Банківська система України

          Банки можуть формувати свої  статутні фонди, через розподіл  власного прибутку, залучення прибутку, заробленого суб'єктами або господарській  діяльності вільних засобів громадян. Різниця в динаміці роботи, капіталів  статутних фондів і банківського  прибутку говорять про те, що  упродовж 1997г. формування банків  стало не лише за рахунок  отриманого прибутку, скільки за  рахунок засобів сторонніх. Велику  абсолютно зрозумілу проблему  нової незалежної держави надають  собою комерційні банки, не виконання  вимог Верховної Ради про оплату  мінімальних розмірів своїх статутних  фондів на відповідні контрольні  дати, на 1 Січня 1997 року 13 банків не  сплатили, не зареєстрували обов'язкове  захоплення статутного фонду  у розмірі еквівалентної 500.00 ecu.

5. Ключові фактори розвитку банківської системи

          Створення конкурентного середовища, в якому функціонували б комерційні  банки, є ключовим моментом реформування  та головним фактором у вирішенні  питання щодо універсалізації  чи спеціалізації.

          Спеціалізацію (як і універсалізацію) розглянемо у двох площинах:

* як обслуговування галузей  економіки певними, чітко визначеними  комерційними банками;

* як вибір тими чи  іншими банками напрямів фінансової  діяльності (кредитування, інвестування  тощо).

Щодо галузевої спеціалізації, то в питанні вибору напряму розвитку великих (колишніх п’яти державних) банків слід врахувати такі моменти:

* необхідність скасування  адміністративних обмежень, інакше  кажучи, вимогу вести кредитну  діяльність лише в галузях, де  ці банки свого часу працювали; більша диверсифікація портфелів  активів допомогла б стабілізувати  баланси та розірвати залежність: слабка галузь — слабкий банк. Спеціалізація банків за галузевою  ознакою небажана як із точки  зору конкуренції, так і з огляду  на якість портфеля активів;

* клієнт повинен мати  право вибору банку та змогу  відкрити в ньому розрахунковий, поточний, валютний рахунки.

Не можна диктувати комерційному банку вибір напряму діяльності — бути йому спеціалізованим чи універсальним.

          Нагальною проблемою є підготовка  сприятливих умов для створення  інвестиційних банків або заохочення  до такої діяльності функціонуючих  комерційних банків. Для цього  необхідно законодавче передбачити  пільги в разі спрямування  кредитів, насамперед довгострокових, на розвиток пріоритетних галузей  економіки. Банкам варто надати  право брати участь у розподілі  прибутку від інвестованих програм. Одне з реальних джерел інвестування  — інве­стиційні вкладення за  рахунок власних спеціальних  фондів банків.

           Необхідно також:

1. Подбати про створення  іпотечних банків, спрямовуючи головну  увагу на дію інститутів права  застави, власності та відповідні  механізми їх реалізації. Необхідність  цих установ обумовлена процесами  переходу до ринкової економіки. Та поки що не створено відповідної  фінансової інфраструктури (не завершено  процесу розмежування власності, не сформовано законодавчої бази  з регулювання правовідносин, пов’язаних  із володінням, користуванням, розпорядженням  об’єктами власності). Треба також  враховувати, що іпотечний банк  може існувати тільки з працюючою  фінансово-інвестиційною структурою: позичково-ощадними асоціаціями, товариствами  взаємного кредиту, страховими, трастовими  компаніями, довірчими товариствами  — та за умови реального  використання в обороті векселя.

2. Вирішити питання щодо  іпотечного кредиту для населення  під будівництво житла та придбання  обладнання і предметів тривалого  користування, а також щодо джерела  коштів для зазначеної позички. Стосовно ж застосування у  господарському обороті такого  кредиту, то слід ураховувати  ряд його специфічних рис:

* довгостроковість (на 5—10 років);

* постійність контролю  за станом розмірів застави  — не лише за документами, а  й фактично;

* принцип обов’язковості  іпотеки для будь-якого нового  власника майна;

* звільнення від оподаткування  тієї частини прибутку громадян, яка йде на сплату процентів  за іпотекою;

* обов’язковість нотаріального  оформлення та реєстрації всіх  угод, гласність іпотеки;

* Допущення повторних  застав майна та землі, якщо  їх цінність (вартість) не вичерпано  попередніми заставами;

* Принцип пріоритетності  задоволення претензій кредиторів.

