Близькосхідна проблема в міжнародний аспект турецько-ізраїльських відносин

КЛК НАУ

 

 

РЕФЕРАТ

 

З Всесвітньої Історії

На тему:

 

 Близькосхідна проблема в  міжнародний аспект турецько-ізраїльських  відносин

 

 

 

Виконав курсант  групи ТМ-12

Копендаха .В.В.

Перевірив викладач :

Щербань .О.В.

 

 

 

Кременчуг 2013

 

 

Зміст

 

1 Позиції сторін 

1.1 Позиція прибічників Ізраїлю

1.2 Позиція противників Ізраїлю

2 Історія 

2.1 Період Британського мандата

2.2 Після створення Держави Ізраїль  (1948)

2.2.1 Взаємини з арабськими країнами

2.2.2 Взаємини з палестинськими  арабами

2.2.3 Від Шестиденної війни 1967 року до «Угод в Осло» 1993 року

2.2.4 Після «Угод в Осло»

2.2.5 Саміт у Кемп-Девіді і Друга інтифада

2.2.6 Поточні події

3 Кордони

4 Контрабанда зброї морським  шляхом

5 Критика політики Ізраїлю в  Юдеї, Самарії і Газі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ара́бо-ізра́їльський конфлі́кт або Арабо-ізраїльські війни — протистояння між низкою арабських країн, а також арабськими воєнізованими радикальними угрупуваннями, що підтримуються частиною корінного арабського населення підконтрольних (окупованих) Ізраїлем палестинських територій, з одного боку, та сіоністським рухом, а потім і Державою Ізраїль, з іншого.

 

Хоча Держава Ізраїль була створена тільки в 1948 році, фактично історія  конфлікту охоплює близько століття, починаючи з кінця XIX століття, коли був створений політичний сіоністський рух, який поклав початок боротьбі євреїв за власну державу.

 

Після розпаду Османської імперії  в результаті її поразки в Першій світовій війні конфлікт між євреями-сіоністами та арабським населенням Палестини  зводився, головним чином, до територіальних домагань обох сторін на підмандатну  Палестину. В ході загострення ситуації в другій чверті XX століття до геополітичної  складової додалися також релігійна  та культурна, що підсилюють міжнаціональну ворожнечу. В 1948 році сусідні арабські країни оголосили війну новоствореній  єврейській державі. Таким чином, конфлікт вийшов за межі Палестини і переріс  у конфлікт між Ізраїлем та всіма  іншими арабськими державами в регіоні. З підписанням мирної угоди з  Єгиптом (в 1979 році) і з Йорданією (в 1994 році) число ворожих Ізраїлю  держав скоротилося. У рамках великомасштабного  арабо-ізраїльського конфлікту прийнято виділяти регіональний Палестино-ізраїльський конфлікт, обумовлений, в першу чергу, зіткненням інтересів територіальних євреїв і арабів, що проживають в Палестині. В останні роки саме цей конфлікт є джерелом політичної напруги та відкритих збройних зіткнень в регіоні.

 

1Позиції сторін

 

1.1Позиція прибічників Ізраїлю

Сіоністський рух, на основі якого  була створена держава Ізраїль, бачить в Палестині історичну батьківщину  єврейського народу, і виходить з  твердження, що цей народ має право  на власну суверенну державу. Це твердження ґрунтується на кількох основних принципах:

Принцип рівності народів: подібно  іншим народам, у яких є своя суверенна  держава, євреї також мають право  жити в своїй країні і керувати нею.

Принцип необхідності захисту євреїв від антисемітизму: явище антисемітизму  змушує євреїв організуватися з метою самозахисту і знайти територію, яка служила б притулком у разі повторення катастрофи Голокосту. Це можливо тільки зі створенням єврейської держави.

