Операції комерційних банків з цінними паперами

До товаророзпорядчих цінних паперів належать:

– коносаменти;

– складські свідоцтва;

– вантажні свідоцтва;

– заставні.

Коносамент – документ, який перевізник вантажу видає власникові і який засвідчує прийняття цінностей  для перевезення морським шляхом і отримання зобов'язань передати його вантажоодержувачу в порт призначення. Використовується у зовнішній торгівлі.

Приватизаційні папери використовуються з метою проведення приватизації державного майна на пільгових умовах. Приватизаційні папери засвідчують  права власників на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового та земельного фондів. Приватизаційними паперами є:

– приватизаційні майнові сертифікати;

– приватизаційні житлові чеки;

– приватизаційні земельні бони.

Похідні цінні папери використовуються для проведення операцій з придбання (продажу) емісійних цінних паперів.

Похідні цінні папери відображають проведення операцій з придбання  або продажу певної кількості  емісійних цінних паперів із дотриманням  відповідних умов.

До похідних цінних паперів  в Україні зараховують:

– варранти;

– опціони;

– ф'ючерси.

Варрант – це похідний цінний папір, який надає його власникові право  на придбання (продаж) певної кількості  емісійних цінних паперів встановленого  виду та категорії у визначені строки.

Опціон – це цінний папір, що засвідчує право придбання (продажу) емісійних цінних паперів, товарів  або коштів на визначених умовах у  майбутньому з фіксацією цін  на час укладання контракту.

Ф'ючерс – це цінний папір, що надає право придбати емісійні цінні папери, товари або кошти на визначених умовах у майбутні періоди з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань.

Цінні папери емітуються в  різних формах випуску, які відображають умови емісії, обігу та використання цінних паперів. Форми випуску цінних паперів вибирає емітент, враховуючи вимоги законодавства та особливості його фінансового розвитку. Зокрема, у випадках, коли цінні папери постійно здійснюють обіг на фондовому ринку, доцільно вибрати таку їх форму випуску, яка найбільшою мірою забезпечує укладання та виконання з ними угод купівлі-продажу. В разі, коли цінні папери рідко використовуються з метою продажу та постійно знаходяться у власності інвесторів, більш раціонально використовувати інші форми.

Класифікація цінних паперів  за формами випуску передбачає використання таких критеріїв:

1) в якому вигляді  існують цінні папери;

2) характер відображення  інформації про власника на  бланкові цінного папера;

3) можливість для власника  призначати уповноважену особу  з метою здійснення одержаних  прав.

Залежно від того, в якому вигляді  емітовано цінні папери, вони можуть мати документарну або бездокументарну  форму. Кожна з них передбачає наявність певних особливостей та забезпечує проведення фінансових операцій способами, найбільш прийнятними для емітента й інвесторів. Документарна форма цінних паперів передбачає, що її власник встановлюється на підставі сертифіката цінного папера. Сертифікат цінних паперів – це документ на паперовому носії, що засвідчує право власності на цінний папір. Сертифікати випускаються відповідно до установлених вимог, які регламентують необхідність додержання визначених форм та реквізитів. Такі вимоги регламентуються рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Права власника на цінні папери переходять до нового власника з моменту передавання (поставки) цінних паперів.

Цінні папери, випущені в документарній  формі, можуть зберігатися відокремленим  та колективним способами. В разі, коли зберігачем використовується відокремлений  спосіб, передбачено ведення обліку цінних паперів із зазначенням їх номерів чи інших індивідуальних ознак. Колективний спосіб зберігання цінних паперів – це спосіб, згідно з яким депозитарій чи зберігач веде облік цінних паперів без зазначення їх номерів або інших індивідуальних ознак.

За бездокументарної форми зберігання власник встановлюється на підставі запису в системі реєстру або  на рахунках у цінних паперах. Реєстри  ведуть реєстратори іменних цінних паперів, а рахунки з цінними  паперами – зберігачі. Перехід прав власності на цінні папери від одного суб'єкта до іншого з використанням бездокументарної їх форми випуску фіксується зарахуванням цінних паперів на рахунок власника у зберігача.

Підтвердженням права власності  на цінні папери за умов випуску  їх у бездокументарній формі є  сертифікат. А в разі емісії цінних паперів – у бездокументарній формі (тобто за допомогою виписки з рахунку у цінних паперах) ведеться зберігачем. Разом з тим, такі виписки, згідно із законодавством України, не можуть бути предметом угод, що передбачають перехід власності на цінні папери.

