Історія мистецтв

У 1952 р. вдалося прочитати  й частину знайдених при розкопках  документів. Це зробили англійські вчені М. Вентрис і Дж. Чедвік. Виявилося, що вони написані одним із ранніх діалектів грецької мови. Відкриття цієї писемності склало цілу епоху у вивченні найдавнішої цивілізації Греції, показавши, як багато правди таїлося в легендах і переказах.

Критські міста й  палаци були зруйновані в середині II тис. до н.е. у результаті виверження вулкана на острові Санторин в  Егейському морі й викликаного ним  землетрусу. Панування в Егейському басейні перейшло до ахейців, які  жили в містах-фортецях материкової Греції.

Критської культури не стало, але ще біля трьох сторіч близька їй мікенська культура існувала на грецькому материку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Архаїчний період, його  особливості.

Вже в ранній час театр  займав важливе місце у громадському житті греків. Значення театру особливо зросло в період розквіту полісної демократії (5 століття до н. е.). Творчість великих драматургів Есхіла, Софокла, Евріпіда, Аристофана відобразила найважливіші сторони суспільного, політичного і духовного життя стародавніх греків і створила театр досконалої художньої форми. Загальнонародний характер давньогрецького театру визначив особливості організації театральних вистав та облаштування будівлі.

Організацію вистав брала  на себе держава в особі посадових  осіб — архонтів. Витрати на утримання та навчання хору несли як почесний громадський обов'язок багаті громадяни, які одержували назву хорегів. Вистави давалися на святах на честь Діоніса [Малих, або Сільських, Діонісіях (у грудні — січні за григоріанським календарем); Ленеях (у січні — лютому); Великих, або Міських Діонісіях (у березні — квітні) і носили характер змагання. Кожен з трьох конкуруючих драматургів виступав з тетралогією, що складалася з трьох трагедій і однієї сатиричної драми.

У давньогрецькому театрі жіночі ролі виконувалися чоловіками. Один і той же актор грав кілька ролей, від нього вимагалося вміння не тільки добре читати вірші і  п'єси, але також співати і танцювати. Грецькі актори надягали на обличчя маски, що змінювались у різних ролях і навіть під час виконання однієї ролі. Щоб збільшити зріст, актори трагедії носили котурни — особливе взуття на високій підошві.

Давньогрецький театр  складався з 3 основних частин: орхестри, скени і театрону. Найдавнішою театральною будівлею у Греції є Театр Діоніса в Афінах кінця 6 століття до н. е.

Протягом архаїчного періоду поліс як політичний так суспільний організм лише народжувався, раз у раз заходячи в суперечність зі старими, віджилими, але ще досить впливовими формами життя. У першу чергу це були самоуправні зазіхання родової аристократії. Важка соціально-економічна ситуація, обтяжливі політичні конфлікти сповнювали архаїчну добу нестабільністю, що доволі часто закінчувалася кривавими інтермедіями тираній. У VII столітті до нашої ери тиранія була звичайною формою влади в грецьких полісах. Серед найвідоміших тиранів — Періандр із Корінфа, Пісістрат з Афін, Піттак з Мітілени на Лесбосі та ін. Багато з них були непересічними особистостями. Але їхні намагання розв'язувати суперечності між різними соціальними силами засобами диктатури здебільшого лише «консервували» суспільну кризу. Хоча для знищення могутності старої родової знаті й розчищення шляху для розвитку нового рабовласницького суспільства дещо зробили й вони.

Та вирішальними у  формуванні класичного рабовласницького поліса античної Греції були законодавчі  реформи суспільно-політичного життя  на межі VII—VI століть до нашої ери. Вони пов'язані з іменами видатних афінських реформаторів Солона і Клісфена та спартанського законодавця Лікурга.

Афінська політична  система, гнучка й здатна до розвитку, заклала основу дальшого розквіту Афін, перетворивши цей поліс на найбільший культурний центр Греції, на «школу Еллади», як пізніше оцінить його Фукідід.

 
 
           Суспільна атмосфера Спарти за всіх часів була гострою й напруженою. Та особливо вона погіршилася після завоювання Мессіни, яке поповнило спартанські володіння плодючими землями, а спартанську соціальну напругу — ворожістю підкорених мєссінців, що примножили число ілотів. Тому від кінця VII століття до нашої ери Спарта перетворюється на замкнену корпорацію професійних воїнів-гоплітів, що силою зброї стверджують своє панування над численнішими ілотами. Постійна загроза бунту вимагала від спартанців максимальної згуртованості та організації. Це змусило спартанців здійснити низку соціальних реформ, — так звані «закони Лікурга», що перетворили Спарту на згуртований військовий табір.