Принцип історичної батьківщини: як показують  численні антропологічні й археологічні дослідження, на території Палестини  починаючи з XIII століття до н.е. проживали  єврейські племена, з XI по VI століття до н. е. існували єврейські держави. Переважна присутність євреїв на цій території зберігалася й  після завоювання останньої єврейської держави давнини, Юдеї, вавілонським царем Навуходоносором II, протягом наступних століть з почерговим переходом земель з рук в руки, і аж до повстання Бар-Кохби в 132 році, після якого значна кількість євреїв була вигнана римлянами з країни. Але навіть після цього вигнання до V століття н.е. в Галілеї зберігалася єврейська більшість. В юдаїзмі ця територія називається «Ерец Ісраель», що в перекладі означає «Земля Ізраїлю». Вона була обіцяна Якову (Ізраїлю) Богом як Земля Обітована, яку Він призначає для євреїв. З часу виникнення єврейського народу однією з основоположних і проповідуючих юдаїзмом ідей є зв'язок цього народу з землею Ізраїлю.

Група громадських організацій, що представляють інтереси євреїв, вигнаних з арабських країн в 1948-1970-ті рр., чиї нащадки складають до 40% населення Ізраїлю, вважає, що території, отримані євреями в Ізраїлі, невідповідно менше, ніж втрачена ними в ході вигнання нерухомість, а матеріальні втрати зігнаних зі своїх земель палестинців також менше, ніж втрати вигнаних євреїв.

 

1.2Позиція противників Ізраїлю

Арабські держави і місцеві  араби спочатку були категорично  проти створення держави Ізраїль  на території Палестини.

Радикально налаштовані політичні  і терористичні рухи, а також уряди  деяких країн, принципово заперечують  право Ізраїлю на існування.

З тенденцією посилення фундаменталістських  настроїв в арабському світі починаючи  з другої половини XX століття, арабська позиція доповнюється поширенням продиктованого релігією переконання, згідно з яким ця територія є частиною споконвічно мусульманських земель.

Противники і критики Ізраїлю  вважають, що політика цієї держави  на окупованих територіях перейшла в  расизм і апартеїд, поступово позбавляючи  палестинців їх землі і грубо  порушуючи їх права.

У 2002 році Ліга Арабських Держав (ЛАГ) прийняла програму відому як «Саудівська  мирна ініціатива», що висуває умову  остаточного миру з Ізраїлем .

 

2 Історія

 

2.1 Період Британського мандата

1920 — Перше палестинське повстання

1929 — Друге палестинське повстання,  єврейські погроми в Палестині

1933 — Третє палестинське повстання

1936-1939 — Велике палестинське  повстання

1941 — Фархуд (найбільший єврейський погром в Багдаді)

1945-1947 — серія єврейських погромів (Тріполі, Каїр, Алеппо, Манама, Аден)

1947 — прийняття ООН плану  з розділу Палестини на дві  держави

2.2 Після створення Держави Ізраїль (1948).

2.2.1 Взаємини з арабськими країнами

1948 — Війна за незалежність

1948 — 1970-ті рр. — масовий вихід  євреїв з арабських країн в  результаті погромів і утисків,  приплив населення до Ізраїлю

1949—1955 — підтримка «партизанської  війни» проти Ізраїлю з територій,  окупованих Єгиптом і Йорданією, і Сирії.

1956 — Суецька криза

1967 — Шестиденна війна

1967-1970 — Війна на виснаження

1973 — Війна Судного дня

1979 — Кемп-Девідські угоди та Єгипетсько-ізраїльський мирний договір

1982 — Ліванська війна

1994 — Ізраїльсько-йорданський мирний  договір

2000 — виведення військ з Південного  Лівану

2006 — Друга Ліванська війна

 

Протягом перших десятиліть існування  єврейської держави арабські країни продовжували оскаржувати легітимність її створення, а арабські націоналісти, очолювані Насером, продовжували закликати до його знищення.

 

В 1956 році Ізраїль приєднався до секретного союзу Великобританії та Франції, які  прагнули повернути контроль над  Суецьким каналом, націоналізованим Єгиптом. Після захоплення Синайського півострова в ході Суецької кризи, Ізраїль був  змушений відступити під тиском США  та СРСР в обмін на гарантії проходу  ізраїльських суден через Суецький канал і їх виходу в Червоне море.

