Цивільно-правові засоби захисту права власності

У порівнянні з раніше діючим законодавством система норм про  майнові злочини помітно спростилася, число складів зменшилося. Основне  місце відводиться, як і раніше розкраданням, кваліфіковані види яких відповідно до ст. 12 КК України відносяться до середніх тяжких або тяжких злочинів. Поняття та ознаки розкрадання розглядаються нижче. Прийнято ділити розкрадання на форми і види. Форма розкрадання визначається способом його вчинення. Так, крадіжка, шахрайство, розбій і т.п. - Це форми розкрадання. У свою чергу, розкрадання в будь-якій формі ділиться ще на види, в залежності від наявності або відсутності кваліфікуючих ознак.

Раніше в підручниках  і монографіях було прийнято підрозділяти розкрадання на види залежно від  розміру. Це було пов'язано з тим, що відповідальність за дрібне і особливо велике розкрадання державного або  громадського майна встановлювалася  особливими нормами. У Кримінальному  кодексі України подібних норм немає, розмір розкрадань враховується в якості кваліфікуючої ознаки окремих складів злочинів. Тому прийнята класифікація розкрадань за розміром втратила самостійне значення.

Отже, у висновку даного питання  курсової роботи необхідно зазначити  наступне: практично в будь-якій галузі права є регулятори права  власності та механізми її захисту  становлять єдину систему регулювання  і захисту права власності, як основоположного, базисного відношення в суспільстві.

Основою захисту права  власності є спочатку власне її закріплення  в Конституції України.

Конкретизацію положень Конституції в частині захисту права власності можна знайти крім Цивільного кодексу, захист так само і кримінальним законодавством України, що містить в собі цілу групу норм (статей), захищаючих право власності.

 

 

1.2 Форми і способи захисту права власності в історичному аспекті

Звернення до історії походження інституту права власності та його способів захисту дає необхідне  уявлення про сутність поняття «захист  права власності» і проблеми та складнощі  законодавчої конструкції.

Відомо, що право власності  вважається центральним правовим інститутом, передбачуючим характер усіх інших інститутів приватного права (договорів, сім'ї, спадкування). Головна роль у виробленні поняття "право власності" та його захисту відводиться римському праву, що зародилося у восьмому столітті до нашої ери і діяло протягом тринадцяти століть. По суті римляни вперше розробили право приватної власності, яке можна застосовувати до будь-яких відносин, заснованим на приватній власності та її модифікацій, що і сприяло рецепції римського права.

Необхідно відзначити, що вироблення поняття "право власності" відбувалася  вельми повільно. Так, у найдавнішому праві не було спеціального терміну  для позначення права власності.

У передкласичний період відсутність загального визначення власності замінювалося перерахуванням окремих повноважень власника, а приватна власність не відокремлювалася юристами від володіння, яке спочатку виникло у земельних відносинах. Проте юридичне володіння було категорією тимчасовою, перехідною, здатною за певних умов сформувати право власності.

В кінці класичного періоду (третє століття до нашої ери) з'явилося  приватноправове поняття власності, що застосовувалося виключно для  позначення права власності як повного  і абсолютного правового панування  особи над річчю, вищого серед  інших речових прав.

Отже, право власності  в римському праві володіло наступними властивостями:

1. пряме і безпосереднє  правове відношення особи до  речі, пов'язане з правом розпорядження;

2. повне, тобто влада  над річчю з наданням власнику  права користування та вилучення  плодів;

3. виняткове, так як  власник усуває всяке чуже  вплив на річ і домагання  на неї;

4. абсолютне, що припускає  виключення обмежень, крім тих,  що встановлені законом;

5. легко пристосоване, так  як при відсутності обмежень  заповнюється панування власника;

6. єдине, яке охоплює  всі права на річ;

7. правове, тобто гарантоване  правом.

Римське приватне право розкрило і правомочності власника, обмеження  права власності та способи його захисту, що підтверджується джерелами  римського права, зокрема, Законами 12 таблиць (450 рік до нашої ери) і  Інституціями Гая (друге століття нашої ери).

