Літературно-художні видання в українському сегменті Інтернету

1. розширити не тільки обсяги інформації, але й її зміст;
2. висловити зміст послання за допомогою різних кодів спілкування;
3. використати для «роботи» з аудиторією різноманітні форми спілкування, надати їй більш повні можливості для реагування і участі в інформаційному обміні.

Поєднання цих особливостей - гіпертекстуальності, інтерактивності і мультимедійності  дозволяють медіа дослідникам називати інтернет-журналістику новим, четвертим різновидом журналістики, що з'явилася слідом за друкованим, радіо-і телевізійним [27, с. 40-50].

Серед особливостей, які відрізняють електронні тексти від тих, що друкувалися в будь-яких попередніх видах ЗМІ, є змога застосовувати безпосередні посилання. Можна провести аналогію з традицією усних  оповідачів, що існує в багатьох культурах: залежно від аудиторії, вони вводять у свої оповідання додаткові історії, періодично  повертаючись до головного сюжету.

Корисним може бути й розуміння  гіпертексту не як власне тексту, а як певної траєкторії,  прокладеної через низку текстів. Коли читач обирає якесь гіперпосилання (що може  складатися з одного слова, фрази, зображення або елемента зображення), поточну лексію замінює наступна, визначена автором. Документи, перехід до яких відбувається через гіперпосилання, можуть  міститися в тому самому документі, в окремому документі на тому ж сервері, ймовірно, належати тому ж авторові, або на іншому сервері, належати іншому авторові й узагалі бути створеним зовсім для інших цілей. Посилання радикально впливають на тон і зміст інформації, їх можна використовувати, щоб вияснити або поглибити  розуміння оригінального журналістського тексту чи розширити або змінити тему матеріалу.

Кожне посилання, на яке натрапляє  читач, ставить його перед вибором: скористатися ним або читати початковий текст далі. Цей процес (на відміну від того, що  відбувається з друкованим чи мовленнєвим матеріалом) обов'язково передбачає замислювання споживача над твором. Складаючи матеріал на свій розсуд, читачі ділять текст на певні частини, і для редактора (якщо він хоче втримати аудиторію) важливо, щоб посилання й сам текст були чітко структурованими. Якщо це зроблено ефективно, то відвідувач, навіть перейшовши за допомогою посилання з одного матеріалу на інший, повернеться до тексту, який для нього є джерельним[13, с. 48-54].

У праці “Cybertext: Perspectives on Ergodic Literature” Е.Аарсет називає ряд літературних творів, які втілюють ідею нелінійного літературного тексту. Серед найдавніших пам’яток він згадує “Книгу змін” (“I-Ching”) з китайської літератури (близько 1122-770 рр. до н.е.). “Книга змін” утворена з “шістдесяти чотирьох символів, або гексаграм, які є подвійними комбінаціями шести цілих або порушених (“змінюваних”) рядків (64=26)” . Як говорить Е.Аарсет, ця книга “надихнула Ґ.В. фон Лейбніца, який відкрив бінарну математику, що застосовується в сьогоднішніх цифрових комп’ютерах”.

Підкреслимо, що найважливіші спроби реалізації нелінійного літературного тексту були зроблені в контексті модерністичної, аванґардистської та постмодерністичної літератури. Те, що вдалося здійснити Л.Стернові в його романі „The Life and Opinions of Tristram Shandy, Gentleman” (1767 р.) приносило натхнення не одному поколінню письменників. Непослідовність розділів, багате шрифтове оформлення та заплутаний сюжет створювали ілюзію нелінійності, яка проте підштовхувала до серйозних роздумів над втіленням дійсно нелінійного літературного тексту. Імовірно варто вважати Л.Стерна одним з прекурсорів т.зв. мистецтва книги, що найбільшого розвитку набуло в ХХ столітті, головна мета якого творення книги з усіма її атрибутами (від обкладинки до тексту) як самоцінного естетичного об’єкту. На подібних засадах стояв С.Малларме (S.Mallarme), а також письменники молодшого покоління, серед яких Ґ.Аполлінер, Ф.Т.Марінетті (F.T.Marinetti), К.Швіттерс, Г.Балл, Р.Гюльзенбек. Відомі нам сучасні зразки мистецтва книги в польській літературі, серед найвизначніших творців яких є Р.Новаковський й З.Файфер (Z.Fajfer). Їхні книги не обмежуються традиційними поліграфічними можливостями, а виходять за рамки книговидання. Одна із книг З.Файфера, для прикладу, закоркована в пляшку і була виставлена в книгарні товариства Краківська Альтернатива в холодильнику, подібно як продаються напої [16, с.20-24].

