реальної конкуренції цивільно-правових способів захисту права власності.

Об'єктом дослідження представляє законодавство України про власність, що регулює питання захисту права власності.      

 

 Предметом є:     

- Цивільно-правові способи захисту права власності;     

- Сутність захисту права  власності;

      - Недоліки  чинного Українського законодавства про захист права власності та тенденції його розвитку. Метою моєї курсової роботи є збір і докладне вивчення цивільно-правових способів захисту права власності, виявлення і пропозиція можливих рішень зазначених проблем та поради щодо раціонального застосування існуючих способів захисту права власності в конкретних ситуаціях.

Висновки і пропозиції в роботі зроблені з урахуванням  сучасних вимог розвитку юридичної  науки і правозастосовчої практики в Україні у сфері захисту права власності.

Курсова робота складається  з вступу, висновків і трьох  розділів зі списком використаної літератури і нормативно - правових актів.

 

Розділ 1. Соціально - юридичний аналіз цивільно-правових засобів захисту права власності 
1.1. Генезис категорії «захист права власності», її поняття та зміст

Відносини власності є  основоположними (базисними) для економіки  будь-якої держави. Їх регулюванню держава  змушена приділяти найпильнішу  увагу. Практично будь-яка галузь права так чи інакше пов'язана  з відносинами власності. Вони ж (галузі права) містять в собі велику кількість норм, спрямованих не на регулювання, а на охорону цих  відносин. Передбачений цілий арсенал  засобів, починаючи від загальних  заборон і закінчуючи заходами дисциплінарної, адміністративної та кримінальної відповідальності, які застосовуються до осіб, які  посягають на право власності  або інше речове право. Ці засоби прийнято іменувати засобами охорони речових  прав.

Основою захисту права  власності є спочатку власне її закріплення  в Конституції України. У статті 13 Конституції України під власністю розуміються форми господарювання, здійснювані різноманітними суб'єктами. Ті з них, які не є носіями державної або муніципальної влади, вважаються суб'єктами приватної власності. Приватна власність являє собою, по-перше, вільну приватну господарську (в т.ч. і підприємницьку) діяльність фізичних (індивіди, окремі люди) і юридичних (організації) осіб, здійснювану на основі належного їм майна (стаття 41 КУ). По-друге, власністю називають тільки певне речове право на певну річ або сукупність речей, що виражається у володінні, користуванні та розпорядженні цією річчю (речами). По-третє, в законодавстві власністю нерідко називають майно, що є об'єктом права приватної власності. Положення Конституції України знаходяться у відповідності зі статтею 17 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. про те, що кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і спільно з іншими; ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна, а також статтею 1 Протоколу N 1 від 20 березня 1952 р. до Європейської конвенції про захист прав людини і його основних свобод (в ред. Протоколу від 11 травня 1994 р.) 1, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Право приватної власності охороняється Конституцією України  і галузевим законодавством як природне і невідчужуване право, однією з економічних основ конституційного ладу. Стаття 1 Цивільного кодексу України від 10 жовтня 2010 р. передбачає, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Правомірні обмеження  абсолютного права власності, свободи  договорів обумовлені конституційними  принципами соціальної державності, національного природокористування, особливостями режимів деяких об'єктів права власності, встановлених з метою громадської безпеки та охорони здоров'я громадян. У цьому сенсі можна зробити висновок про соціальні функції права власності ("власність зобов'язує"). Обмеження права власності виражаються у формі введення податків, зборів, встановлення штрафів, запровадження встановлення додаткових вимог до власників певних об'єктів (земельних ділянок, транспортних засобів, інших джерел підвищеної небезпеки); державного контролю за дотриманням обов'язків власників.¹

Крім Цивільного кодексу  України, право власності захищає  так само і кримінальне законодавство  України, що містить в собі цілу групу  норм (статей) захищають право власності, такі як:

1. Крадіжка (ст. 185, частина  перша статей 262, 308 ККУ);

2. Кваліфікуючі ознаки  крадіжки;

3. Шахрайство (ст. 190 ККУ) ;

4. Привласнення чи розтрата (ст. 191 ККУ);

5. Грабіж (ст. 186 ККУ);

6. Розбій (ст. 187 ККУ);

7. Вимагання (ст. 189 ККУ);

8. Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст.192-195 ККУ);

9. Знищення або пошкодження  майна (ст. 196 ККУ).

