Внешняя политика России во времена правления Катерины ІІ

Костюшка спробував  дипломатичним шляхом забезпечити  нейтралітет Австрії. У цих цілях, ще перебуваючи в Кракові, він  вступив в стосунки з Вебером, «комендантом прикордонних областей його імператорської величності», і обіцяв йому, що повстанці не будуть порушувати австрійські кордону [19].

Як це випливає з «Акту  повстання», керівництво повстанням прагнуло повернути Речі Посполитої українські та білоруські землі, Возз’єднаний з Росією. У цьому відношенні політика шляхетсько-буржуазного блоку продовжувала політику магнатів і шляхти Речі Посполитої до розділів і шкодила інтересам визвольної боротьби польського народу.

Третій розділ Речі Посполитої 1795р. Придушення повстання 1794 р. привело до повної ліквідації Речі Посполитої.

Серйозні протиріччя поділяли табір окупували територію  Речі Посполитої держав. Росія і  Австрія не хотіли допустити усилення Пруссії, яка прагнула захопити майже  всі польські землі. Безпосередньо  предметом суперечки став Краків. Австрійські претензії на Краків були підтримані Росією. Договір між Австрією та Росією про розподіл Речі Посполитої був підписаний 3 січня 1795 Перед лицем об'єдналися Росії та Австрії Пруссія змушена була відступити. Після тривалого торгу вона, нарешті, 24 жовтня 1795 р. підписала договір  про розділ.

І по третьому розділу  Росія не захопила нічого з етнографічно польських земель. До пий відійшли Литва, Курляндія, західні райони Білорусії  і західна частина Волині. Австрія  захопила малопольські землі з Любліном і Краковом. Основна частина польських земель була захоплена Пруссією. Варшава теж залишилася за нею. 25 листопада 1795 Станіслав Август підписав акт  про зречення від польського престолу [22, c. 107].

Прагнучи остаточно  закріпити ліквідацію Польської держави і відчуваючи недовіру один до одного, монархи Росії, Австрії і Пруссії уклали в 1797 р. додаткову конвенцію, зобов'язавшись не включати в свої титули назви або позначення Польського королівства. Конвенція 1797 остаточно ліквідувала польське громадянство і забороняється  володіння нерухомим майном у різних  частинах поділу Речі Посполитої.

Возз'єднання більшості  українських земель і возз'єднання  всіх білоруських земель в рамках Російської імперії об'єктивно відповідало  інтересам українського та білоруського народів. Об'єктивно прогресивним явищем і для литовського і для латвійського народів було при-з'єднання їх до економічно більш  розвиненою, ніж  Річ Посполита, Росії [12, c. 253]

Однак не інтересами народів керувався уряд Катерини II. Політика російського царизму була загарбницькою і переслідувала контрреволюційні мети. Поділи Речі Посполитої та інтервенція проти французької революції реакційних режимів Пруссії, Австрії і Росії - це були ланки одного ланцюга. Розділи були реакційним актом. Царизм несе повну історичну відповідальність за захоплення Пруссією і Австрією корінних польських земель, за режим жорстокого національного гноблення, встановлений в останній третині XVIII ст. над польським народом і частиною західноукраїнського населення в австрійській і прусської монархіях. Без царизму розділи Речі Посполитої та ліквідація незалежності польської державності були б неможливі. Тільки за допомогою царизму Пруссія та Австрія змогли розділити між собою польські землі. Разом з тим розділи Речі Посполитої були результатом провалу загарбницької політики царизму в Польщі, що б метою перетворення її в залежну, слабку і відсталу країну буфер на західних кордонах царської імперії. Польський народ знайшов у собі сили зірвати ці плани царату. Тільки об'єднані зусилля трьох феодально-абсолютистських режимів опинилися в стані здобути в цей момент перемогу над визвольним і революційним рухом польського народу. Ця перемога феодально-абсолютистських режимів була реакційна-ним явищем ще й тому, що вона політично зміцнила вже в Польщі феодальний суспільний лад.

