Система аналітичних жанрів. Новації у жанроутворенні

При аналізі західних зразків визначення жанрових ознак репортажу, часом трапляються протилежні, хоча і такі, що не виключають одне одного, трактування. Французька школа, зокрема, коли йдеться про жанрові ознаки, виділяє три основні групи: бачене, щоденний репортаж і газетний репортаж [88, 7].

Українському фахівцю, який ознайомлюється з дефініцією “бачене”, досить важко зрозуміти, про що йдеться, бо у практиці вітчизняного репортажу такого жанру просто немає.

Французькі дослідники, характеризуючи цей вид репортажу, наголошують, що в його основі – передача, “словесне фото окремої ситуації посеред якоїсь сцени чи події” [88, 7].

Національна журналістика такого підходу не практикує. Інша справа, що українські репортери просто необізнані з подібною технікою подання репортажної інформації і, тим більше, не можуть спрогнозувати її вплив на пересічного читача. Цілком природно, що коли український репортер просто опише подію, запропонувавши читачеві словесну характеристику дій свого героя без будь-якого коментарю, то читач, який не звик до такої інтерпретації фактів, просто обуриться. Висловлюючись образно, це те саме, що показати твори модерного живопису поціновувачу класики.

Психологічно нових прийомів передачі інформації у репортажі слід навчати журналістів, одночасно привчати до них читачів. Тому терміни “бачене”, “бачений репортаж” можуть бути прийняті лише за умови відповідної адаптації до реалій журналістики окремої країни її пересічного читача.

Найімовірніше, термінам “бачене” і “бачений репортаж” в українській практичній журналістиці відповідає розширена інформаційна замітка або невелика за обсягом кореспонденція. Такий жанр, поширений у міськрайонній  пресі у 60–70-х роках минулого століття, досить широко практикується у регіональній пресі. На той час жанр кореспонденції з яскраво  виявленими репортажними елементами був необхідний для оперативної передачі інформації, з обов’язковими елементами цифрових вставок – показників успіхів організації чи підприємства у виконанні плану чи соціалістичних зобов’язань. Без цифр було важко уявити будь-яку кореспонденцію; вона стала символом системи. Репортаж за таких умов змінювався в бік неякісних характеристик, фактично застигнувши у своєму розвитку.

Стереотипи мислення дійшли до наших днів, фактично мало змінившись. Про причини вже йшлося вище: брак спеціальної літератури, незначна можливість обміну досвідом із закордонними колегами, брак стабільної роботи і заробітку. Кинутий на самоплив, репортаж продовжує розвиватися і в межах того жанру, який Французька школа називає “бачене”, в Україні відповідає жанру розширеної інформаційної замітки або невеликої кореспонденції.

Наступний різновид жанру, за визначенням французьких спеціалістів, – щоденний (великий або малий) репортаж, який “описує вир буденного життя для того, щоб дозволити читачу побачити більше фактів, здобути більше інформації, показати життя у його розвитку. Тут уже значно більше дійових осіб” [88, 7]. Нарешті, виділяється окремо газетний репортаж.

Спроби розділити репортаж на певні групи за характерними ознаками здійснювали російські дослідники В. Пельт, А. Тертичний, В. Горохов,  проте ця класифікація була досить умовною – репортаж визначався за тематикою факту, якому було присвячено матеріал.

Є всі підстави поділяти концепцію І. Прокопенка, який у своєму ґрунтовному дослідженні дав класифікацію репортажу, виходячи не лише з тематичної спрямованості, й за підходом до розв’язання теми, формою літературного викладу тощо.

Концепція відомого українського фахівця лишається актуальною і додині, хоча потребує, звісно, певної корекції і доповнення з урахуванням змін у соціально-економічному становищі суспільства.

Класичним зразком репортажу є художній репортаж, характерною ознакою якого є активне використання літературних прийомів, а особливими рисами – незвична для інших жанрів метафоричність, багатий асоціативний ряд, яскраво виявлена публіцистичність [70, 67–70].  Як свідчить світова практика, художнім репортажем найкраще володіють літератори, тому в Україні традицію написання художніх репортажів зберігають редакції щотижневиків “Літературна Україна”, “Культура і життя”.

Художній репортаж може бути великим за обсягом – від п’яти до десяти тисяч знаків, що фактично вдвічі більше за стандартний розмір репортажу – п’ять тисяч знаків. У художньому репортажі великого значення набуває діалог. Причому іноді діалог перетворюється на розмову, в якій бере участь уже кілька осіб.

Зрозуміло, що для такої техніки слід добре володіти словом, віртуозно використовувати деталі для характеристики осіб, які беруть участь у розмові.

“Якомога стискайте діалоги, – вчив письменник О. Купрін молодих журналістів, – загострюйте їх дією, відшліфовуйте їх як вірші” [25, 131].

