Внешняя политика стран в межвоенный период

Керівну роль у перші післявоєнні роки Франція відігравала й у вирішенні  репараційної проблеми. На конференції  у Спа в 1920 р. Франція домоглася  того, що її частка дорівнювалась 52% загальної  суми репараційних платежів Німеччини. Це пояснювалось і тим, що Франція  головувала в репараційній комісії.

Однак Німеччина  не поспішала виконувати нав’язані  їй рішення щодо репарацій. З метою  примусити Німеччину виконати рішення  міжнародних конференцій щодо репарацій  Франція і Бельгія вдалися  до введення в 1923р. 100-тисячної армії  в Рурську область. Політичний прорахунок був очевидний. Рурська справа спричинилася до міжнародної ізоляції Франції, погіршила  її економічне і внутрішньополітичне  становище. Уже в кінці 1923 р. Франція  змушена була почати виведення своїх  військ з Рурської області.

Франція разом з Англією і США в 1924 р. підписала угоду з Німеччиною про надання їй позики у 800 млн. золотих  марок в рамках плану Дауеса. З  часом у Франції зрозуміють, що то був крок, який привів до відновлення  військово-промислового потенціалу Німеччини, а значить і для послаблення  безпеки власне Франції. Слід додати, що прийняття Францією плану Дауеса і Юнга позбавило Францію контролю за виплатою Німеччиною репарацій та звели її розміри нанівець.

Встановлення  в 1924 р. дипломатичних відносин Франції  з СРСР було в руслі політичної кон’юнктури. Однак варто відзначити, що з боку Франції то був сміливий і досить прагматичний крок. Інтерес  до російського ринку був традиційним, втрата його ємності зовсім не відповідала  економічним інтересам французької  буржуазії. Тому-то ідеологічні протиріччя між Францією та СРСР відійшли на друге  місце.

Франція турбувалася і немало робила для  забезпечення миру на своїх східних  кордонах, перш за все з Німеччиною. Локарнські угоди 1925 р. потенційно цю проблему вирішували. Правда, кордони союзників  Франції Чехословаччини і Польщі в результаті цих угод таких гарантій не отримали. У цілому ж, з 1925-1932 рр. А.Бріан  доклав чимало зусиль для поглиблення  відносин з Німеччиною. Він виступив за примирення з Німеччиною, за перегляд Версальського договору, щоб зберегти його основу і пом’якшити деякі  статті щодо економічного тиску на Німеччину. Саме за це він отримав  Нобелівську премію миротворця. Досягненням  Бріана у зовнішній політиці було підписання в 1928 р. в Парижі міжнародного договору про заборону війни як засобу національної політики, відомий під  назвою Пакт Бріана – Келлога. Пакт не мав ніяких гарантій виконання  цих зобов’язань і тому-то не відіграв ніякої ролі в недопущенні  війни. Бріан був активним прибічником  об’єднання Європи, автором плану  утворення пан – Європи. План не був здійснений тому, що Англія і США вбачали в ньому чергову спробу Франції забезпечити собі гегемонію.

Зовнішня  політика Франції у міжвоєнний період здійснювалась за трьома основними  напрямками: союзи із сусідніми державами, посилений курс на модернізацію своїх  озброєнь і зусилля в міжнародних  організаціях, і перш за все, у Лізі Націй щодо роззброєння Німеччини.

Для франко-англійських  відносин 1926-1928 рр. було характерним  зближення. Однак Англія більше орієнтується на Локарнські угоди і враховує інтереси Німеччини. Франція ставить питання  про гарантію своїх кордонів на сході  з боку Англії і США, але останні  ухилялись від таких зобов’язань.

У роки світової економічної кризи міжнародна обстановка складалась несприятливо для Франції. Вона не змогла зміцнити свою оборону, втрачала свій вплив на вирішення  європейських справ. Побічно це було результатом зростання могутності Німеччини. У липні 1931 р. США оголосили  мораторій на репарації з Німеччини. Економічне становище Франції із-за цього явно погіршилося.

В обстановці зростаючої агресивності Німеччини  й Італії серед французької політичної еліти посилилась боротьба двох зовнішньополітичних  тенденцій. Одні виступали за поступки фашистським державам і зближення  з ними, а другі схилялися до співпраці з СРСР у вирішенні  проблем європейської безпеки. Барту, міністр закордонних справ в  кабінеті Думерга був прибічником  саме цієї лінії. Він запропонував підготувати  два договори про взаємодопомогу – франко-радянський і Східний  Пакт з участю СРСР, Польщі, Чехословаччини, Фінляндії, прибалтійських держав і  Німеччини. Це була спроба протиставити франко-радянський союз фашистській  Німеччині. Німеччина відхилила  цю пропозицію. Польща відмовилась  підписати Східний Пакт. У жовтні 1934 р. за такий зовнішньополітичний  курс Л. Барту був убитий фашистським  агентом.