Незліченні страждання принесли розділи польському народу. Важкі політичні наслідки мали вони і для загальноєвропейського  розвитку першої половини XIX ст. «На  чому ґрунтується перш за все сила реакції в Європі з 1815 р., почасти навіть з часу першої французької революції?» запитував Енгельс і відповідав: «На російсько-пруссько-австрійському Священному союзі. А що об'єднує його? Розділ Польщі, з якого всі три союзника  отримують  користь [23, c. 74].

Ліквідація Польської держави була для польського народу не тільки важкою національним приниженням, не тільки поранила національної гідність, вона ставила польський народ в умови тяжкого національного гніту, при якому соромилися й придушувалося розвиток польської національної культури, здійснювалася насильницька германізація (а після переходу в 1815 р. частини польських земель під владу царської Росії - і русифікація), денаціоналізація польського народу. На прикладі відторгнутих в середні століття польських західних земель польський народ добре знав, що обіцяє йому перебування під владою німецьких держав, перш за все Пруссії. Це була найсерйозніша загроза самому національному існуванню польського народу, загроза, на яку формувалася польська нація відповіла боротьбою, національним рухом. Сила цього руху була така велика, що, незважаючи на всю жорстокість, з якою іноземні асимілятори більше ста років терзали польську націю, їм не тільки не вдалося денаціоналізувати захоплені ними в кінці XVIII ст. польські землі, але і не вдалося перешкодити поширенню польського національного руху на відірвані багато століть раніше польські західні та північні землі.

Напруженість польського національного руху визначалася  також тим, що польський народ  у результаті поділів Речі Посполитої не тільки опинився пригніченим, а й був розчленований. Національне визволення та возз'єднання в незалежній державі всіх частин польської національної території стало одним з життєво важливих умов для розвитку польської нації.

Падіння Польської держави  не було раптовим, одноразовим актом - воно склало цілий період в історії Польщі, протягом якого ясно вимальовується перспектива втрати національної незалежності, зведення на становище пригнобленого і розчленованого народу викликала почуття гарячого протесту, будила волю до опору, сприяла процес зміцнення національної  самосвідомості польського  народу [25, c. 288].

У силу тих же самих  історичних умов, які викликали до життя польський національний рух  ще до повного завершення процесу  сформування польської нації, воно виникло як рух, кероване шляхетськими революціонерами. У період виникнення національного руху польське суспільство ще не стало капіталістичним. На чолі цього руху в останні десятиліття XVIII ст. виявилася обуржуазивалась часто пануємого класу феодалів. Народжувалася польська буржуазія хоча й зайняла участь у національно-визвольному повстанні 1794 по була ще занадто слабкою для того, щоб очолити цей рух. Вона й не намагалася добитися цього. Як це було з молодою буржуазією і інших країн на її перші кроки, польська буржуазія в основній своїй масі ще не виступала проти дворян. Вона визнавала дворянство керуючою силою суспільства і йшла за ним у виникає національному русі. Незважаючи на те, що на чолі польської національної руху виявилися шляхетські реформатори, які йшли на встановлення блоку з міською буржуазією, рух це об'єктивно вирішувало прогресивні завдання буржуазної національно-визвольної боротьби. Незалежність Польщі була важливою умовою швидкого розвитку в країні капіталістичного-чеських відносин, швидкого завершення процесу утворення буржуазної нації.

Але керівний шляхетський  табір повстання сковував розвиток та розширення національного руху, придушував зародився його ліве, демократичне, плебейсько-селянське крило і  тим самим підривав внутрішні сили національного руху.

Проведена шляхтою програма боротьби за відновлення феодальної Речі Посполитої не могла залучити на бік шляхетського руху широкі маси польського селянства. Для українського ж, білоруського та литовського селянства  здійснення цієї програми означало б повну реставрацію національного гніту. Широкого селянського руху боялися і самі шляхетські повстанці. Вони не хотіли союзу з селянством і міськими низами. Усередині країни вони не йшли далі союзу великої міською буржуазією, а свої плани відновлення Речі Посполитої будували головним чином так використанні міжнародних протиріч, в тому числі протиріч між державами — учасницями розділів. Відірваність шляхетських революціонерів від трудового народу визначила невдачу польського національно-визвольного руху в кінці XVIII – першої третини  XIX ст.