Гіпертекстове подання дозволяє передбачити можливість розширеної відповіді на запитання користувача, враховуючи можливість формування у нього нових питань з будь-якого фрагмента інформації [49, с.34]. Американський дослідник Джордж Лендоу, який займається вивченням проблем гіпертексту, пише: «Гіпертекст дозволяє створювати децентровану систему, точка фокусування якої залежить від читача … Кожен, хто використовує гіпертекст, робить свій власний інтерес організуючим принципом (чи центром) пошуку інформації в кожний момент часу» [3].

Олексій Андрєєв у статті «CETERAтура как ее NET: от эстетики Хэйана до клеточного автомата - и обратно» виокремлює такі способи організації «гіперлітератури»:

1. «Ялинка з іграшками» - фактично те ж, що виноски в звичайному тексті, тільки комп'ютеризовані. Основна стаття просто розфарбовується посиланнями. При цьому автор може діяти за принципом "залінковати усе, що тільки можна"; в інших випадках матеріали, на які посилається автор, складають предмет його опису / дослідження.
2. «Сад розбіжних стежок» - численні приклади цього типу гіпертексту виникли ще до появи електронної літератури (Борхес, Кортасар, Набоков, Павич та ін.) Гіпер-Книга являє собою набір глав і "путівник". Проходячи глави за різними "маршрутами", читач отримує ефект кількох різних книг [1].

Саме ж слово "гіпертекст" було введено у вживання в 1965 році програмістом, математиком і філософом Теодором Нельсоном і позначало (як, власне, і позначає до цих пір) документ, складений з відносно невеликих фрагментів тексту і таким чином, що ці фрагменти можна читати не в одному, раз і назавжди визначеному (наприклад, номерами сторінок, як у звичайній книзі) порядку, а різними шляхами - в залежності від інтересів читача, причому шляхи ці цілком рівнозначні [37, с.23].

Інша особливість інтернет-текстів – мультимедійність. Ще на початку 1990-х років Дж.Д.Болтер у праці “Writing Space. Computers, Hypertext and The History of Writing” вказував на можливості та базові принципи поєднання в рамках одного відносно цілісного тексту поряд із вербальними одиницями одиниці зорові та звукові. “Той самий екран комп’ютера може представити вербальний текст під або поряд із зоровим зображенням; це може поєднати звук і вербальний напис. Такі комбінації можуть бути названі гіпермедіа і вже є досить розвинутими”[16, с. 30-32]. Термін “гіпермедіа” попри те, що є зафіксований у термінологічних словниках комп’ютерних наук, не є вповні коректним. Це пояснюється суттєвою різницею між мультимедійними та гіпертекстовими одиницями віртуального середовища, які було б недоречно об’єднувати в одне цілісне явище. Доречнішим було суміжне вживання термінів “гіпертекст” та “мультимедіа” задля уникнення непорозумінь, залишивши термін “гіпермедіа” як похідний від них частиною наукового сленгу [16, с. 30-32].

Мультимедійність подання інформації, поєднання в рамках одного матеріалу одразу декількох знакових систем, робить журналістський твір більш живим, інформаційно змістовним, яскравим, що надає новим медіа додаткові конкурентні переваги, які дозволяють розраховувати на успіх в аудиторії [2, с. 60]. Мультимедійність широко використовується в інформаційних інтернет-виданнях, на сайтах теле- та радіостанцій, але майже зовсім не використовується у літературних виданнях, окрім сайтів з вільною публікацію, де дуже часто можна знайти аудіо- та відеозаписи з творчістю авторів.

