- Заснування й діяльність Наукового товаристваімені Тараса Шевченка у Львові.
НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. Т. ШЕВЧЕНКА (НТШ)
науково-культурна громадська організація,
що довгі роки виконувала функції
всеукраїнської академії наук. Засноване
у Львові в грудні 1873 (спершу —
як Літературно-Наукове Товариство
ім. Шевченка) завдяки спільним зусиллям
національне свідомої інтелігенції
з Наддніпрянської України та
Галичини у відповідь на репресії,
яким піддавалось українське друковане
слово в Російській імперії. Фінансовою
основою для створення послужили
двадцять тисяч австрійських крон,
пожертвуваних Є. Милорадович. Фундаторами
товариства також виступили О. Кониський,
Д. Пильчиків, М. Жученко, С. Качала. Метою
товариства було «вспомагати розвою
руської (малоруської) словесності». Першими
головами товариства були К. Сушкевич
(1874–85), С. Громницький (1885–86), Д. Гладилович
(1886–92). У перше десятиліття діяльність
товариства мала скромний характер: його
коштом вийшли два річники журналу
«Правда» та «Дослідження у галузі
руської мови» (1880, нім. мовою) О. Огоновського.
З 1885 товариство перебрало видання
журналу «Зоря» (виходив до 1898), який
став всеукраїнським літературним органом
і поширювався (після заборони 1894
— нелегально) у Наддніпрянській
Україні. Наприкінці 1880-х рр. у середовищі
Київської громади (серед т. зв, австрофілів
на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським)
визріла ідея перетворення товариства
у виключно наукову установу. У
Галичині цю ідею підтримала група
народовців («новоерівців») на чолі з
О. Барвінським, яка задля досягнення
культурно-просвітних цілей ішла на
компроміс з польськими та австрійськими
урядовими колами. Відповідно до цього
плану, у 1892 товариство перейменовано
у НТШ. Головним завданням реорганізованого
товариства було «плекати та розвивати
науку і штуку в українсько-руській
мові, зберігати та збирати всякі
пам'ятки старинності і предмети
наукові України-Руси». Утворено три
секції — історично-філософську, філологічну,
математично-природознавчо-лікарську.
Секції формували комісії. Розпочалась
організація бібліотеки і музею
НТШ. З 1892 почав виходити головний друкований
орган товариства — «Записки НТШ»
(ред. I тому Ю. Целевич, II–IV т. О. Барвінський).
Першими головами товариства були Ю.
Целевич (1892–93) і О. Барвінський (1893–97).
Період найбільшого розвитку НТШ
розпочався в 18943 переїздом до Львова
М. Грушевського. У 1894 він очолив історично-філософську
секцію, а з 1897 був обраний головою
НТШ. З 1895 став редактором «Записок НТШ»
і перебрав на себе всю видавничу
діяльність товариства. За час його
головування НТШ видало бл. 800 томів
наукових праць, зокрема, 112 томів «Записок».
М. Грушевський заініціював низку
інших періодичних видань: «Хроніка
НТШ» (тт. 1–74,1900–39), «Збірник історично-філософської
секції НТШ»( тт. 1–17,1898–34; у цій серії
вийшло вісім томів (1898–1913) його «Історії
України-Руси»), «Збірник філологічної
секції» (тт. 1–23, 1898–1937), «Збірник математично-природничо-лікарської
секції» (тт. 1–32,1897–1939), «Жерела до
історії України-Руси» (тт. 1–22, 1895–1924),
«Українсько-руський архів» (тт. 1–15,
1906–21), «Етнографічний збірник» (тт. 1–40,
1895–1929), «Студії з поля суспільних
наук і статистики» (тт. 1–5, 1909–38) та
ін. Крім М. Грушевського, вийнятково велику
роль у формуванні академічного обличчя
НТШ відіграли І. Франко та В. Гнатюк,
які очолювали різні структурні
одиниці товариства, редагували серійні
та окремі видання, зокрема, випускали
у 1898–1905 «Літературно-Науковий Вісник»
та керували Українською Видавничою
Спілкою. За їх ініціативою у 1898 була
проведена реформа статуту НТШ,
згідно з яким звання «дійсного члена»
товариства присвоювалося лише на підставі
наукової кваліфікації. Відповідно до
цього у 1899 був вибраний перший академічний
корпус учених — членів НТШ у
складі 32 чоловік, як із західноукраїнських,
так і східноукраїнських земель.
Окрім українських учених у склад
товариства 1903–14 було прийнято 19 членів-чужоземців,
науковців зі світовим ім'ям — А.
