Бій під крутами

        ПЛАН

1.Вступ…………………………………………………3

2 Передісторія………………………………………….. 4

2.1 Розклад сил…………………………………………..4-5

2.2 Формування загонів……………………………………5-6

3 Хід бою………………………………………………….6-8

4 Оцінки сучасників………………………………………..8

5 Вшанування ………………………………………………..9-10

6. Пам'ятник……………………………………………………10-11

7.Висновок………………………………………………………12

8. Література……………………………………………………13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Вступ

На Аскольдовій  могилі

поховали їх

тридцять мужніх українців,

славних, молодих,

На Аскольдовій могилі

український цвіт -

По кривавій дорозі

Нам іти у  світ...

П.Тичина

Добре кажуть: "Хто не знає свого  минулого, не вартий свого майбутнього". І це дійсно так, бо так само, як дерево тримається на землі своїм корінням,  так людина тримається на землі  своїм минулим. Людина, яка не знає минулого - як перекотиполе, куди вітер подме, туди воно й котиться. Куди вітром приб'є - там і залишить своє насіння. Але ж  людина не перекотиполе, і, як сказав у своєму безсмертному романі П.Загребельний: "На порожньому місці роду не заснуєш".

Саме тому ми повинні знати історію. А історія наша вмита кров'ю  і сльозами. Однією з найтрагічніших її сторінок є бій під Крутами.

На вас, завзяті  юнаки,

Що возлюбили  Україну,

Кладу я кращії гадки,

Мою сподіванку єдину...

Хто вони, ці юнаки, 300 безвусих студентів Українського Народного Університету? Чому саме вони опинилися там?

 У перебігу військових дій бій вирішального значення не мав, та у свідомості багатьох особливого значення набув завдяки героїзму української молоді. Особливо вразило сучасників поховання юнаків, які потрапили після бою в полон до більшовиків і у кількості 27 людей були ними страчені. На похороні у Києві біля Аскольдової могили голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам'яті тридцяти». Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії. 2006 року на місці бою встановлено пам'ятник. З нагоди 80-ї річниці бою Монетний двір випустив в обіг пам'ятну гривню.

 

 

 

 

 

2. Передісторія

Бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути під  селищем Крути та поблизу села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва, що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків. У перебігу військових дій бій вирішального значення не мав, та у свідомості багатьох особливого значення набув завдяки героїзму української молоді

2.1.Розклад  сил

Неоголошена війна Радянської Росії  проти УНР розпочалася в середині грудня 1917 року, а з проголошенням  Четвертим універсалом незалежності України Центральною Радою УНР, 22 січня 1918 року країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією. «Маніфестом до українського народу» Володимир Ленін дав зрозуміти, що Радянська Росія не змириться з існуванням незалежної України, — так що більшовики передбачали поширення революції і на терени України. 12 грудня 1917 року Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою і вже в половині грудня надходила військова й інша допомога більшовицьким силам в Україні. Під командуванням Антонова-Овсієнка 20-тисячний більшовицький загін прямував на схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. Попри те, що загін названо Східним фронтом, він становив більше ніж шість тисяч чоловік, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту.[4][5] Наприкінці грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією захоплення столиці здійснював Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом нараховувало до 6 тис. чоловік, мало кулемети і артилерію. Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна залізницею Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.

Тим часом із майже 300 тисяч війська, яке було прихильним до Центральної  Ради ще влітку 1917 до січня 1918 кількість  військ вірних УНР зменшилася до близько 15 тисяч людей в усій країні. Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їхню стомленість війною та, передусім, на відмінну систему революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР.[6] Іншою загрозою для УНР, до речі, була велика кількість більшовицьких прихильників у країні, навіть у Києві. Вирішальним для долі бою під Крутами і реально загрозливим для уряду УНР було і більшовицьке повстання на заводі Арсенал, яке успішно придушено. За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради залишилась патріотично налаштована студентська молодь Києва, яку і було залучено на захист столиці України.

Найкраще цю ситуацію описав Володимир  Винниченко у своїй книзі «Відродження нації»:

«…Це була війна впливом… Наш  вплив був менший. Він був уже  остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою  силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого  робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність  так само, як і ми її розуміли»…

2.2.Формування загонів

У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами — а вже 5 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців. Незабаром з'явилося у київських газетах звернення до українського студентства.

  «Звернення «До українського студентства»:

(«Нова Рада» з 11 січня 1918 р.)

«Прийшов грізний час для  нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі! Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги…»

Усупереч радянським теоріям, вступ  до куреня був винятково добровільний, єдиною погрозою для небажаючих був  бойкот та можливе виключення зі складу студентів. До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином удалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету — старшину (сотника) Андрія Омельченка.

Для охорони кордонів України з  півночі на станції Бахмач із середини грудня 1917 року перебував український  гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) 1-ї Київської  юнацької (юнкерської) школи імені  Богдана Хмельницького. 26 січня прийшло  повідомлення від командира цього загону Аверкія Гончаренка з-під Бахмача, що негайно потрібно допомоги проти більшовицьких загонів, що нападають. А вже 27 січня прибуло підкріплення: перша сотня новоствореного Студентського куреня. Переважна більшість студентів була без жодної військової підготовки, дві швидкосформовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі. На додаток, уже під час самого бою, приєдналося ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.

3.Хід бою

Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної  станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 року. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня у складі вже наявного там загону почала рити окопи і споруджувати земляні укріплення. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь було поділено на чотири чоти (взводи) по 28 — 30 людей. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.

Наступного ранку 29 січня 1918 року, близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крутів. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, що наступає, та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків. Утрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях. Бій тривав більше ніж 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл оборонців із тилу.

Тим часом, за свідченням очевидців у студентів та юнкерів закінчувалися набої і скінчилися снаряди для гармати. Загони більшовиків почали обходити позиції захисників з лівого флангу — настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід у напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал, Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там.

Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду  і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною  атакою відбити ворога, а вже потім  відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Більшовики, або не хотіли, або, швидше за все, не могли [Джерело?] наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах.

Тим часом, за свідченням очевидців у студентів та юнкерів закінчувалися набої і скінчилися снаряди для гармати. Загони більшовиків почали обходити позиції захисників з лівого флангу — настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід у напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал, Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там.

   Юнкери відступали під  прикриттям насипу, а у студентів  спереду і позаду була відкрита  місцевість. Командир студентської  сотні сотник Омельченко вирішив  спочатку багнетною атакою відбити  ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Більшовики, або не хотіли, або, швидше за все, не могли [Джерело?] наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах.

  Коли близько 17 години зібралися  усі українські підрозділи, з'ясувалося,  що не вистачає однієї чоти  студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів Єгор Попов втратив рівновагу, коли дізнався, що втрати становили не менше 300 осіб. Щоби якось їх компенсувати, він наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, з 27-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів.

Після розстрілу місцевим жителям  деякий час забороняли ховати тіла померлих.