В VI столітті до нашої ери спартанська полісна система вичерпала себе. Економічно та культурно вона досить сильно відставала від інших грецьких полісів. Поступово занепала, а потім зовсім зникла своєрідна культура Спарти, яка ще в VII столітті до нашої ери створювала яскраві зразки. В наступних століттях Спарту спіткав цілковитий застій у соціально-політичному й культурному житті, вона не дала жодного поета, філософа, митця, вченого в культурну спадщину людства.

Отже, Афіни й Спарта демонструють різні форми грецького поліса — одного з найсуттєвіших досягнень культури Греції в архаїчний період. Це була найдосконаліша форма політичного правління в тогочасному культурному світі.

Яскравим свідченням її переваг стали культурні надбання античної Греції. Вже архаїка принесла багато своєрідних культурних результатів. Після „темних віків” одним із найсуттєвіших її досягнень стало нове письмо. Перші грецькі писемні пам'ятки датовані VIII століттям до нашої ери. На відміну від мікенської складової писемності еллінська послуговується запозиченим у фінікійців і творчо переробленим семітським алфавітом. Нова грецька абетка налічувала 24 знаки з твердо установленим значенням для голосних і приголосних звуків. Зручність цієї алфавітної системи зробила її доступною народним масам. Якщо досі в багатьох народів письменність була привілеєм професійних писарів, то в греків вона стала здобутком усіх громадян поліса.

Це дало поштовх розвиткові літератури. Архаїка — то часи Гомера, Гесіода, Архілоха, Сапфо, Анакреонта, Піндара. Розквітли різні літературні жанри — від епічних поем, лірики до космогонії та дидактичного епосу.

Величезну роль у становленні  й розвитку давньогрецької літератури відіграла грецька міфологія. Вона становила арсенал і підґрунтя  всього грецького мистецтва. До міфів  протягом усієї культурної історії Греції зверталися її поети, драматурги, художники, скульптори. Не можна вивчати античну культуру, не знаючи грецької міфології.

Грецька міфологія, надбання протоархаїчних часів, була продуктом  багатьох поколінь, їхньої колективної творчості, результатом еволюціонування міфологічного світогляду від первісного тотемізму, фетишизму, анімізму, мага та хтонічного демонізму до антропоморфізму й героїзму грецьких богів. У грецьких міфах архаїчної доби численний сонм богів порядкує у світі. Хоча при нагоді вони могли перетворюватися на звірів, птахів, на рослини, дощ, вогонь, на все те, що уособлювали колись. Тепер же вони були людиноподібними богами, в

 

 

 

прекрасних людських образах уособлюючи всі пристрасті та марення, якими живе світ, горду свідомість зростання людської могутності.

Як вже зазначалося, поетичним відтворенням міфів Троянського  циклу стали епічні поеми великого Гомера. Хоча історична дійсність  в «Іліаді» та «Одіссеї» припадає на протоархаїчні часи, запис цього  епосу зроблений за період архаїки (приблизно VIII—VI ст. до н. е.).

Поряд із героїчним епосом Гомера до літературних надбань архаїки  належить настановчий епос Гесіода. Найвідоміші твори поета —  поеми «Теогонія» («Родовід богів») та «Роботи і дні». Якщо перша  містить космогонічні погляди про виникнення Всесвіту й своєрідний реєстр грецьких богів, то вже друга є зібранням практичних порад, моралізаторських суджень про дійсність, узагальнення легенд про історично-культурні періоди людського існування, п'ять поколінь людського роду й засвідчує зміну головного мотиву та пафосу літературної творчості.

Закінчилася гомерівська  епоха — епоха героїв. Збентеження  розпадом традиційних родових зв'язків  і цінностей відбивається в напружених духовних шуканнях індивіда. Саме ця конкретна людська особа, й внутрішній світ різноманітних почуттів і думок, її пошуки свого місця, ролі та обов'язків у цьому новому світі — головна тема всіх літературних та художніх досягнень архаїки. Досить згадати відтворення пристрастей особи, її хворобливого самолюбства, жадання помсти, стійкості у зли¬годнях у поезії Архілоха з острова Парос (середина VII ст. до н. е.) чи витонченої любовної лірики знаменитої поетеси Сапфо.

Іонієць Анакреонт уславив  веселощі життєрадісних і безтурботних греків. Дух людини ще в бентезі й пошуку, але вже усвідомлює свої творчі можливості, вже вивільняється з-під нещадного гніту первіснородового суспільства.