Єнсена, Я. Бодуена де Куртене, О. Брюкнера,
В. Бехтерева, О. Пипіна, О. Шахматова
та ін. Питання про дальше удосконалення
організаційної структури стали у центрі
дискусій, які точилися в НТШ у 1899–1913 і
допровадили до затяжної кризи. За цими
дискусіями крилися ідейно-політичні
та особисті розходження серед дійсних
членів товариства. У результаті загострення
конфлікту в 1913 М. Грушевський полишив
посаду голови НТШ. Після його відходу
обов'язки заступника голови НТШ виконували
С. Томашівський (1913–18) та В. Щурат (1919–21).
У міжвоєнну добу головами НТШ були В.
Щурат (1921–23), К. Студинський (1923–32), В.
Левицький (1932–35), І. Раковський (1935–39).
Масштаби діяльності товариства значно
зменшилися великою мірою внаслідок розгрому,
вчиненого російськими військами під
час окупації Львова (1914–15) та через репресії
польського окупаційного режиму. Польська
влада позбавила товариство права видання
українських шкільних підручників, що
було одним із основних джерел його прибутків
та організації університетських курсів
для українських студентів. Кількість
видань за міжвоєнний період зменшилося
до бл. 350 назв. Незважаючи на це, товариство
продовжувало розбудовувати свою академічну
структуру. Відповіддю на заборону польської
влади вести роботу зі студентською молоддю
стало створення та діяльність під проводом
НТШ Львівського (таємного) Українського
Університету. Збільшено кількість комісій,
утворено окремі науково-дослідницькі
інститути, започатковано нові серійні
видання — «Стара Україна» (1924–25), «Сьогочасне
й минуле» (1939), «Лікарський вісник» (тт.
4–17, 1920–39; видання НТШ з 1926), «Збірник
фізіографічної комісії» (тт. 1–7, 1915–38).
Продовжувалось видання «Записок НТШ»,
які поділялись на дві серії — «Праці
історико-філософської секції» (ред. І.
Крип'якевич, 1924–37) та «Праці філологічної
секції» (ред. К. Студинський, 1925–29),Я. Гординський
( 1935), В. Сімович (1937). НТШ було ініціатором
двох капітальних видань — «Української
Загальної Енциклопедії» (тт. 1–3, 1935, під
ред. І. Раковського) та «Атласу України
і суміжних земель» (1937), підготованих
географічною комісією НТШ на чолі з В.
Кубійовичем. Закордонними членами НТШ
були обрані М. Планк, Д. Гільберт, Ф. Кляйн
(всі — 1924), А. Ейнштайн (1929) та ін. Всього
з 1899 по 1939 НТШ нараховувало 333 дійсних
члени (з них близько третини становили
закордонні члени), об'єднаних у три секції
та 20 комісій. Крім цього, при НТШ діяли
Бактеріологічно-хімічний інститут та
Інститут нормальної і патологічної психолої,
три музеї: культурно-історичний, природоописний
і музей історично-воєнних пам'яток. Бібліотека
НТШ на 1.1.1939 нараховувала 73 тис. назв книжок
у 200 тис, томах і являла собою найкращу
збірку україніки-друків українською
мовою та друків, присвячених українознавству
в інших мовах.
Творчий доробок НТШ з 1873 по 1939 становив
1172 томи різних видань, у т. ч. 943 томи
серійних наукових публікацій. Найважливіші
досягнення були здобуті у галузі
суспільних дисциплін: історії (праці
М. Грушевського та його учнів І. Джиджори,
І. Крип'якевича, І. Кревецького, М. Кордуби,
С. Томашівського та ін.), філології
та літературознавства (роботи М. Возняка,
М. Деркач-Футрак, О. Огоновського, К. Студинського,
І. Франка), етнографії, фольклористики
та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка,
М. Зубрицького, Ф. Колесси, В. Шухевича),
антропології (Ф. Вовк, І. Раковський), бібліографії
(І. Левицький, В. Дорошенко) та ін.
НТШ належать безсумнівні заслуги
у розробці української наукової
термінології. Історична роль товариства
полягає у виведенні української
науки за межі українознавства. До найважливіших
досягнень членів НТШ у галузі
точних і природничих наук слід віднести
відкриття І. Пулюєм катодного проміння
(названо пізніше рентгенівським),
синтез І. Горбачевським сечової
кислоти, праці М. Зубрицького в
галузі теорії математики, внесок С. Рудницького
та В. Кубійовича у дослідження географії
України та ін.
