Система аналітичних жанрів. Новації у жанроутворенні

Репортер Артем Боровик написав свою знамениту книжку “Встретимся у трех  журавлей”  на афганській війні. Коли її в англійському перекладі прочитав лауреат Нобелівської премії Грехем Грім,  то надіслав телеграму автору: “Це вже – не журналістика. Це – література”.

Найвище визнання для репортера Артема Боровика. Проте засновник медіахолдингу “Совершенно секретно” на цьому не зупинився і помандрував на іншу війну – на цей раз чеченську. З точки зору видавця, цей вчинок можна вважати безглуздим, але дія є логічною з точки зору репортера, який перейнявся фразою “журналіст змінює професію”.

Про ці та інші випадки, що підтверджують ефективність збирання фактажу даним методом, майбутні журналісти – студенти другого курсу Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка дізнаються під час лекцій з курсу “Інформаційні жанри”. Різні аспекти цього методу обговорюються на практичних заняттях з курсів “Психологія журналістської творчості” та “Журналістська етика” – на старших  курсах. Особливу увагу методу приділяють усі, без винятку, викладачі Інституту журналістики під час  практичних занять з курсу “Репортерська праця”.                                                            

Надто дискусійними в таких умовах лишаються питання етики і журналістської етики зокрема. “Спроби сучасної філософії розібратися в питаннях моралі не дають   позитивного результату. Зберігши  лише  фрагменти міркувань, властивих минулому і  вписаних у свій час в осмислений соціальний  контекст, сучасний розгляд питань моралі  звівся до нескінченних дебатів, у яких  протилежні точки зору по суті навіть і не досліджуються” [77, 49].

Особливого значення для репортера набуває нині комп'ютерна техніка:

“Сучасний фахівець фактично має під рукою інформаційне джерело у вигляді банків даних, де інформація є малодискретною (малорозірваною) у просторі й часі, доступною завдяки інформаційним мережам у будь-якому куточку земної кулі; аналітичний пристрій, який допомагає фахівцю приймати рішення; діагностичний пристрій, здатний контролювати ситуацію щодо взаємодії фахівця з технологічним об'єктом і коригувати дії фахівця; кібернетичний пристрій, що здатен керувати діями фахівця через систему інтерфейсних пристроїв (динамік, принтер, монітор, телефон тощо)” [75, 25].

Вільний ринок, демократизація і, певною мірою, дегуманізація суспільних відносин розширили діапазон професії, що може вибирати сучасний журналіст, прагнучи якнайповніше зібрати фактаж.

Зрозуміло, що даний метод, як і “метод маски”, – надзвичайно ефективний не тільки для написання репортерських матеріалів, а й матеріалів аналітичної та  художньо-публіцистичної групи жанрів. Тому під час практичних занять до кожного студента в групі потрібен індивідуальний підхід. Дуже спрощено він полягає у формулюванні двох запитань: “Якою професією ви зацікавилися, ознайомившись з вищезгаданим методом?”, “Чи є у вас шанси працювати саме за цим фахом?”

Практика викладання дисциплін спеціалізації в Інституті журналістики свідчить: будь-який новий жанр, будь-який метод, будь-яку новацію в цілому студент опановує з третього разу. Себто: за умови потужної теоретичної підготовки, ознайомлення з творчістю видатних представників даного жанру — студент самостійно приступає до написання інформаційної замітки, репортажу, кореспонденції.

Статистика парадоксальна: незалежно від курсу (а отже, і професійного досвіду) – кожна новація стає більш-менш зрозумілою; матеріал більш-менш задовольняє викладача з третього разу.

Працювати в стилі “журналіст змінює професію” автор наукової розвідки рекомендує студентам з другого курсу, коли починається теоретичне опанування проблеми. Через брак професійного і життєвого досвіду студенти зазвичай прагнуть попрацювати дрібними торгівцями, комівояжерами, навіть – маклерами і брокерами.

Результати не так ефективні, як емоційні. Кожна розповідь студента чи студентки під час практичних занять супроводжується бурхливим обговоренням, яке спонукає, зрештою, і до власних експериментів.

Жанру “репортаж-розслідування” приділяється значна увага як у країнах, де відбулися певні демократичні зміни, але порушень принципів свободи і рівноправності надзвичайно багато (Гюнтер Вальраф у Німеччині), так і в країнах, що виникли на території нинішнього СНД (Російська Федерація). Досить відомим завдяки серіалу “Бандитський Петербург” став образ російського журналіста, який самостійно веде розслідування. “Художній образ надихнув на створення цілої мережі агентств журналістських розслідувань на території колишнього Радянського Союзу. Як посібник їм послужила книжка А. Константинова “Журналистское расследование” [49]. Цей посібник, написаний трохи у спрощеному агітаційному стилі, був розроблений на основі курсу лекцій, прочитаних А. Константиновим і його колегами у 1998 році на факультеті журналістики Санкт-Петербурзького університету. “Лекції студентам припали до душі, інтерес вони викликали величезний”, – зазначає у передмові декан факультету журналістики університету [49, 8].