Згідно з критерієм про відображення інформації щодо власників цінних паперів  вони поділяються на такі категорії:

– іменні цінні папери;

– цінні папери на пред'явника.

Законодавством України передбачається використання ордерних цінних паперів. Це така їх категорія, що характеризує третій критерій класифікації. В такому разі на сертифікаті цінного папера відображається інформація про особу, якій власник передає права, засвідчені таким інструментом. Ця особа може або сама здійснювати зазначені права або призначати за допомогою свого розпорядження іншу уповноважену особу виконувати такі права.

Цінні папери на пред'явника, як правило, випускаються в документарній формі. В окремих випадках вони можуть функціонувати  й у бездокуменарній формі. Щодо іменних цінних паперів, то їх випускають виключно у без документарній формі. На відміну від них ордерні цінні папери використовують тільки у документарній формі. Класифікація цінних паперів за формами та категоріями відображена на рис. 3.2.

З метою використання документарних цінних паперів у процесі проведення операцій на біржовому або організаційно оформленому позабіржовому ринках вони підлягають знерухомленню. Знерухомлення цінних паперів – це переведення документарних цінних паперів у бездокументарну форму з метою забезпечення їх обігу.

 

 

Рис.1.2. Форми і категорії цінних паперів

 

До недоліків використання документарних  цінних паперів можна віднести:

– витрати на випуск сертифікатів цінних паперів;

– складність переоформлення прав власності на цінні папери (необхідна їх поставка та узгоджена робота з реєстратором).

Такі проблеми вирішуються, якщо здійснюють знерухомлення  цінних паперів.

 

1.2. Операції комерційних банків з цінними паперами

Банки — активні інституційні учасники ринку цінних паперів. Вони здійснюють операції з різними видами цінних паперів — пайовими, борговими, похідними (фінансовими інструментами) і в різних сегментах ринку — первинному і вторинному, біржовому і позабіржовому, ринку державних і корпоративних цінних паперів, внутрішньому, міжнародному і глобальному.

Діяльність банків на ринку  цінних паперів багатогранна. Вони виступають у ролі емітентів, інвесторів, фінансових посередників та інфраструктурних учасників ринку, займаються непрофесійною  і професійною діяльністю з цінними паперами.

Емісійна діяльність банків полягає у випуску власних  цінних паперів з метою залучення  коштів для формування і поповнення статутного капіталу, а також з  метою тимчасового залучення  ресурсів для проведення окремих  банківських операцій, фінансування певних програм чи напрямів діяльності. Випуск банком цінних паперів відбивається у пасивних операціях банків.

Інвестиційна діяльність банків передбачає вкладення коштів у цінні папери від свого імені  і за свій рахунок. Метою інвестиційної  діяльності є передусім отримання прибутку. Банки, як правило, — активні інвестори на ринку державних цінних паперів. Що стосується ролі банків на ринку корпоративних цінних паперів, то є істотні розбіжності в законодавстві різних країн. Залежно від ролі банків на цьому ринку умовно можна виділити три моделі організації ринку цінних паперів: банківську, небанківську і змішану.

Банківська модель характеризується найактивнішою роллю банків (порівняно з іншими фінансовими посередниками) на ринку цінних паперів. Вони вкладають кошти як у державні цінні папери, так і в акції та облігації нефінансових компаній, здійснюють розміщення (андеррайтинг) цінних паперів, торгують ними, тобто займаються брокерською і дилерською діяльністю, формують інфраструктуру ринку.

Небанківська модель обмежує інвестиційну і посередницьку діяльність банків (депозитних установ) на ринку корпоративних цінних паперів. Змішана модель характеризується присутністю і діяльністю на ринку корпоративних цінних паперів як банків, так і спеціальних інвестиційних інституцій.

В Україні згідно з законодавством формується змішана модель організації  ринку цінних паперів. Банкам дозволяється займатися як інвестиційною, так  і торговельною (професійною) діяльністю з цінними паперами. Банки мають  право здійснювати інвестиції у статутні фонди та акції інших юридичних осіб на підставі письмового дозволу НБУ (за вийнятком випадків, коли інвестиції у юридичну особу не перевищують 5% від регулятивного капіталу банку, а також якщо діяльність юридичної особи обмежується наданням фінансових послуг). Банкам забороняється інвестувати кошти у підприємства, статутом яких передбачено повну відповідальність його власників. Пряма чи опосередкована участь банку у капіталі будь-якого підприємства не повинна перевищувати 15% від капіталу банку, а його сукупні інвестиції — 60%. Ці обмеження не поширюються на діяльність інвестиційних банків. Крім того, вказані обмеження не застосовуються, якщо банки придбали акції та інші цінні папери у таких випадках:

– у зв’язку з реалізацією права заставодержателя (при цьому банк утримує цінні папери не більше одного року);

– з метою створення холдингової групи (при цьому банк придбав акції, емітентом яких є інший банк);

– у результаті андеррайтингу (при цьому цінні папери, які придбав банк, перебувають у його власності не більше одного року).