 

У 1967 році Єгипет, Сирія та Йорданія стягнули свої війська до кордонів Ізраїлю, вигнали миротворців ООН  і заблокували вхід ізраїльським кораблям в Червоне море і Суецький канал. На півдні продовжувалися атаки  бойовиків-федаїнів. У своєму виступі по радіо Насер закликав арабські держави скинути Ізраїль у море. Ці дії стали для керівництва Ізраїлю приводом для превентивної атаки і початку війни (casus belli), що увійшла в історію під назвою Шестиденна війна. У цій війні Ізраїль за лічені дні досяг переконливої ​​перемоги, захопивши Синайський півострів, Сектор Гази, Західний берег річки Йордан, Східний Єрусалим та Голанські висоти. Зелена лінія 1949 року стала адміністративним кордоном між Ізраїлем і новими територіями. Межі Єрусалиму були розширені й на східну частину міста.

 

6 жовтня 1973 року, в Йом-Кіпур (Судний день) — найбільш священний день в єврейському календарі, коли всі віруючі євреї знаходяться в синагогах — Єгипет і Сирія одночасно атакували Ізраїль. Для уряду Ізраїлю ця війна стала повною несподіванкою. Війна Судного дня закінчилася 26 жовтня. Незважаючи на значні втрати, напад єгипетської і сирійської армій було успішно відбито ЦАХАЛем, після чого війська повернулися на колишні позиції. Хоча внутрішнє розслідування результатів війни зняло з уряду відповідальність за те, що трапилося, невдоволення громадськості змусило прем'єр-міністра Голду Меїр піти у відставку.

 

У листопаді 1977 року відбувся історичний візит Садата до Ізраїлю, де він виступив перед Кнесетом в Єрусалимі, визнавши за єврейською державою, таким чином, право на існування. Тим самим, Єгипет — найбільша і сильна у військовому відношенні арабська країна — першою порушила проголошений в 1967 році в Хартумській декларації принцип «трьох ні» — «ні» світу з Ізраїлем, «ні» — визнання Ізраїлю, «ні» — переговорам з Ізраїлем. Цей безпрецедентний акт поклав початок серйозного мирного процесу.

 

Візит президента Садата до Єрусалиму викликав обурення в більшості арабських країн. Уряди та ЗМІ Сирії, Іраку, Алжиру, Лівії, а також ООП звинуватили Садата в зраді арабської справи і прислужництві «імперіалістично-сіоністської змови». Йорданія та Саудівська Аравія, що зайняли спочатку нейтральну позицію, згодом приєдналися до протесту проти мирної ініціативи Садата. Разом з тим, такі арабські країни, як Судан, Марокко та Оман, надали Садату певну підтримку, а Туніс, Ємен та Сомалі не стали засуджувати Єгипет.

 

Сирія, Йорданія та Ліван, а також  представники палестинців категорично  відкинули пропозицію Садата взяти участь у переговорах з Ізраїлем у рамках Каїрської конференції. Йорданія також відкинула і всі запрошення приєднатися до переговорів за посередництва США.

 

В грудні 1977 року в Тріполі глави  держав «Фронта відмови»(англ.)укр.: Сирії, Алжиру та Лівії, а також представники Іраку, Південного Ємену і ООП різко засудили єгипетського президента, оголосивши політичний бойкот зустрічам Арабської ліги в Каїрі та торговий бойкот єгипетським компаніям, які будуть мати справу з Ізраїлем. Було також оголошено про «заморожування» дипломатичних відносин цих країн з Єгиптом. Єгипет, у свою чергу, розірвав відносини з цими країнами, позбавивши ООП своєї підтримки.