Книга А. Константинова є першою спробою у пострадянській журналістиці творчо узагальнити і професійно проаналізувати результати більш як десятирічного функціонування Агентства журналістських розслідувань (АЖУР), що виникло на базі однієї із санкт-петербурзьких молодіжних газет [49, 11]. Книга, що багато в чому має прагматичний характер, насичена практичними рекомендаціями, повністю відповідає концепції колишнього редактора-розпорядника газети “Ньюс дей” Роберта Гріна, який після уотергейтського скандалу дав таке визначення журналістському розслідуванню: “... матеріал, що ґрунтується, як правило, на власній роботі й ініціативі, на важливу тему, яку окремі особи і організації воліли б залишити в таємниці” [91, 12].

Слід зазначити, що англійське слово investigation має в українській мові два значення: розслідування і дослідження. Тому сам термін “інвестигаційна журналістика”, про яку йшлося вище, досить двозначно трактується як в Україні, так і в західному журналістикознавстві. Дефініцію “журналістське розслідування” варто розглядати в багатьох аспектах, не обмежуючи її суворими рамками єдиного визначення. Західні фахівці навіть жартують, стверджуючи, що журналістське розслідування скидається на порнографію: ніхто не може дати їй визначення, проте кожний легко розпізнає, коли побачить [91, 13].

Більш академічно ставиться до журналістського розслідування професорка М. Шишкіна із Санкт-Петербурга, яка вважає, що “методика журналістського розслідування по-різному сприймається у суспільстві. Вона викликає відторгнення і звинувачення з боку представників влади і структур, які покликані забезпечувати дотримання закону. Інші ж бачать у журналісті і розслідуванні, яке він проводить в єдиний спосіб – вирішити проблему і добитися правди. І справедливо чинять автори книги (“Журналістське розслідування”), коли ведуть мову про головні пріоритети журналістських професій, серед яких не полювання на злочинця, а інформування суспільства про об’єктивний стан справ, озвучення фактів утиску наших прав” [49, 8].

Останнім часом у журналістикознавчих школах точиться запальна дискусія: яким власне жанром вважати розслідування? За одними ознаками, репортажний елемент, що домінує в стилістиці твору, явно тяжіє в бік інформаційного блоку. З іншого боку, репортаж-розслідування немислимий без аналітики, її складових компонентів: зіставлення, аналізу, паралелей тощо.

“Французька система журналістських жанрів відносить розслідування до інформаційних жанрів, оскільки його завдання якомога об’єктивніше дати роз’яснення подій або явищ” [27, 36].

Російські дослідники М. Кім, В. Ученова про жанр розслідування згадують більше в теоретичному плані, іноді поєднуючи власне жанр і методи журналістської роботи. У ґрунтовній праці М. Кіма, коли йдеться про групи інформаційних та аналітичних жанрів, розслідування як таке не згадується взагалі [46, 297–307].

Навпаки, дослідники Німецької школи схильні зараховувати розслідування, незважаючи на сильний репортажний елемент, до аналітики або журналістського дослідження, користуючись їх термінологічним апаратом [12, 131–137].

Очевидно, істина лежить десь посередині й не можна вважати розслідування якимось  специфічним “завершенням підсистеми жанрів, до якої входить факт, розширене повідомлення, замітка, повідомлення для агентства, звіт, репортаж, інтерв’ю” [27, 36].

Репортаж-розслідування – синкретичний жанр, в якому домінує дія, динаміка розвитку сюжету, що приваблює читача гострою фабулою, небезпекою, яка чатує на репортера, розкриттям певної загадки в кінці журналістського твору.

Репортаж-розслідування вимагає залучення великої кількості джерел: офіційних, неофіційних, усних, письмових... Присутність репортера на місці події бажана, але за певних умов (подія вже трапилася) репортер може побувати на місці постфактум. Аналіз фактів, що лежать в основі репортажу-розслідування, не можна проводити в моралізаторському стилі й, навпаки, посилатися на показання свідків, наводити велику кількість цифр. Все має бути врівноважено  і саме репортажний елемент, репортажна динаміка не дозволяють читачу ні на мить послабити увагу до сприйняття тексту.