Договір про взаємодопомогу СРСР і Франції  все-таки був підписаний в 1935 р. Новий  міністр закордонних справ Лаваль, вище воєнне командування Франції в  особі Петена, Вейгана виявили  відверту ворожість до франко-радянського  договору, тому-то ратифікація його затягувалась французькою стороною. Він був ратифікований через  дев’ять місяців. Механізм його реалізації так і зостався неузгодженим між  двома сторонами.

Для уряду  Народного фронту у зовнішній  політиці найскладнішим було питання  про ставлення до громадянської  війни в Іспанії. Політика “невтручання”  не була популярною у Франції і  за її межами. Цей зовнішньополітичний  курс щодо Іспанії розколов французьке суспільство, послабив міжнародний  авторитет Франції. 13 червня 1938 р. уряд Даладьє оголосив про закриття франко-іспанського  кордону. Це був удар у спину республіканській Іспанії, що значною мірою сприяло  поразці республіканських військ і  захопленню Іспанії фашистами.

Продовжуючи політику “невтручання,” уряд Даладьє  став на шлях умиротворення Німеччини. 30 вересня 1938 р. він підписав Мюнхенську угоду. Для виправдовування цього  непопулярного в Європі кроку  було дане пояснення, що це необхідно  для того, щоб виграти час для  організації оборони країни й  для утворення Східного Пакту. Реальним наслідком цієї угоди для Франції  була відмова від обов’язків щодо захисту Чехословаччини, відмова  від франко-радянського договору. Депутат французького парламенту від  Компартії Габріель Пері заявив 5 жовтня 1938 р., звертаючись до уряду: “Ви  зруйнували довір’я народів до Франції. Ви підписали капітуляцію на спотвореному тілі вільного народу”.

6 грудня 1938 р. міністр закордонних справ  Франції Ж. Бонне і міністр  закордонних справ Німеччини  І. фон Ріббентроп підписали  в Парижі франко-німецьку декларацію, яка визнавала франко-німецький  кордон. Це був договір про  ненапад. І нічого незвичайного  в тому не було. Інша річ,  що Німеччина і не думала  його дотримуватися. Схоже, однак,  що французьке керівництво дещо  переоцінювало вагу цього договору. Дуже хотілося спрямувати агресію  Німеччини на Схід.

На 1939 рік  французьке керівництво розібралося  в політиці Гітлера. Перед Францією постало питання, на кого спертися у  зміцненні миру в Європі? На цей  час була готовність йти на широкі політичні контакти з СРСР. Однак  Англія, головний союзник Франції, ще не була готова до такого повороту у  своїй зовнішній політиці.

Про хід  і наслідки франко-англо-радянських переговорів 1939 р. ми уже мали можливість вести мову. Тепер ми звернемо увагу  лише на те, що Франція і Англія не були готові і не пішли на реалізацію доктрини колективної безпеки в  Європі. Тим самим вільно чи не вільно самі послабили і свою безпеку.

Таким чином, зовнішня політика Франції у міжвоєнний період була спрямована на збереження авторитету в міжнародному співтоваристві, на укріплення добросусідських відносин з багатьма європейськими країнами, на збереження миру. Однак, на європейському  континенті в цей час уже були такі політичні сили, які мали вузькоегоїстичні, злочинні наміри до своїх сусідів  і Франції зокрема. Французьке керівництво  пробувало з ними порозумітися навіть шляхом серйозних поступок. Результат  “політики умиротворення” агресорів  виявився плачевним.

Французька  зовнішня політика не вирішила основного  питання: не забезпечила миру і стабільності як для Франції, так і для Європи в тому числі.

3. Зовнішня політика США

Зовнішня  політика США після закінчення Першої світової війни базувалась на солідній економічній і військовій могутності і мала на меті утвердити лідерство  США у післявоєнному світі. Це вело до експансіоністських кроків з  їх боку, до підкорення світових ринків. США виступали в ролі арбітра  при вирішенні складних міжнародних  проблем (репараційні платежі на Версальській конференції). Післявоєнні  роки були роками утвердження США  як провідної держави світу. Ситуація для цього була досить сприятлива. Одні конкуренти розгромлені, інші –  ослаблені.

Не дивно, що в США не хотіли змиритися з  рішенням Паризької мирної конференції. Вважали, що США нічого не одержали, поставили себе під загрозу виконання  зобов’язань перед європейськими  державами. Ізоляціоністи (ті, хто не хотів зв’язувати США зобов’язаннями перед Лігою Націй, де керівна  роль належала європейським державам) не допустили ратифікації Версальського  договору. США не стали членом Ліги Націй.