3. Створити «кадастри  нерухомості» та відпрацювати  загальну методику оцінки майна, яке є предметом застави (іпотеки).

4. Удосконалити діяльність  кредитних спілок (КС) в Україні, а саме:

* розробити точну схему  легалізації КС, змінивши структуру формування їх коштів (фізична особа стає членом спілки, сплативши один або кілька пайових внесків, які формують частку власного капіталу спілки, а щомісячні внески спрямовуються на окремі рахунки, які функціонують як строкові або ощадні; саме на ці внески нараховують проценти, які не повинні оподатковуватися);

* розробити схему взаємодії  КС із профспілками;

* до переліку операцій, які може здійснювати КС, необхідно додати операції із цінними паперами;

* звільнити КС від сплати процентів при зарахуванні готівки на розрахунковий рахунок та при зворотній операції;

* розробити схему контролю  за КС та визначитися з тією роллю, яку в цій системі відіграватиме Національна асоціація кредитних спілок України, встановивши конкретний порядок ведення бухгалтерського обліку в спілках та нормативи їх діяльності;

* усунути суперечності  у нормативних документах стосовно  діяльності КС; розпочати страхову діяльність КС тощо.

         Аналогічних заходів слід ужити  також щодо інших фінансових  інститутів дрібного кредитування  — фондів, товариств взаємного  кредиту, ощадно-позичкових товариств (обласних, районних, міських). Ці інститути, на жаль, досі ще не стали  навіть предметом теоретичної  дискусії.

         Отже, банківська система України  вже має свою історію. Вона  не налічує ще й десяти років, але багата вельми інтенсивними  процесами: українським банкам за  півроку-рік випадало пройти шлях, на який аналогічні закордонні  установи витрачали кілька років, а то й десятиліття. Слід також  враховувати, що банківська система  в нашій країні формувалася, зазнаючи  впливу негативних чинників, які  не лише не сприяли розвитку, а навпаки — гальмували його. Йдеться про:

1. Макроекономічні чинники, які зменшують попит на фінансові  послуги:

* кількарічну тенденцію  до зниження ВВП;

* доларизацію економіки;

* низьку купівельну спроможність  фізичних осіб;

* бартеризацію взаєморозрахунків  між суб’єктами підприємницької  діяльності.

2. Економічні чинники:

* інфляцію, спад виробництва  та спричинене ними «звуження»  кола клієнтів;

* повільний розвиток приватного  сектора в економіці, а отже, й  невелику частку приватного капіталу  в банках;

* податковий прес, який  із часом не тільки не слабшає, а посилюється внаслідок розширення  бази оподаткування.

3. Законодавчі та нормативні  чинники:

* законодавчу неврегульованість  багатьох напрямів роботи;

* відсутність чітких правил  роботи, викликану частими змінами  законодавчих і нормативних документів  та супе­речностями в них;

* не передбачену нормативами  прозорість балансів банків, простір  для перегрупувань, маніпуляцій, зловживань, захаращеність банківських «вішалок»  — рахунків обліку дебіторської та кредиторської заборгованості, — що при­зводить до появи штучних балансів, які демонструють уявну ліквідність капіталу банку.

4. Усередині банківські (суб’єктивні) чинники, які здебільшого можна  кваліфікувати як слабкий, некомпетентний  менеджмент:

* невиправдані кредитні, інвестиційні та валютні ризики;

* запаморочення від «шалених»  грошей, отриманих у період гіперінфляції, а відтак — надмірні витрати  на рекламу, спонсорство, підтримку  невиробничих програм, що дало  підставу навісити на банки  ярлики «жирних котів» та «дійних  корів»;

* недооцінку фактора незалежності  банківського менеджменту та  перетворення банку на «кишеньковий»  під впливом акціонерів — «метеликів»;

* гостре прагнення «універсалізації»  банку, не супроводжуване побудовою  відповідної його інфраструктури;

* відсутність збалансованої  політики управління філіями;

* примітивну кадрову політику (85% працівників не мали досвіду  банківської роботи, а 90% керівників  були вихідцями з компартійної  та комсомольської номенклатури);

* Пріоритетну орієнтацію  на обслуговування російського  капіталу, в тому числі й сумнівних  програм.