У результаті трьох поділів  Речі Посполитої, до Росії перейшли литовські, білоруські (крім частини  з містом Білосток, що відійшла до Пруссії) та українські землі (крім частини Україні, захопленої Австрією), а корінні польські землі, населені етнічними поляками, були поділені між Пруссією і Австрією [30, c. 472].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

 

 

Отже, враховуючи вищезазначене, можна зробити наступні висновки.

Головним напрямком  в діяльності імператриці Катерини Олексіївни в області зовнішньої політики стало силове вирішення територіальних і національних проблем. Росія виграла дві російсько-турецькі війни (1768 -1774 рр.; 1787 - 1791 рр.) і війну зі Швецією (1788 -1790 рр.).

Росія спільно з Пруссією і Австрією брала участь у трьох розділах Речі Посполитої. До складу Росії увійшли Україна, Білорусь, Литва, Латвія, населення країни досягло 36 мільйонів чоловік, в три рази збільшився флот, доходи країни збільшилися в чотири рази. Росія в другій половині XVIII століття стала великою євразійською імперією. До Пруссії відійшли землі Центральної Польщі з Варшавою. Австрія отримала Малу Польщу з Любліном. До Росії відійшли основна частина Литви, Західна Білорусія і Західна Волинь, а також було юридично оформлено включення до складу Росії Курляндії.

Росія отримала білоруські землі до лінії Дінабург-Пінськ-Збруч, східну частину Полісся, українські області Поділля і Волинь.

 Території, що перейшли  під владу Російської імперії,  були розділені на губернії (Курляндську,  Віленськую і Гродненську). Тут були збережена колишня правова система (Литовський статут), виборність суддів і маршалків на сеймиках, а також кріпосне право.

У результаті трьох поділів  Речі Посполитої, до Росії перейшли литовські, білоруські (крім частини  з містом Білосток, що відійшла до Пруссії) та українські землі (крім частини Україні, захопленої Австрією), а корінні польські землі, населені етнічними поляками, були поділені між Пруссією і Австрією.

Оцінюючи в цілому зовнішню політику Катерини II, слід визнати, що в повній відповідності з самим духом епохи, її основними уявленнями, а також конкретними обставинами міжнародного становища ця політика мала виражений імперський характер і відрізнялася експансіонізмом, нехтуванням інтересами інших народів, а в певній мірі і агресивністю. Катерина II успішно продовжила і з тріумфом завершила розпочате Петром I створення Російської імперії як великої світової держави. Зовнішньополітичними результатами 34-річного перебування Катерини II на троні були значні територіальні придбання та остаточне закріплення за Росією статусу великої держави. Країна стала відігравати одну з провідних ролей у світовій політиці, яка дозволяла впливати в своїх інтересах на рішення практично будь-яких міжнародних питань. По суті, саме в катеринську епоху була створена «єдина і неподільна» імперія з невичерпними людськими та економічними ресурсами і безмежними просторами, поглинаючими будь-якого завойовника. Це було багатонаціональна держава з неповторним етнічним, економічним, культурним, природним та соціальним виглядом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

1. Абдулатипов Р.Г. Федерализм в истории России: [В 3 кн.] / Рамазан Гаджимурадович Абдулатипов, Марина Николаевна Болтенкова, Юрий Федорович Яров. — М.: Республика, 1992. — Кн. 2. — 414 с.
2. Бойко О. Історія України (запитання і відповіді) / О. Бойко — К.: Академія, 1997. — 320 с.
3. Борзаковский П. Императрица Екатерина Вторая Великая. — М.: Панорама, 1991. — 48 с.
4. Бутурлин Д. П. Картина войн России с Турцией в царствование императрицы Екатерины II и императора Александра I // Д. П. Бутурлин  [Електронний ресурс] : http://my-shop.ru/_files/product/pdf/118/1175233.pdf.
5. Василенко М. П., Турецькі війни Росії / / Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона: В 86 томах (82 т. і 4 дод.).—СПб.: 1890—1907.—509 с.
6. Внешняя политика Екатерины II [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.rusempire.ru/istoriya-rossiyskoy-imperii/vneshnyaya-politika-ekateriny-ii.html.
7. Всесвітня історія: Навч. посібник / [Гончар Б.М., Козицький М.Ю., Слюсар А.Г., Мордвінцев В.М.]. — 2-ге вид.випр. і доп. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2002.—895 с.  
8. Гребенщикова Г.А. / Екатерина ІІ и развитие военного флота России / Г.А. Гребенщикова / Вопросы истории. — 2005. — №4. — С. 188.
9. Грибовский А.М. Записки о императрице Екатерине Великой: репринтное воспроизведение издания 1864 года. / А. М. Грибовский. — М.: Прометей, 1989. — 97 с.
10. Журавлев В.В. Политическая история России: Учебное пособие / Отв. ред. проф. В.В.Журавлев. — М.: Юристъ, 1998.— 696 с.
11. Журнал Адмиралтейств-коллегии 1766 г. Русская старина, 1896. — Т. 88. —  № 11. —  С. 434—435. Бильбасов В.А. Походы Екатерины II по Волге и Днепру (1767 и 1787 гг.). Режим доступу до журн. : http://memoirs.ru/texts/Extrskt_RS96t88n11.htm.
12. Заичкин И. Російська історія Від Катерини Великої до Олександра II. / И. Заичкин, И. Почкаев. — М. : 1994. — 503 с.
13. Заметки  о царствовании Екатерины II // Русская старина, 1870. — Т. 2. — Изд. 3-е. —1875. — 489 с. — Режим доступу:

http://www.runivers.ru/lib/book4646.

14. Исторические материалы, хранящиеся в Библиотеке дворца города Павловска // Русская старина, 1873. — Т. 8. — № 11. — 860 с. 
15. История России с начала XVIII до конца XIX века / [Новосельцев А.П., Сахаров А.Н., Буганов В.И., Назаров В.Д.] — М.: Издательство АСТ, — 1996. — 526 с.
16. История СССР с древнейших времен до наших дней. — М.: Наука, — 1967. — 125 с.
17. Карамзин Н. М. Записка о древней и новой России в ее политическом и гражданском отношениях / Н. М. Карамзин. М., 1991. — 128 с.
18. Катерина II [Електорнний ресурс]. — Режим доступу: http://ua-referat.com/Катерина_II.
19. Колюпанов Н. Правление императрице Екатерине II / Н.Колюпанов // Русская мысль, 1883. — Кн. 2. — С. 63—99. — Режим доступу: http://www.rulex.ru/01060083.htm.
20. Кулючин А.І. Правителі Росії / А. І. Колючин — Чебоксар: Чувашія, 1994. — 332 с.
21. Маркова О. П. О происхождении так называемого греческого проекта (80-е годы XVIII в.) [Електронний ресурс]  / Історія СРСР. — 1958. — № 4. — с. 43. — Режим доступу до журналу:

http://rudocs.exdat.com/docs/index-329127.html?page=3.

22. Маркова А. Н. История государственного управления в России / А. Н. Маркова. — М.: ЮНИТИ, 1999. — 279 с.
23. Мироненко С.В. История Отечества: люди, идеи, решения. Очерки истории России IX — начала XX в. / Сост.: С.В.Мироненко. — М.: Политиздат, 1991.— 367 с.
24. Мунчаєв Ш. М., Устінов В.М. История России: учебник для вузов / Ш.М. Мунчаєв, В. М. Устінов // М—НОРМА. — 1998. —  592 с.
25. Пашков Б.Г. Русь, Россия, Российская империя / Б. Г. Пашков // М.: Хроника событий. — 1994. — 427 с.
26. Протополова А.С., Козьменко В.М., Елманова М.С. История международных отношений и внешней политики России (1648- 2000). Под ред. А.С. Протополовой — М.: Аспект Пресс, 2001. — 192 с.
27. Рахматуллин М.А. Непоколебимая Екатерина / М.А. Рахматуллин // Отечественная история. — 1996. — № 6. — С. 19—47.
28. Русская старина: Літературно-історичний альманах: Вип. 1 / Ред. С.Журавльов. — М.: ПРОФИЗДАТ, 1990.— 328 с.
29. Стегній П. В. Розділи Польщі і дипломатія Катерини II. 1772, 1793, 1795. / П. В. Стегній —  М., 2002. — 696 с.
30. Тарасов А. Е. Російсько-польські конфлікти в другій половині XVIII ст. — Мінськ: Харвест, 2008. — 832 с.