США не змирилися  з фактом появи на міжнародній  арені нової держави – радянської Росії. Вони її не тільки не визнавали, але й взяли курс на знищення шляхом економічної і політичної блокади, надання воєнної допомоги білогвардійцям і вдалися до прямої збройної інтервенції. Їх війська у квітні 1918 р. висадились з воєнних кораблів на півночі Росії в Мурманську і Архангельську. У серпні того ж року США здійснили висадку своїх військ на Далекому Сході. США мали намір відірвати від Росії Далекий Схід і Сибір, відновити там владу буржуазії. Таким чином, США фактично були в стані війни з радянською Росією. Громадяни США, які виявляли симпатії до радянської Росії, піддавались репресіям, аж до тюремного ув’язнення, звільнення з роботи та ін.

Збройна інтервенція імперіалістичних країн  проти радянської Росії зазнала  поразки. США і після цього  продовжували проводити щодо Росії  політику невизнання, блокади й ізоляції, політику збирання антирадянських сил. Це був курс на те, щоб примусити  радянську Росію повернутися  на капіталістичний шлях розвитку. Вони намагалися не допустити і угод країн Західної Європи з радянською Росією, вважаючи, що це прискорить її падіння. Навіть особисті контакти громадян США і Росії були надто ускладненими.

Після Першої світової війни монополії США, маючи  великі економічні, фінансові можливості, проникали на європейські ринки. Це привело до загострення американо-англійських, американо-французьких суперечностей. Зауважимо, що характер суперечностей  не був небезпечний для збереження миру.

Конференція у Вашингтоні, скликана 12 листопада 1921 р. за ініціативою США, повинна  була надати їх курсу на експансію  на Далекому Сході міжнародного визнання і згоди. Аналіз документів, підписаних учасниками конференції, це підтверджує. Боротьба провідних країн Заходу за новий переділ світу вступила в стадію свого вирішення. США  не бажали нікому нічого уступати.

У період стабілізації, коли економіка країни була на піднесенні, посилилась експансія  американського імперіалізму. Завоювання нових ринків збуту товарів, встановлення контролю над сировинними ресурсами  в Латинській Америці, в Азії. Це досягалось, перш за все, шляхом надання  позик. З 1914 по 1929 рік експорт капіталу з США досяг 27 млрд. доларів. Позики надавались вибірково. Одержувачем  американських позик були фашистська Італія , Німеччина. Категорично було заборонено надавати позики Радянському  Союзу.

США стали  світовим кредитором. Їх боржники: Англія і Франція – 4 млрд. доларів, Італія – 2 млрд. Доларів. Монополії США  скупляли контрольні пакети акцій підприємств, відкривали філії своїх підприємств  в Європі, Латинській Америці, Азії. Це вело до одержання ними там надприбутків.

США уважно стежили за подіями в Європі, Азії. Вони намагались закріпити там свої позиції, виступали в ролі головного  арбітра (план Дауеса, план Юнга). Їх непокоїв революційний рух в Європі, зростання  економічної і воєнної могутності СРСР. Вони анулювали воєнні борги  країнам Європи, настояли на зменшенні  репарацій з Німеччини. У 20-ті роки у США склались особливі відносини  з Німеччиною. У 1921 р. вони підписали  договір з Німеччиною, а в 1923 р. вивели свої війська з німецької  території. США взяли курс на економічне відродження Німеччини, надали їй кредитів майже на 20 млрд. марок. Американська компанія “Дженерал електрик” мала контрольний пакет акцій німецького електротехнічного концерну АЕГ. “Дженерал  моторс” утвердилась у німецькій  компанії “Адам Опель”. Взагалі 80% іноземного капіталу в Німеччині  належало США. Не буде перебільшенням сказати, що американський капітал  сприяв не тільки економічному, але  й воєнному відродженню Німеччини. Власне і Г. Гувер не приховував, коли заявляв, що ми рятуємо не Німеччину, а себе.

Територію Латинської Америки і, перш за все, Колумбію, Венесуелу, Мексику США використовували  як сировинний придаток для своєї  промисловості і ринок збуту  своїх товарів. Однак Англія не хотіла уступати там свої економічні позиції. Це було однією із причин загострення  англо-американських суперечностей. Вкладання капіталів в економіку  країн Латинської Америки (у 1913 р. вони вклали 747 млн. доларів, у 1919 р. – 3 млрд. доларів, у 1929 р. – 5 млрд.587 млн. доларів) і утвердження над нею свого  контролю шляхом насаджування маріонеткових  урядів і диктаторів було основним у боротьбі з англійським капіталом.

І лише після  цього в країни Латинської Америки  надсилались американські війська  для “захисту власності американських  громадян” і “інтересів США”. У  деяких латиноамериканських країнах, як це було в Нікарагуа, американські війська знаходились багато років. На 1928 р. США контролювали 14 із 20 латиноамериканських  країн. Все це обґрунтовувалось правом США на втручання у внутрішні  справи країн Латинської Америки (доктрина Монро). У конфліктах між державами  Латинської Америки США намагались відігравати роль посередника.