Активізація діяльності НТШ у міжвоєнну
добу стала значною мірою можлива
завдяки встановленню контактів
з Всеукраїнською Академією Наук
(ВУАН), у першу чергу — завдяки
спільним зусиллям К. Студинського та
М. Грушевського, який з 1924 керував кафедрою
історії України історично-філологічного
відділу ВУАН. Членими ВУАН були
обрані С. Смаль-Стоцький, В. Гнатюк, К.
Студинський, І. Горбачевський, С. Дністрянський,
М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат. У свою
чергу, членами НТШ стали академіки
В. Вернадський, Д. Багалій, А. Кримський,
Д. Яворницький та ін. У 1927 К. Студинський
та І. Свєнціцький взяли участь у
харківській конференції, яка затвердила
новий український правопис. Цей
правопис був впроваджений у всі
видання НТШ.
Кінець цій співпраці поклали
репресії проти української інтелігенції
у радянській Україні кінця
1920–30-х рр. їхніми жертвами стали,
зокрема, ті члени НТШ, які
виїхали в УРСР у пошуках
роботи або за ідейними переконаннями
(А. та І. Крушельницькі, С.
Рудницький). Члени НТШ були позбавлені
звання академіків. У самій Галичині
це привело до відставки з
посту голови НТШ К. Студинського,
якого звинувачено у співпраці
з радянськими репресивними органами.
В умовах, коли Українська Академія
Наук у Києві втратила можливості
розвивати незалежну українську
науку, НТШ перебрало на себе
цю функцію. Після окупації
Західної України радянськими військами
НТШ було «добровільно» самоліквідовано
14.1.1 940, а його установи і майно передано
АН УРСР. Частина членів НТШ врятувалася
втечею у німецьку зону окупації (І. Раковський),
інші знайшли працю в інститутах львівської
філії АН України, деякі з них (Р. Зубик,
К. Студинський, П. Франко) були знищені
органами НКВС.
Підчас німецької окупації
відновлення діяльності НТШ не
було дозволено. Засідання комісій
та секцій відбувалися таємно.
Обов'язки голови НТШ виконував
І. Боднар. У нелегальній діяльності
НТШ брали участь учені з
Наддніпрянської України, які
опинилися поза радянською територією
— О. Оглоблин, Л. Окіншевич,
Н. Полонська-Василенко.
Після закінчення війни члени
товариства, які знаходилися у
західній зоні окупації Німеччини,
відновили у березні 1947 лояльність
НТШ. Сьогодні на Заход існує
чотири осередки товариства —
у Франції, США, Канаді, Австралії.
Вони продовжили видання «Записок
НТШ» (з 1947 по 1988 вийшло 52 томи). У
1949–93 НТШ видало багатотомну
«Енциклопедію Українознавства» (текстова
частина: тт. 1–3 українською мовою,
1949–52), тт. 1–2 (англійською мовою, 1963–70;
перший том перевиданий у 1982),
словникова частина: тт. 1–10 (українською
мовою, 1955–84), тт. 1–5 (англійською мовою,
перероблена і доповнена 1985–93).
У жовтні 1989 на зборах ініціативної
групи львівських учених відновлено
НТШ у Львові. Головою відновленого
товариства обрано О. Романіва,
вченим секретарем та редактором
«Записок НТШ» — О. Купчинського.
31990 до поч. 1995 зусиллями НТШ у
Львові вийшли шість томів
«Записок НТШ» (тт. 221–226), розпочато
перевидання десятитомної «Енциклопедії
Українознавства», проведено декілька
наукових конференцій тощо.
5. Праці Михайла Туган-Барановського
в царині економіки.
Михайло Іванович Туган-Барановський
народився 8 січня 1865 року в селі Солоному
Куп'янського повіту Харківської губернії
у дворянській родині. Його батько
був артилерійським генералом і
мав давні кримськотатарські
корені, а мати належала до роду українських
інтелігентів. У дитячі роки Михайло
з батьками переїхав до Києва, де навчався
в Першій класичній гімназії. Закінчував
гімназичну освіту в Харкові, де в 1884
році вступив на фізико-математичний
факультет університету, який закінчив
у 1888 році. Паралельно він освоював
правознавство й наступного року
здав екстерном іспити на звання юриста.