 

Менахем Бегін, Джиммі Картер і Анвар Садат в Кемп-Девіді

 

Рік по тому, президент США Джиммі Картер запросив А. Садата і М. Бегіна на саміт в Кемп-Девіді, щоб обговорити з ними можливість остаточного мирного договору. Переговори проходили з 5 по 17 вересня 1978 року і закінчилися підписанням у Вашингтоні двох документів, озаглавлених «Принципи для підписання мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем» і «Принципи миру на Близькому Сході». 26 березня 1979 року Бегін і Садат підписали у Вашингтоні мирну угоду між Ізраїлем і Єгиптом, що поклала край війні між двома державами і встановила між ними дипломатичні та економічні відносини. За умовами угоди, Ізраїль повертав Єгипту Синайський півострів і визнав «законні права палестинського народу». Було також досягнуто обопільно принципової згоди на надання автономії жителям контрольованих Ізраїлем територій до остаточного вирішення питання про їхній майбутній політичний статус.

 

Після підписання мирної угоди між  Ізраїлем і Єгиптом нова зустріч  глав арабських держав ухвалила привести в дію заходи проти Єгипту, намічені раніше: Єгипет був виключений з  Арабської ліги, будь-яка економічна допомога арабських країн Єгипту була припинена, ті арабські держави, які  до цього моменту ще підтримували з Єгиптом дипломатичні відносини (крім Судану, Сомалі та Омана), розірвали  їх. Таким чином, арабський світ виступив проти найбільшої арабської держави, що претендувала на роль його лідера.

 

В 1979 році Ізраїль вивів всі свої війська та евакуював поселенців з Синайського півострова.

 

7 червня 1981 року, в ході операції  «Опера», ізраїльська авіація  розбомбила на території Іраку  недобудований ядерний реактор  «Осірак». Це військове вторгнення було засуджено резолюцією 487 радбезу ООН.

 

В 1982 році Ізраїль втрутився в  Ліванську громадянську війну для  того, щоб знищити бази ООП, з яких велися атаки на Ізраїль і проводився обстріл північної частини країни. Ця операція була названа «Мир Галілеї», але згодом отримала назву Перша  ліванська війна. У результаті ізраїльського  вторгнення загинуло, за ліванськими даними (газета «Ан-Нахар»), 18 000 осіб, з яких більше половини — комбатанти (бойовики ООП, сирійські військовослужбовці та інші), що становить приблизно 13% загиблих в ході громадянської війни в Лівані. В 1985 році Ізраїль вивів війська з більшої частини території Лівану, крім буферної зони, яка залишалася під ізраїльським контролем до 2000 року.

 

В 1994 році була підписана Ізраїльсько-йорданська мирова угода, що зробило Йорданію другою арабською країною, якій вдалося  нормалізувати відносини з Ізраїлем.

 

У 2000 році прем'єр-міністр Егуд Барак вивів війська з Південного Лівану.

 

У 2002 році Ліга Арабських Держав (ЛАГ) прийняла програму відому як Саудівська Ініціатива. У ній ЛАГ пропонує Ізраїлю відступити з окупованих ним у ході Шестиденної війни  територій до кордону 1967 року, визнати  Палестинську державу на території  західного берега річки Йордан та сектора Газа зі столицею в Східному Єрусалимі та подбати про справедливе  вирішення проблеми палестинських  біженців. У відповідь на ці дії  Ізраїлю, країни члени ЛАГ зобов'язуються вважати арабо-ізраїльський конфлікт закінченим, визнати Ізраїль, укласти з ним мир і встановити дипломатичні відносини. Ізраїль станом на кінець 2009 року досі не дав офіційної відповіді на цю пропозицію.

 

12 липня 2006 року ліванська шиїтська  терористична організація Хезболла, підтримувана Сирією та Іраном, запустила кілька ракет по ізраїльських населених пунктах і атакувала позиції ізраїльських військ. Бойовики Хезболли перетнули ізраїльський кордон, захопивши двох солдатів в заручники. Провокаційні дії Хезболли розпалили Другу ліванську війну. Під тиском ООН конфлікт закінчився припиненням вогню. Після закінчення війни начальник ізраїльського генштабу Дан Халуц пішов у відставку.