В архаїчний період народжується ще одна риса грецької культурної унікальності: особливий погляд на світ, цілком відмінний від міфологізованого світобачення, притаманного східним культурам, та й навіть раннім етапам грецької культури. Виникає специфічна антична філософія з раціоналістичним баченням світу, тобто зародком науки. З настійливих намагань пізнати таємниці Всесвіту, розв'язати загадку його світобудови народжується новий тил мислення, для якого навколишній світ стає розумово збагненним, логіко-теоретично впорядкованим і математично доказовим. На відміну від східної філософії як релігійної мудрості, це нова галузь позарелігійного мислення, де буття космосу пояснюється суто раціональними, відмінними від релігійних, причинами. І якщо спеціальні знання Вавилону, Стародавнього Єгипту чи Китаю можуть кваліфікуватися лише як переднаука, це — намагання створити систему позитивних знань про Всесвіт з ідеєю космічного порядку не від Бога, а на підставі закону.

Безперечно, грецька філософська  та наукова традиції формувалися, використовуючи досягнення інших народів. Греки  багато запозичили з культурних надбань  вавілонян, єгиптян, фінікійців. Але заслуга греків —у творчій переробці та привнесенні того нового, що дає підстави говорити про виникнення власне науки й філософії саме у стародавній Греції.

Архаїчний період був  періодом перших кроків грецького духу в цьому напрямі. Тому у філософських шуканнях цієї пори ще досить релігійно-містичних вірувань, пророцтва, морально-етичних напучувань. Релігійно-містичний ухил ранньої грецької філософії представляють секти орфіків та піфагорійців. Раціоналістичні засади мислення були здобутком іонійської філософії (Фалес із Мілета, Анаксимандр, Анаксимен) і Геракліта Ефеського (VI ст. до н. е.). Саме грецькі натурфілософи, які добре розуміли та відповідно оцінювали значення досвіду, емпіричних досліджень як основи будь-яких знань, заклали основи грецької та європейської науки.

Мистецтво Греції архаїчної  доби також виявляє засади нового світобачення. Естетичним ідеалом і  вищим художнім принципом Еллади, починаючи з архаїки, стає людина зі своїми реальними здібностями  та можливостями, з притаманною їй красою, як реально втіленим добром (калокагатпія), як гармонією зовнішнього і внутрішнього, духовного і фізичного в ній.

Хоча в мистецтві  грецької архаїки ще досить помітні  «спадкові» риси кріто-мікенського, чи геометричного (періоду «темних  віків») стилю, а також сліди впливу сусідніх східних культур (особливо Єгипту), все ж таки це своєрідне за змістом і формою мистецтво.

У VII—VI століттях до нашої ери  після довгої перерви розпочинається храмова грецька архітектура. У VI столітті до нашої ери виробився єдиний всегрецький тип храму — прямокутної будови з одинарною чи подвійною колонадою з усіх боків, прообразом якої був мікенський мегарон.

Склалися основні конструктивні  та художні особливості двох архітектурних  ордерів: дорійського — сувора могутність і ваговита масивність усієї будови та її елементів, поширеного на Пелопоннесі й у містах Великої Греції (Південна Італія та Сицилія), та іонійського — витончена, струнка будова з дещо надмірною пишністю декоративного оздоблення, популярна в грецькій частині Малої Азії, в деяких районах материкової Греції. Виконані з каменю, вапняку чи мармуру, барвисто розфарбовані, храмові будови були прикрашені монументальною, теж розфарбованою, скульптурою. Барвистість оздоблення та білизна мармуру створювали особливу ошатність і святковість грецької архітектури.

Рання грецька скульптура, що виникла  близько середини VII століття до нашої  ери, має виразні риси східного скульптурного  канону, її типові зразки — скульптурні  зображення юнацької (курос) і дівочої (кора) фігур: досить недосконалі пропорційно, статично одноманітні, фізіономічне типізовані зображення з явними східними перебільшеннями деяких деталей. Але це вже захоплений гімн людській тілесній довершеності, вогнистій молодості й життєвій сназі. Зображення людською тіла поступово вдосконалюється вже наприкінці VI століття до нашої ери, зробивши грецьку скульптуру неперевершеною цінністю не лише грецької античної, а й світової культури, її розквіт припадає на наступний, класичний період.

Наймасовішим видом архаїчного грецького мистецтва став, завдяки розмаїттю й динамічності, безперечно, вазовий розпис. Тут здійснюється найбільше художніх нововведень та експериментів. Широкий сюжетний діапазон вміщує як міфологічні сцени, так і жанрові епізоди: сторінки повсякденного життя грецького демосу нарівні з епізодами аристократичного життя. Найвідоміші зразки чорнофігурного та червонофігурного грецького вазопису стали неперевершеними ілюстраціями історії своєї країни.