Основними правомочностями власника щодо речей були:

1) право володіння (володіння,  тримання);

2) право використання;

3) право розпорядження. ¹

Що стосується нашої теми, важливо розглянути вироблені римським правом способи захисту права  власності, які змінювалися і  пристосовувалися до виникаючих видів  власності. Особливо ефективним вважався позовний захист, тому римське право  налічувало близько 70 позовів. Однак  значна частина з них - речові позови, які діють проти будь-якого  порушника. Для права власності  основними позовами вважалися віндикаційний  та негаторний. Віндикаційний позов (оголошую про застосування сили) регламентував  дії власника по відшуканню і поверненню своєї речі, вийшла проти його волі з володіння, згідно з правилом: «Де  б я не знайшов свою річ, там  і віндиціюю».

Спочатку віндикація носила необмежений характер, але пізніше  була обмежена в інтересах сумлінного набувача. Матеріально правовий зміст віндикації виражався в преторській формулі, як вимога власника, який не володіє річчю, (позивача) до не власника, який володіє річчю, (відповідача) про повернення речі. Основною метою позову було повернення речі у відповідному стані. Римське приватне право визначило поняття «добросовісний» і «недобросовісний» власник, визначивши відмінність у ступені відповідальності - несумлінного власника закон не охороняв. Встановлювалися строки давності щодо рухомого (1 рік) і нерухомого (2 роки) майна. Причому віндикація застосовувалася і до спадкового права віндикаційну відмову.

Негаторний позов (заперечує) передбачав захист повноти права власності від будь-яких незаконних обмежень і вимог. Позивач в даному випадку не втрачає володіння річчю, але зустрічає реальні перешкоди у здійсненні своєї власності (наприклад, хтось проганяє худобу через мою ділянку). У римському праві позивач при цьому міг вимагати гарантії своєї власності від порушення в майбутньому, а пов'язані з порушенням вигоди відповідача підлягали поверненню і відшкодуванню позивачу.

Крім того, в римському  праві існували й інші способи  захисту права власності - зокрема, відшкодування збитків. ¹

Термін «власність» з'явився в Європі лише у другому столітті, коли Римська імперія перебувала вже в стані занепаду, а в  Росії тільки в другій половині вісімнадцятого століття в указах Катерини II про  передачу земель у приватну власність  поміщиків. Проте вже Соборне  Укладення 1649 року розширило право  поміщика на володіння землею (прожитковий  маєток) і право розпорядження, прирівнюючи  маєток до вотчинам, що не змінювало  суб'єкта власності, яким залишалася держава. Звід законів (1832 рік) визначав право  власності таким чином: «Власність - це влада, встановлена ​​цивільними законами, виняткова від осіб сторонніх  володіти, користуватися, розпоряджатися». Право власності захищалося тепер  позовною давністю(10років). Встановлювалися обмеження права власності - «на право участі загального» і «на право участі приватного».

Вже в дореволюційній Українській  державі використовувалися способи  захисту права власності, відомі римському праву. На жаль, практично  все, що Центральна Рада виробила в  результаті тривалої політичної боротьби, заради того, щоб повернути право власності народові, було ліквідовано Директорією, а саме Декретом про скасування приватної власності в містах (1918). Після Жовтневого перевороту Ульянов В.І. (Ленін) заявив: «Ми нічого приватного не визнаємо ...». Тому помилково вважалося, що Росія не визнавала досягнення римського права. За офіційними даними, знадобилося 8 років, щоб зруйнувати приватну власність у промисловості, і 13 років - у сільському хазяйстві. Багато російських цивілістів (А.В. Венедиктов, Д.М. Генкін, С.В. Корнєєв, В. С. Нерсесянц та інші) працювали над правовою теорією соціалістичної власності-теорія державної соціалістичної власності і теорія особистої власності.

Так, у Законі РРФСР від 11 червня 1964 року «Про затвердження Цивільного Кодексу РРФСР» вказувалося, що «Економіка розгорнутого будівництва комунізму  заснована на соціалістичній власності  на засоби виробництва у формі  державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної  власності, яка буде поступово зближуватися з загальнонародною аж до утворення  єдиної загальнонародної комуністичної  власності на засоби виробництва. Особиста власність є похідною від соціалістичної власності і служить одним  із засобів задоволення потреб громадян ». Тому інтереси держави ставилися  вище особистих інтересів, державна власність була провідною і домінуючою, а значить, і краще захищалася (особливо кримінальним правом).²

Слід зазначити, що, як не парадоксально, але на фоні багаторічного  ігнорування радянськими правознавцями  самої категорії приватного права  його визначення та характеристика взагалі  особливих труднощів не викликає. Це пояснюється сплеском активності досліджень в цій галузі права, який виник в період "перебудови" кінця 80-х років і особливу активність придбав в кінці ХХ - на початку ХХІ ст. (Ч. Азімов, С. Алексєєв, А. Довгерт, О. Коцюба, М. Сибільов, Є. Харитонов, Є. Харитонова). ¹