Автор наукової роботи схильний зараховувати репортаж-розслідування до групи інформаційних жанрів з тим, що в будь-якому репортажному розслідуванні об’єктивно присутні аналітичниі елементи, кількість і якість яких визначаються професіоналізмом самого репортера.

Репортаж має свою специфіку розвитку і на прикладі репортажу-розслідування переконуємося, що його жанроутворення і жанрозміна не припиняються із постійним розвитком практичної журналістики. Та все ж існують певні канони, правила, характерні для репортажу як жанру. Шведський автор Ерік Фіхтеліус розширив ці закони, екстраполюючи їх на всю журналістику взагалі. Його “Десять заповідей журналістики”  широко відомі на теренах колишнього Радянського Союзу завдяки перекладу на російську [95].

... У цей же рік, незалежно  від шведського журналіста, автор  наукової роботи розробив власні  правила для репортера, які також  назвав “заповідями”, вибравши найоптимальнішу, на його погляд, дефініцію.

Тринадцять заповідей репортера були складені в результаті аналізу професійного доробку найвидатніших у світі журналістів і літераторів:            Е. Ґемінґвея, В. Гіляровського, К. Симонова, М. Кольцова та багатьох інших. Внесено певні корективи з урахуванням саме слов'янського менталітету. Стислі поради журналістам, викладені у формі заповідей, були надруковані в міжнародному підручнику [21, 407–430].

Отож, наведемо заповіді, які розглядаються під час лекцій в Інституті журналістики, а потім відпрацьовуються на практичних заняттях стосовно до реальних ситуацій.

1. Перший крок  – за тобою. Другий – за  редактором. Пам'ятай, що редакторів багато.

Студентам наочно демонструється, як слід нав'язувати свій матеріал, тему, рубрику редакторові видання. Далі пояснюється необхідність цього: “Коли редактор дає вам тему, у вас вибору вже не залишається”.

Якщо виникають творчі суперечки, розбіжності  в політичних чи якихось інших поглядах, існує можливість вибору між виданнями (редакторами).

2. Отримавши завдання – усвідом, зрозумій його правильно.   Далі   керуйся   принципом   класика англійської літератури Джозефа Конрада: “Роби або помри!”.

Студентам пояснюється необхідність адекватного тлумачення поставленого керівництвом завдання. Усвідомити поставлену мету – означає наполовину зробити матеріал: чинник повного взаєморозуміння у ланці редактор-репортер – чи не найголовніший.

Романтична історія Джозефа Конрада (псевдонім польського письменника Конрада Валевського), який вивчив у дев'ятнадцять років англійську мову, а в двадцять сім став класиком британської літератури, – наочний приклад для честолюбних студентів, які прагнуть досягти успіху в житті та творчості.

3.  Принцип “дзеркала”.

Перед виконанням завдання, неодмінно переконайся, чи відповідає твоє відображення у дзеркалі такому зовнішньому вигляду і виразу обличчя, що має викликати довіру? Часу на умовляння респондента у тебе не буде, ти – репортер.

Розгляд цієї заповіді починається з цитати з повісті М. Гоголя “Мертві душі”, в якій йдеться про те, як Чичиков, збираючись відрекомендуватися місцевому дворянству, ледве не годину провів біля дзеркала, підбираючи відповідний вираз обличчя і стиль вітання (для начальства, дам, поміщиків і т. ін.). Студентам слід нагадати, що, на відміну від аналітика, репортеру відводяться лічені хвилини, аби переконати респондента дати необхідну інформацію. Часу для лестощів, обхідних шляхів, довготривалих розвідок немає, інформація застаріє.

4. Диктофон, перекидний блокнот (для записів під час дороги, пішохідної прогулянки, в екстремальній ситуації), дві ручки.

Четверте правило коментарів не потребує, хіба що на іспиті вимагається від майбутніх журналістів наочно продемонструвати весь інструментарій справжнього репортера.

5. Будь настирним, але не нахабним!

Окремі жаргонізми – суть специфіки журналістської професії. На конкретних прикладах демонструється вміння бути настирним, для дівчат – елегантно-наполегливими. Висловлюються категоричні застереження щодо нахабства, оскільки така дія викликає протидію і нахабі інформацію просто не дадуть.

6. “Деталь – це талант” (І. Тургенєв). “Подробиця – це Бог” (Вольтер).   “Диявол у подробиці” (Італійська комедія масок).

Наголошується, що суть усіх цих афоризмів і крилатих висловів однозначна. Хто не лише зрозумів, а й зумів втілити їх у життя – стає не тільки журналістом, а й літератором.