Художній репортаж передбачає можливість застосування в архітектоніці твору пейзажного елементу. Традиції пейзажу характерні для таких малих літературних форм, як новели, оповідання, тому пейзажні елементи навіть у художньому репортажі трапляються досить рідко, насамперед, через втрату літературної традиції.

Пейзаж, як і портрет–характеристика героїв, – пріоритет літературних репортажів у щотижневиках і журналах, переважно культурно-художнього спрямування. Ці видання мають стабільну читацьку аудиторію, багаторічний досвід роботи з постійними авторами. Зворотний зв'язок редакція–читач не переривався у часи економічної та соціальної нестабільності. Часописи, що вціліли, продовжують традицію літературних репортажів.

Літературний репортаж, маючи яскраві, лише притаманні йому ознаки, пов’язані зі специфікою художньої творчості, одночасно відповідає вимогам сучасного репортажу. Це  швидка “зміна декорацій”, динамічний сюжет, максимально конкретизоване авторське “я” і дуже часто пристрасний (не характерний для західної школи) авторський коментар.

Літературні репортажі  з часом можуть розмивати межі жанру, як це було у випадку з творчістю В. Гіляровського, І. Еренбурга, Ю. Фучика,        Я. Гашека та багатьох інших письменників та журналістів.

Літературний репортаж є по суті літературним твором і тому критерії аналізу цього жанру мають виходити зі специфіки жанру.

З точки зору наукової роботи, літературний репортаж – унікальний випадок гармонійного поєднання  репортажного методу при аналізі реальних фактів і авторського домислу. З точки зору викладання журналістики у вищих навчальних закладах, літературний репортаж – своєрідний еталон репортажу, написаний бездоганною літературною мовою з використанням сюжетних ходів, характерних для художніх творів і т. д.  На літературних репортажах вчаться покоління студентів, причому їх літературна довершеність є універсальним взірцем за будь-якої суспільно-історичної формації.

Наступною, найбільш поширеною формою репортажу в 70–80-х роках минулого століття і досить популярною нині є так званий зарисовочний репортаж.  У своєму дослідженні І. Прокопенко цьому різновиду інформаційного жанру приділяв особливу увагу [70, 71–73]. Причини цього аналізувалися вище: за умов, коли репортаж у тоталітарному суспільстві мусив виживати, “перетворюючись” у розширену кореспонденцію, зарисовочний репортаж служив ніби перехідним містком між власне зарисовкою і репортажем.

Проте існує  істотна відмінність між зарисовочним репортажем другої половини минулого століття і початку нинішнього. Зарисовочний репортаж минулого не може слугувати нині за взірець, оскільки в ньому домінувала літературна творчість у вигляді художньо-нарисового елементу. Через цю призму розглядався і сам факт. Репортажний стиль при цьому слугував як вторинний, допоміжний чинник. Цей стиль забезпечував динаміку розповіді, що у свою чергу сильно “гальмувалася” літературними ремінісценціями, асоціативним рядом і метафоричністю. У книзі                   І. Прокопенка характерниими рисами такого репортажу називалися зображальна манера оперативного показу життєвих фактів, “часто окремими мазками, яскравими штрихами” [70, 70]. 

Сучасний зарисовочний репортаж за формою нагадує дуже індивідуалізоване журналістське есе. Основа – репортажна, але зарисовочний елемент є не тлом, а виявленням авторського “его”. Стиль зарисовочного репортажу багато в чому залежить від читацького менталітету і характеру видання, що замовило матеріал. Сучасний зарисовочний репортаж є дуже специфічною і віртуозною формою роботи зі стилем, коли сама атмосфера події передається окремими деталями, штрихами. Враховуючи, що сучасний репортаж у газеті формату А-3 не перевищує, як правило, 3,5–4 тисяч друкованих знаків, зарисовочний репортаж займає місця ще менше. Газети, що виходять у кольорі, та всі журнали, без винятку, ілюструють такий репортаж світлиною чи фоторепортажем. З російських видань, що практикували зарисовочний репортаж, можна виокремити “Огонек” (за часи редакторства В. Коротича) і створений за ініціативою відомого російського тележурналіста Влада Лістьєва “Медведь”. Серед українських видань надзвичайно широко використовував зарисовочний репортаж щотижневик “Політика і культура” (“ПіК”).

Отже, зарисовочний репортаж передбачає, крім усього іншого, такий важливий елемент, як ілюстративний ряд. Тільки при гармонійному поєднанні художньої і текстової інформації зарисовочний репортаж справляє емоційний вплив на читача.

Як і півстоліття тому, зарисовочний репортаж має великі резерви для розширення художніх прийомів подання фактажу.