 

6. Шляхи розвитку банківської системи України

          Сучасний стан банківської сфери  характеризується наявністю деяких  проблем зростання, серед яких  найбільш рельєфними є загострення  конкурентної боротьби в наслідок  об'єктивного уповільнення темпів  експансії в зовнішнє середовище, зниження ефективності діяльності  та системи управління, відголосу  процесу глобалізації, зростання  дії позаекономічних факторів, зокрема  впливу політичного істеблішменту, правового нігілізму, тощо. У таких  умовах необхідно виділити пріоритети, які можуть забезпечити сталий  розвиток банківської сфери та  економіки в цілому та сформувати  заходи, щодо їх досягнення.

    Такими пріоритетами, повинні стати:

· забезпечення принципу справедливого розподілу доходів між банками в залежності від внеску в загальний розвиток банківської сфери та економіки;

· формування ефективного інституційного середовища для регулювання факторів конкурентної боротьби та уповільнення монополізації банківської сфери;

· створення умов прискореного розвитку регіонів та вирівнювання їх стану через збільшення фінансування та кредитування перспективних напрямів господарської діяльності;

· визначення незадоволених потреб клієнтів щодо банківського обслуговування та їх задоволення на основі пропозиції нових банківських продуктів і різних форм та способів надання послуг;

· підвищення використання «людського фактору» через створення ефективної системи управління та здійснення кадрової політики в банківських установах.

          Розглянемо кожний із запропонованих  пріоритетів та особливості забезпечення  їх досягнення в сучасних умовах  розвитку України, зокрема її  банківської сфери.

Отже, головним пріоритетом є забезпечення принципу справедливого розподілу доходів між банками в залежності від внеску в загальний розвиток банківської сфери та економіки. В даному зв'язку необхідно виділити ті показники діяльності банків, які можна було б використати як критерії щодо оцінки внеску окремих банків та банківської сфери в цілому у розвиток держави та зростання рівня і якості життя окремих членів суспільства. Такими показниками можуть бути кількість та розмір виданих коротко та довгострокових кредитів, їх питома вага по відношенню до капіталу банку, обсяг та рівень сплати податків, розмір банківських відсотків по депозитам та кредитам, розмір та напрями інвестування, величина коштів, спрямованих на благодійну та спонсорську діяльність, тощо. Однак на сучасний момент ми повинні констатувати наявність негативних моментів у діяльності більшості банків, пов'язаних з досягненням виключно своїх егоїстичних внутрішньо-корпоративних інтересів, або інтересів певних промислово-фінансових кланів. Це проявляється в прагненні контролювати максимально можливу частку ринку, нав'язуванні невигідних контрагентам умов щодо активних та пасивних операцій - по кредитам, депозитам, інвестиціях, тощо.

         Як правило, якість обслуговування  юридичних та фізичних осіб, особливо  в регіонах, не відповідає прийнятному  рівню, хоча постійно здійснюються  спроби покращити ситуацію. На  макроекономічному рівні це проявляється  у неузгодженості економічних  інтересів суспільства і банків, втраті певної частини перерозподіленого  ВВП, який під тиском глобалізаційних реалій спрямовується в розвинені країни світу і, таким чином, сприяє зростанню інших суспільств, тоді як наслідком подібної ситуації для Україні є зміцнення тіньової економіки. Для подолання зазначених негативних явищ потрібно узгоджене досягнення гармонізації на основі збалансування економічних інтересів банків і суспільства через підвищення ефективності системи взаємного інституційного впливу.

          Таким чином, суспільство і окремі  особи та комерційні банки  пов'язані між собою правовим  механізмом, який дозволяє здійснювати  взаємне врахування інтересів. Цей  механізм діє через посередників, якими є державні органи - законодавчої, судової і виконавчої влади. Центральним  елементом узгодження інтересів  в банківській сфері виступає  Національний банк України. На  нього покладено специфічні функції  щодо оцінки ефективності функціонування банківської системи Україна, нагляду та контролю за правопорушеннями та дотримання умов гармонійного розвитку суспільства та держави в цілому. Обмежений обсяг даної статті не дає можливість детально проаналізувати якість правового забезпечення створюваного інституційного механізму. Однак, з упевненістю можна стверджувати, що поки що ми не маємо простого і ефективного інструменту узгодження економічних інтересів в банківській сфері.