По закінченні університету М.І.Туган-Барановський
усе більше заглиблювався в економічну
науку, жваво сприймаючи марксистський
погляд на відносини праці й капіталу,
що домінував у той час у
політекономії. В ті роки народницька
ідеологія в Росії переживала
глибоку кризу, і багато чесних мислячих
молодих людей, які не приймали офіційної
самодержавно-церковної доктрини, обурювалися
соціальною несправедливістю і політичним
безправ'ям, що панували в країні, сприймали
марксизм як останнє слово західної
соціально-економічної думки. Глибоко
цікавлячись також питаннями
соціально-економічної теорії, М.1.Туган-Барановський
на початку 90-х років публікує книги
про життя, наукову і суспільну
діяльність таких відомих європейських
інтелектуалів XIX століття як П.Ж.Прудон
і Д.С.Мілль. Вони принесли йому авторитет
у наукових колах. Дослідник стає
співробітником таких відомих періодичних
видань, як "Нове слово", "Початок",
"Вісник Європи" і "Світ Божий".
У 1892 році М.І.Туган-Барановський вирушив
на стажування до Англії. Тут він
уважно вивчав новітні на той час
економічні концепції і конкретне
функціонування економіки найбільш
розвинутої капіталістичної країни.
Марксистські погляди молодого вченого
знайшли вияв в його праці "Промислові
кризи в сучасній Англії, їхні причини
і вплив на народне життя", опублікованій
у 1894 році і незабаром захищеній
як магістерська дисертація в Московському
університеті. В наступні роки це дослідження
в доповненому вигляді було видано
всіма основними європейськими
мовами і навіть перекладено на японську.
Але, ознайомившись із реаліями західного
господарського життя й глибше вивчаючи
процеси, що відбувалися в його рідній
країні, М.І.Туган-Барановський протягом
90-х років XIX століття істотно переглядає
своє ставлення до марксизму і
поступово формує власний погляд
на соціально-економічні проблеми.
Критичний перегляд політекономії
марксизму був проведений М.І.Туган-Барановським
у книзі "Основна помилка абстрактної
теорії капіталізму К.Маркса" (1898)
і в наступних працях: "Нариси
з новітньої історії політекономії
і соціалізму" (1903), "Теоретичні
основи марксизму" (1905) і "Основи політичної
економії" (1909). У них учений рішуче
виступає проти теорії класової боротьби
як двигуна прогресу, що пропагувалася
в той час російськими марксистами,
надаючи усе більшого значення стико-психологічним
підставам суспільного прогресу. Цими
книгами він започаткував переорієнтацію
політекономії в Росії на позиції неоліберально-суб'єктивістської
школи, що утверджувалася у світовій науці
на початку XX століття.
Аналізуючи фактори, що зумовлюють
господарську активність, в основу
свого економічного вчення М.І.Туган-Барановський
поклав ідею про взаємозв'язок коливань
виробництва з періодичним зростанням
основного капіталу, висунуту наприкінці
XIX століття американським економістом
Е.Хансеном. Особливу увагу в цьому
зв'язку він приділяє питанням ролі
інвестицій в економічному зростанні.
Учений, зокрема, першим сформулював
основний закон, що лежить в основі
теорії інвестиційних циклів. Згідно
з ним, фази промислового циклу визначаються,
насамперед, законами інвестування. Збільшення
інвестицій у сферу виробництва
викликає самовільне зростання усіх
елементів економічної активності.
Ці та інші ідеї М.І.Туган-Барановського
були сприйняті згодом найбільшим економістом-теоретиком
XX століття англійцем Дж.Кейнсом, який
добре знав основні положення
концепції М.Туган-Барановського.
Повернувшись до Росії уже відомим
ученим, М.І.Туган-Барановський приступає
до активної викладацької діяльності
й читає курси економіки у
вищих навчальних закладах Москви і
Петербурга. Велику увагу в ці роки
він приділяв осмисленню розвитку капіталізму
в Росії — головної проблеми вітчизняної
економічної науки кінця XIX століття.
У 1898 році була опублікована його капітальна
праця "Російська фабрика в
минулому і сучасна. Історико-економічне
дослідження", захищена у Московському
університеті як докторська дисертація.
У найближчі роки він видав "Нариси
з історії політичної економії"
(1901—1902) і "Нариси з новітньої
історії політичної економії" (1903).
До рубежу XIX—XX століть належить його
енергійна полеміка з такими авторитетними
представниками пізньої народницької
школи в російському суспільствознавстві
як М.К.Михайловський і М.І.Кареєв,
які не приділяли достатньої уваги
розвитку капіталістичного підприємництва
в Росії. Вивчаючи становлення капіталістичного
сектора виробництва і пов'язані
з цим соціальні проблеми, учений
вважав, що полегшення долі працівників
можливе завдяки розвитку кооперативних
форм виробництва і власності. У
цьому він убачав компроміс, деякий
"середній шлях" розвитку між "диким"
капіталізмом з його диктатом ринкової
кон'юнктури і соціалістичною доктриною,
що здавалася вченому у її класичній
формі чим далі утопічнішою.