І. Прокопенко згадував про такий вдалий прийом, як можлива фрагментарність тексту [70, 72]. У нових зарисовочних репортажах (“ПіК”) посилено використовувався діалогічний елемент і таке творче запозичення з північноамериканської журналістики, як початок репортажу з першої фрази, де містяться відповіді на запитання що? де? коли?

Як було зазначено вище, сучасна класифікація репортажу в журналістських дослідженнях або взагалі відсутня, або настільки розмита, абстрактна, що не вкладається у розмаїття живої практики.

Спроба типологізації, зроблена І. Прокопенком, є, безперечно, вдалою для свого часу і при деяких зауваженнях у певних моментах є цікавою для нинішніх дослідників журналістики. Проте творчий досвід минулого століття, яким би продуктивним він не був, ніяк не приживається у сучасній пресі.

Парадоксальним у цій констатації є той факт, що творчо усвідомлені здобутки попередніх років можуть бути надалі екстрапольовані на розвиток жанру репортажу в нових історичних реаліях.

Так, у роботі І. Прокопенка присутня характеристика різновиду жанру під назвою “оглядовий репортаж”, що нині практично не трапляється в періодичній пресі [70, 73]. Оглядовий репортаж у 50–60-х роках минулого століття – це спроба фрагментарно, проте із дотриманням професійних і моральних норм, етикету, змалювати подію, що має широкомасштабний і, водночас, однорідний характер. Приміром, виставка сільськогосподарського реманенту або останній урок у школі випускного класу.

Оглядовий репортаж побудований таким чином, що одночасно дає загальну характеристику, огляд подій, описує дії кожного героя чи зображує певні об’єкти. Техніка такого репортажу має бути філігранною, відточеною. Дуже бажаний фотознімок чи колаж зі світлин, знятих за темою описового репортажу.

До певної міри описовий репортаж – продукт колективізму, коли власне індивід відступав на задній план, поступаючись колективним інтересам. Однак оглядовий репортаж дістав новий імпульс розвитку за роки незалежності України, перетворившись, як варіант, у політичний репортаж.

Що таке політичний репортаж, який виник, швидко розвинувся  і активно практикується фактично в усіх партійних виданнях сучасної України?

Політичний репортаж – це, як правило, один із варіантів розвитку описового репортажу, коли жанрова специфіка дає можливість показати читачеві широкомасштабне тло політичної події (демонстрації, акції) із фрагментарним описом окремих її учасників або зображеннями дій партійних лідерів.

Такі партійно-політичні репортажі практикуються на сторінках газет “Слово “Батьківщини”, “Комуніст”, “Товариш”. Сама специфіка партійних видань полягає не стільки в їх яскраво виявленій політичній заангажованості, а й в нерегулярності виходу. Від цього втрачається традиція взаємозв’язку читач–редакція. У партійних газетах домінують аналітичні матеріали, сконструйовані із довідок і описані вище  політичні репортажі, які, слід зазначити, не відрізняються майстерністю чи професіоналізмом. Зрештою, мета ”партійно-політичних” репортажів – загітувати читача за окремого кандидата від конкретної партії. Звідси – агітаційний стиль, фрагментарність вражень,  відчуттів, які береться описати журналіст, характеризуючи поведінку людей під час мітингу або партійної акції.

Політичний репортаж значно виграє, коли супроводжується ілюстративним рядом. Так було, коли фотожурналісти знімали акції “Україна без Кучми” або події на майдані під час “Помаранчевої революції”. Як довела практика, однозначно кращими ставали репортажі представників європейської (ЄПА), американської (АП) агенцій, англійського Рейтер, французької Франс Пресс. Більшість фоторепортерів, які працювали на іноземні агенції, не тільки досконало володіли технікою знімання, а й виявилися політично незаангажованими, що дало їм змогу об’єктивно висвітлювати події у жанрі фоторепортажу.

Однією з об’єктивних причин повернення до жанру оглядового репортажу в його різних варіаціях, у тому числі й політичного репортажу, є домінування в сучасних ЗМІ аудіовізуального ряду. У повсякденній журналістській практиці це зводиться до того, що читач друкованого ЗМІ, підсвідомо орієнтуючись на зображальний ряд, прагне якнайповнішого опису того, що сталося на словах. Наводячи детальний опис факту, репортер задовольняє таким чином не стільки допитливість, скільки інстинктивне прагнення читача все побачити. Ідеал масової культури, що породжує масового споживача, – картинка у коміксі з невеликим текстовим рядом.  Такого поки не сталося, але певне спрощення репортерського стилю, мовної культури як журналістів, так і респондентів констатують усі без винятку фахівці.

Останнім часом, через подолання стереотипів, ліквідацію цензури, розширення демократичних свобод і, відповідно, розкутості думки, уяви, з'явилося кілька оригінальних видів репортажу, невідомих раніше у національній журналістиці. Один із них – історичний репортаж або історична замальовка з яскраво виявленими репортажними елементами [16, 90–92 ].