Літературні портали стали результатом подальшого руху технічної думки і прагнення запропонувати нові послуги користувачам: з'єднання стандартного літературного сайту з можливостями, наприклад, веб-щоденника або фотоальбому відкривало нові горизонти. У той же час технічне ускладнення приводило і до змістовного вдосконалення: сайти з досить сірих літературних дошок оголошення поступово перетворилися на літературні клуби зі своєю структурою, ідеологією і системою цінностей [21].

Слово «мультимедіа» виникло у 90-ті роки минулого століття як матеріальна реалізація ідеї медіаконвергенціі, тобто злиття всіх каналів передачі інформації - періодичної преси, радіомовлення, телебачення та інтернету - в одне ціле. Це такий, за влучним визначенням відомого сучасного медіадослідника Мануеля Кастельса, «чарівний ящик», який міг би відкривати «глобальне вікно безмежних можливостей інтерактивного зв'язку у відео-, аудіо-та текстових форматах»[22, С.23].

Слід зазначити, що підходи до мультимедійності виникли набагато раніше, ніж з'явився Інтернет. М.М.Лукіна та І.Д.Фомічева вважають, що насправді від мономедійності відійшли вже газети, коли окрім вербального тексту стали публікувати спочатку графіку, а потім і фотоілюстрації. Радіо з самого початку використовувало дві знакові системи для передачі інформації: вербальну та звукову. У телемовленні додався ще й відеоряд. Фактично телебачення вже можна назвати таким каналом масової інформації, в якому здійснюється передача на великі відстані вербальних текстів, звуку і відеоряду, фото, графічних зображень (статичних і рухливих), анімації. Однак, на відміну від Інтернету, телевізійну «мультимедійність» можна назвати лінійною, коли всі знакові форми використовуються в одному часовому діапазоні [27, с.52-53].

Віртуальна література як культурне явище є багатошаровим і таким, що поєднує в собі ознаки різних видів мистецтва, застосовує різні технології та засоби. Проте, єдиний дослідник віртуальної літератури Ю.Р.Завадський визначає її як літературу відповідно до двох чинників – її продукти виконують естетичні завдання і використовують мову як центральний носій естетичної інформації. Серед таких творів ми не можемо назвати багатокористувацькі комп’ютерні ігри чи програми продукування текстів, оскільки їхні цілі відмінні від мистецтва. Замість них до переліку типів віртуальної літератури поряд з гіпертекстом долучається такий новітній жанр літератури, як віртуальна зорова поезія, яка не може бути адекватно відтворена на папері, оскільки використовує можливості комп’ютерних технологій, передовсім анімацію та гіперпосилання. Але простіші форми такої поезії були наявні вже у 17 сторіччі у друкованому вигляді. Віртуальна зорова поезія належить до однієї з гілок сучасної віртуальної літератури, що може бути доведено, по-перше, її залежністю від т.зв. електронного носія, який не може бути замінений яким-небудь іншим, наприклад, книгою; по-друге, вона виявляє риси інтерактивності, використовує гіперпосилання та можливості мов програмування (для прикладу, в середовищі веб-сторінки – JavaScript, PHP, ASP, або в середовищі Macromedia Flash – ActionScript та ін.); по-третє, тексти, які зараховуємо до віртуальної зорової поезії, мають характерний спосіб представлення читачеві на екрані комп’ютера чи схожого пристрою; по-четверте, містять мультимедійні елементи та володіють специфічним оформленням самого тексту, що разом входить до складу авторського задуму і сприймається читачем як цілісність поряд із самим текстом [16, с.35].