Починаючи з найдавніших  часів норми про майнові злочини  поряд з нормами про посягання  на життя і здоров'я становили  основу кримінального законодавства  на будь-якому етапі його кодифікації. Українське законодавство не було винятком. Протягом століть йшов поступальний розвиток цієї важливої ​​групи норм. Певним підсумком даного процесу стало видання XV томи Зводу законів Російської імперії, а потім, на його основі, першого російського кримінального кодексу, а згодом й українського - Уложення про покарання кримінальних та виправних 1845 р. У ньому значне місце займали норми про майнові злочини ("про злочини проти майна" ). До прийняття першого радянського кримінального кодексу не існувало єдиної системи норм про злочини проти власності з чітко окресленими складами злочинів і відповідними санкціями. Однак у деяких декретах робилися спроби сформулювати конкретні норми. Так, декрет ВЦВК і РНК РРФСР від 1 червня 1921 р. "Про заходи боротьби з розкраданнями з державних складів і посадовими злочинами, що сприяють розкраданням" містив докладний перелік кримінально караних діянь. В тому числі: незаконний відпуск товарів особам, які працюють в органах постачання, заготівлі та виробництва; приховування з метою розкрадання від обліку предметів провадження особами адміністративного та складського персоналу; сприяння розкраданням та умисне не перешкоджання  розкраданням з боку осіб, які охороняють складські приміщення; отримання свідомо незаконним шляхом товарів з державних складів, баз, розподільників, заводів, млинів, висипних пунктів з метою спекуляції і т.д. Всі види розкрадання караються позбавленням волі з суворою ізоляцією на строк не нижче трьох років, а при обтяжуючих обставинах (багаторазовість діянь, масовий характер розкрадань, відповідальна посада винного та ін) - розстрілом.

Після прийняття Кримінального  кодексу РРФСР 1922 р. відповідальність за майнові злочини стала визначатися  на підставі відповідних його статей.

Злочинам проти власності  в Особливій частині Кодексу 1922 р. була присвячена глава VI "Майнові злочини". Передбачалася відповідальність за традиційні види посягань на відносини власності, такі як крадіжка, грабіж, розбій, привласнення або розтрата, шахрайство, вимагання, шантаж, умисне знищення або пошкодження майна. Поряд з цими складами злочинів в главі були й такі, які згодом були віднесені до інших розділів, з урахуванням об'єкта посягання (купівля свідомо краденого, підробка документів, фальсифікація, лихварство, самовільне користування чужим товарним знаком). Диспозиції більшості норм були описовими, містили чіткі ознаки конкретних злочинів.

У роки Великої Вітчизняної  війни було видано низку законодавчих актів, спрямованих на посилення  відповідальності за деякі злочини проти соціалістичної власності.

Прийняття в 1958 р. нових Основ  кримінального законодавства і  проявляюча в цей період тенденція до зміцнення принципу законності в боротьбі зі злочинністю знайшли відображення і в нормах Кримінального кодексу РРФСР 1960 р. про відповідальність за майнові злочини. Але ще зберігала силу одна з найважливіших ідеологічних догм соціалізму - про переважної охорони кримінальним законом всього державного і громадського і про другорядне значення захисту особистості та її інтересів. У силу цієї концепції аналогічні злочини проти соціалістичної і особистої власності були розміщені в різних главах Кримінального кодексу. Глава друга "Злочини проти соціалістичної власності" розташовувалася відразу ж після глави "Державні злочини", а глава про злочини проти особистої власності громадян була віднесена на п'яте місце. Пріоритет захисту соціалістичної власності скрупульозно дотримувався і у встановленні санкцій за однакові злочини як простого виду, так і кваліфіковані. ¹

У Кримінальному кодексі  України 2008 р. види злочинів проти власності можуть бути систематизовані наступним чином:

А. Корисливі злочини, пов'язані  з неправомірним вилученням майнової вигоди:

1. Розкрадання чужого  майна: крадіжка (ст. 185); шахрайство (ст. 190); привласнення або розтрата (ст. 191); грабіж (ст. 186); розбій (ст. 187).

2. Злочин, що примикає  до розкрадань: вимагання (ст. 189).

3. Інші корисливі злочини:  заподіяння майнової шкоди шляхом  обману або зловживання довірою (ст. 192).

Б. Злочини проти власності, не пов'язані з витяганням майнової вигоди: умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194); знищення або пошкодження майна з необережності (ст. 195).