Не пориваючи з вищими навчальними
закладами російських столиць, М.І.Туган-Барановський
у 1901 — 1905 роках жив переважно
на Полтавщині, співробітничав із місцевими
земськими установами в справі економічного
розвитку і вирішення соціальних
проблем губернії. У ці й наступні
роки він зробив великий практичний
внесок у розвиток кооперативних
структур губернії.
З 1906 року М.І.Туган-Барановський, будучи
приват-доцентом, а потім професором
політичної економії Петербурзького університету
і Петербурзького політехнічного інституту,
виступає головним редактором журналу
"Вісник кооперації", поєднуючи
цю роботу з редагуванням капітального
серійного видання "Нові ідеї в
економіці" (усього вийшло 5 томів). Свої
теоретичні викладення щодо значення
кооперації він зміг перевірити і
застосувати на практиці в Україні.
Результати цього поєднання теорії
та практики були узагальнені в книзі
"Соціальні основи кооперації"
(1916). Незабаром була опублікована і
його теоретична праця "Паперові гроші
і метал" (1917).
У 1905 році Туган-Барановський, як і
багато інших представників російської,
у тому числі й української, наукової
інтелігенції, активно включається
в роботу партії конституційних демократів
— носія ідей волі і прав особистості.
У ході першої російської революції
1905—1907 років у багатьох книгах, брошурах
і статтях він розробляє і
пропагує нові, засновані на новітніх
політекономічних розробках, кроки
з подолання суспільно-політичної
кризи, що охопила країну, шляхом відмови
від насильства і поваги до прав
і свобод людини. Цьому присвячені
праці "Земельна реформа" (1905), "Сучасний
соціалізм у своєму історичному
розвитку" (1906), а також написані
в наступні роки "До кращого майбутнього"
(1912) і "У пошуках нового світу"
(1913). Цілком переборовши марксизм як
економічну теорію, М.І.Туган-Барановський
залишався вірним соціалізму, вбачаючи
в ньому ідеал соціальної справедливості.
У цьому відношенні він був
органічно близький до українських
кадетів і помірних соціалістів,
таких як М.П.Василенко, Д.І.Дорошенко
чи С.О.Єфремов.
Усі роки після повернення з Англії
і захисту докторської дисертації
вчений був безпосередньо пов'язаний
із ліберально-соціалістичним крилом
українського національного руху, поділяючи
його установку щодо необхідності реорганізації
держави Російської на федеративних
засадах з наданням Україні, як і
іншим її самобутнім частинам, широких
автономних прав. Він зробив вагомий
внесок і в українознавство. Зокрема,
М.І.Туган- Барановський разом із М.С.Грушевським,
А.Ю.Кримським і М.М.Ковалевським
редагував авторитетне довідкове
видання "Український народ у
його минулому і сьогоденні" (1914—1916).
Тому не дивно, що незабаром після Лютневої
революції 1917 року, коли в Києві друзі
і співробітники вченого створили Центральну
Раду, М.І.Туган-Барановський повертається
в Україну і приєднується до ліберально-соціалістичного
крила її суспільно-політичного руху —
Партії українських соціалістів-федералістів.
Улітку 1917 року, після визнання Тимчасовим
урядом Центральної Ради як крайового
органу влади автономної України, учений
бере діяльну участь у формуванні українських
фінансових установ і пише прийняту Центральною
Радою як програмний документ декларацію
"Економічна політика". У вересні
1917 року М.І.Туган-Барановський був призначений
генеральним секретарем (міністром) фінансів
в уряді Центральної Ради. Однак і лівий
крен, що створювали українські соціал-демократи,
які домінували ; в Центральній Раді, і
соціалісти-революціонери, був йому органічно
неприйнятний. Згубність курсу, який вони
проводили, як і нездатність українських
соціалістів до планомірної, послідовної
повсякденної роботи з побудови підвалин
нового державного життя, була йому цілком
зрозумілою. До того ж, його соратники
по партії соціалістів-федералістів поступово
відтискувалися на другі ролі більш радикальними
діячами, а спільної мови з В.К.Винниченком,
що очолював у ті місяці виконавчу владу,
учений не знаходив. Тому в середині грудня
1917 року він подав у відставку.