І.М.Артамонова вважає, що інтерактивність поряд з гіпертекстуальністю та мультимедійністю є найважливішою характеристикою інформаційно-комунікаційного середовища Інтернет. Найбільш поширеним способом організації взаємодії з читачами, слухачами та глядачами є безпосереднє звернення до аудиторії з запрошенням установити зворотній зв'язок, написати листа до редакції. Менш популярними є голосування, рейтинги та анкети; дієвим способом встановлення зворотнього зв’язку (feedback) з аудиторією є також організація онлайн-інтерв’ю та конференцій, в яких читачам надається право ставити питання запрошеним редакцією гостям. Серед мережевих ЗМІ популярні форуми та гостьові книги, які надають можливість відвідувачам вебсайтів вступати у багатосторонній полілог з іншими представниками аудиторії інтернет-ЗМІ.

Поширення цих засобів організації інтерактивності пояснюється тим, що аудиторія Інтернету у своїй діяльності керується насамперед мотивацією спілкування, що пов’язане з природною для людини потребою в обміні знаннями та емоціями [3]. О.Мелещенко означає інтерактивність як «міру, якою  користувач може брати участь у змінюванні форми й змісту віртуального середовища в реальному часі» [28, с.44].

Зараз інтерактивність зазнає впливу з боку нових інформаційних технологій, які отримали назву Web 2.0. Сутність комунікативної та творчої взаємодії в рамках цієї моделі тонко підмітив журналіст Ю. Ревич, який зазначив, що «всі проекти, які умовно і безумовно можна віднести до Веб 2.0, функціонують силами всієї спільноти користувачів, а не якоїсь певної групи найнятих працівників» [40]. Сервіси, що створюються в рамках цієї моделі, спрямовані на досягнення комунікативної рівноправності між творцем продукту і його споживачем. Наявність таких сервісів на мережевих інформаційних ресурсах продиктована прагненням, з одного боку, розширити коло потенційної аудиторії за рахунок розширення комунікативного середовища, і, з іншого боку, полегшити доступ читачів до оригінальних газетних матеріалів. Найбільш поширеними формами реалізації Web2.0 стали мережеві щоденники і новинні RSS-розсилки [32].

Комунікативна інтерактивність вважається третьою прикметою інтернет-ЗМІ, їх органічною, специфічною властивістю. Щоправда, говорити про інтерактивність виключно стосовно до цього каналу, було б не зовсім коректно. Лукіна та Фомічева зазначають, що у «старих» паперових ЗМІ поки що ніхто не відміняв листи та прес-анкети як форми спілкування зі своїм читачем. Більш «молоді» ЗМІ успішно використовують інші форми інтерактивності, тобто двосторонньої взаємодії з читачем: наприклад, на радіо і телебаченні сьогодні досить популярні дзвінки в ефір, телефонні та студійні рейтингові опитування, різноманітні ігрові способи спілкування з аудиторією [27, с.70].

Проте в масовому масштабі споживач продукту традиційних ЗМІ є пасивним учасником комунікаційного процесу, який за своєю природою є одностороннім. Інтернет, навпаки, є унікальним як канал для налагодження зв'язків зі своїми кінцевими користувачами, він виводить на новий рівень комунікативні функції ЗМІ, надаючи можливість для швидкого реагування не тільки окремим особам, але і доволі великим масам людей [20, с.60].

Слід зазначити, що літературний процес в українському сегменті інтернету має багато спільних рис із літературним процесом російського сегменту інтернету. З цієї точки зору цікавою є розмова організаторів кращих літературних сайтів російського сегменту, що опубліковано у  «Літературній газеті». В цій розмові Сергій Костирко висловив наступну думку: «У мережевих авторів є одна незаперечна перевага - вони безкорисливі. Їм не заважають ні підсвідома орієнтація на якийсь літературний орган, ні роздуми про гонорар, ні оглядки на можливих критиків. Рукою їх здебільшого веде чистий азарт письменства, задоволення від письменства, потреба естетичного проживання життя. І це додає чарівності навіть далеко не найсильнішим текстам.