 

Розділ 2. Правові основи захисту права власності в сучасних умовах

2.1 Українське законодавство про цивільно-правові засоби захисту права власності

Цивільно-правовий захист права  власності та інших речових прав - поняття більш вузьке, оскільки вона здійснюється способами, притаманними тільки цивільному праву і спрямованими головним чином на відновлення речового права як суб'єктивного майнового  права. До неї прийнято вдаватися  в разі вчинення цивільного правопорушення, але деколи і для того, щоб захиститися  від правомірних дій.

Основи цивільно-правового  захисту права власності визначені  ст. 386 ЦК України, яка в розвиток положень ст. 13 Конституції України  встановлює, що «держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права  власності».

Отже, характерними особливостями  цивільно-правового захисту права  власності є:

1) її гарантованість державою;

2) її загальність (можливість  отримати такий захист існує  для усіх суб'єктів права власності  (на це вказує і ст. 13 Конституції  України);

3) її рівність для всіх  суб'єктів;

4) повнота захисту (власник,  права якого порушені, має право  не тільки вимагати відновлення  стану, що існував до порушення  та припинення порушення, але  також і право на відшкодування  завданої йому майнової та  моральної шкоди на підставах,  встановлених ст.ст. 22, 23 ЦК України). Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути розподілені на легітимовані (публічні, позитивістські, імперативні - ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів) і самоврядні (диспозитивні, приватні - ті, що здійснюються власниками своїми силами без звернення до суду та інших державних органів - самозахист; захист на підставі норм, встановлених договором і т.п.).

У свою чергу, легітимовані (позитивістські, імперативні, публічні) засоби захисту права власності  поділяються на судові та адміністративні.

Найбільше практичне значення мають легітимізувати судові засоби захисту права власності.

Цивільно-правові легітимовані (судові) засоби захисту права власності  у вітчизняній цивілістиці поділяють  на дві групи: речово-правові та зобов'язально-правові.

Речове-правові засоби захисту  права власності спрямовані безпосередньо  на захист права власності, як абсолютного  суб'єктивного права, забезпечення реалізації правомочностей власника (володіння, користування, розпорядження і т.п.) в ставленні приналежної йому речі.

До них відносяться:

1. позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов),
2. позов власника про усунення перешкод, які заважають нормальному здійсненню права власності (негаторний та похідні від нього позови: про визнання незаконним правового акта, що порушує право власності, і т.п.),
3. позов про визнання права власності. Деякі цивілісти відносять позови про визнання до негаторних або віндикаційних, але більшість вважає, що це самостійні речово-правові позови (В.А. Рясенцев, Ю.К. Толстой). Остання позиція знайшла підтримку і в ЦК України, де цим позовом присвячена ст. 392.

Зобов'язально-правові засоби захисту права власності характеризуються тим, що спрямовані проти порушення  прав власника певною особою. При цьому самої речі в натурі вже не існує або вона пошкоджена і потребує відновлення її якості. До таких засобів захисту відносяться, наприклад, вимоги щодо відшкодування заподіяних майнових збитків; вимоги про виконання договору і передачі боржником кредитору (власнику) належної йому речі; вимоги про повернення безпідставно отриманого за рахунок власника майна і т.п.³

Оскільки цивільне законодавство  передбачає можливість захисту від  дій, які порушують право власності, не тільки з боку суб'єктів громадянського, але й публічного права (наприклад, при визнанні недійсним правового  акта органу державної влади), очевидно, логічно буде вести мову не тільки про «зобов'язально-правові засоби захисту », а взагалі про« інші засоби захисту права власності ». Останні застосовуються як при порушеннях зобов'язань, так і у всіх інших випадках порушення права власності.

Недоліком терміна «інші  засоби захисту права власності» є відсутність змістового навантаження, що виражається в характеристиці лише засобів захисту, відносяться  до цієї групи, як «таких, що не є речовими». У зв'язку з цим доцільним представляється  використання ідеї римського права  про поділ позовів на «actio in rem» (позови про речі або ж «речові позови») і «actio in personam» (позови про персону або ж «персональні позови»). Поділ засобів захисту права власності на «речові» і «персональні» виправдано по деяких міркуваннях.