НБУ застосовує і «вбудовані» обмеження  на банківські інвестиції. Так, норматив адекватності регулятивного капіталу банку визначає достатність капіталу для здійснення активних операцій з  урахуванням ризиків, характерних для різних видів банківської діяльності. Інвестиції банків у акції і корпоративні боргові зобов’язання НБУ визначає як високоризиковані операції і застосовує до цих операцій коефіцієнт ризику (зважування) 100%, що, у свою чергу, підвищує вимоги до розміру банківського капіталу. Інвестиції банків у цінні папери відображаються в активних операціях банків.Інвестиційна діяльність банків на ринку цінних паперів тісно пов’язана з їх кредитною діяльністю. Цінні папери можуть використовуватися банками як застава для одержання кредиту на міжбанківському ринку, для рефінансування через центральний банк, а також для проведення операцій РЕПО.

Значне місце в діяльності банків на ринку цінних паперів посідає  посередницька діяльність, пов’язана  з наданням послуг своїм клієнтам, тобто клієнтські операції. Банки за дорученням клієнтів купують та продають цінні папери, формують портфелі цінних паперів для клієнтів, управляють цими портфелями на підставі відповідного довірчого договору, займаються розміщенням (андеррайтингом) цінних паперів на первинному ринку, надають консультаційні послуги. Цінні папери, які належать клієнтам, але перебувають у банку згідно з договором про довірче управління, а також цінні папери клієнтів, прийняті банком на зберігання, обліковуються за позабалансовими рахунками.Банки беруть активну участь у формуванні інфраструктури ринку цінних паперів. Вони можуть виконувати депозитарні функції, займатися клірингово-розрахунковою діяльністю, вести реєстр власників цінних паперів (реєстраторська діяльність) тощо.

Згідно з українським законодавством банки за умови отримання письмового дозволу НБУ мають право здійснювати  такі операції з цінними паперами:

1) емісію власних цінних паперів;

2) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

3) операції на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

4) інвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

5) операції за дорученням клієнтів або від свого імені з інструментами грошового ринку і з фінансовими ф’ючерсами та опціонами;

6) довірче управління цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

7) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Згідно з законодавством України  окремі види діяльності банків на ринку цінних паперів підпадають під визначення професійної діяльності, зокрема це діяльність із випуску та обігу цінних паперів*3, депозитарна, розрахунково-клірингова, реєстраторська діяльність тощо. Для здійснення професійної діяльності банки повинні отримати також відповідний дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Банки мають право здійснювати  такі види діяльності з випуску та обігу цінних паперів:

• діяльність з випуску цінних паперів;

• комісійна діяльність щодо цінних паперів;

• комерційна діяльність щодо цінних паперів.}

Багатогранна діяльність банків на ринку цінних паперів, а звідси і  велике розмаїття банківських операцій з цінними паперами визначають необхідність організації окремого підрозділу банку (управління, департаменту) для здійснення операцій з цінними паперами, побудованого за функціонально-продуктовим принципом.

Функціональна спрямованість діяльності того чи іншого банку визначає доцільність  організації в межах підрозділу для здійснення операцій з цінними паперами таких відділів:

відділ, що аналізує і прогнозує  кон’юнктуру ринку цінних паперів  і розробляє відповідні рекомендації для банку (інформаційно-аналітичний  відділ);

відділ, що здійснює емісію власних  цінних паперів;

відділ, що управляє портфелем цінних паперів банку (інвестиційний відділ);

відділ, що займається брокерським  обслуговуванням клієнтів;

відділ, що управляє коштами клієнтів (трастовий відділ);

відділ, що укладає угоди стосовно цінних паперів (торговий відділ або  фронт-офіс);

відділ, що оформляє угоди стосовно цінних паперів (бек-офіс);

депозитарій.

Залежно від обсягів діяльності на ринку цінних паперів, її спрямованості  та фінансових можливостей банки  можуть спрощувати структуру підрозділу для здійснення операцій з цінними  паперами чи, навпаки, ускладнювати її, зокрема, вводити в роботу окремих відділів спеціалізацію за продуктовим принципом, базуючись на окремих інструментах ринку.