Гетьманство П.Тетері

На осінь ситуація для возз’єднання козацької України  складалася досить суперечливо. З одного боку, внаслідок проведеної у кінці  червня 1663 р. на Лівобережжі «Чорної  ради», гетьманом було обрано І. Брюховецького – який був палким прихильником промосковської орієнтації, що зрештою змусило П. Тетерю відмовитися від спроб отримати підтримку від лівобе-режного козацтва, з другого – польський король, заручившись підтримкою кримського хана, нарешті збирає війська на території України, для походу на Лівобережжя.

Однак становище П. Тетері і його дії, й надалі залишаються  непевними, з одного боку він підтримує  похід на Лівобережжя, але присутність  польських військ на території Правобережної  України спричинює соціальне невдоволення і вельми високу можливість повстань, яких так боявся П. Те-теря, з іншого знову таки, через активне слідування П. Тетерею польським забаганкам гетьман позбавляється підтримки, як простого люду, так і козацької старшини, та ба більше – на Правобережжі починає формуватися опозиція скоріш за все з ініціативи І. Виговського (І. Богун, Ю. Хмель-ницький, Й. Тукальський, Г. Гуляницький), яка виступала за усунення П. Те-тері від влади і згортання співпраці з Польщею

Такий стан речей,  аж ніяк, не подобався П. Тетері, зрозумівши, що власними силами об’єднати Україну буде складно, нагадує польському монарху про його обіцянку, допомогти в цій справі. Ян ІІ Казимир не витрачаючи даремно часу вже у жовтні 1663р. розміщує на території України 34-35 тисячне польське військо. Як засвідчують джерела, значна частина козаків під різними приводами не захотіли взяти участь у поході. Через певні обставини відмовилися також Київський, Чигиринський, Канівський та Брацлавський полки.                                   

Король Ян ІІ Казимир  мав намір пройти «вогнем і  мечем» усе Лівобережжя – від  Києва до Глухова і Новгород-Сіверська, з’єднатися там з литовськими  військами і потім рушити на Москву. На початку листопада поляки розпочали  переправу через Дніпро. Ян ІІ Казимир з основними силами рушив на північ, а на південний-схід відіслані полки начолі з Яном Собеським, І. Богуном, П. Тетерею та декілька полків кримських татар.

У середині листопада 1664 р. в Лівобережній Україні почалися бої, об’єднана українсько-польсько-татарська армія, очолювана самим Яном ІІ Казимиром, налічувала близько 100 тис. осіб. Так, наприклад, під час облоги Глухова, яка розпочалася 23 січня 1663 р., під командуванням короля перебувало 20 000 польської кавалерії та 12 000 рейтарів, 20 000 татар, 20 000 правобережних козаків, 14 000 польських і німецьких піхотинців, 4 000 німецьких та 2 000 польських драгунів [12, C. 47].

У другій половині листопада  королівські підрозділи зайняли  Остер, Козелець, Кобижчу та інші міста. 22 січня 1663 р. авангард польського війська з’явився під Глуховом, розпочалася двотижнева облога міста. Втративши близько 4 тис. вояків, 9 лютого король зняв облогу Глухова і рушив до Севська, а звідти до Новгород-Сіверська. Тоді ж король довідався про антипольську діяльність І. Богуна. Його арештували і, за одними даними, через кілька днів стратили, за іншими – помер від якоїсь хвороби. На початку березня 1664 р. в околицях міста спалахнули бої з підрозділами Г. Ромо-дановського та українськими полками І. Брюховецького. Зима видалася важкою, наступав голод (1663 р. був неврожайним), польські війська поводилися жорстоко, почалися розправи панів і т.і.. Переконавшись у не-можливості здобути перемогу, Ян ІІ Казимир відмовився від подальшого наступу й вирішив повернутися до Варшави.

Хоча під час походу було захоплено (за свідченнями В. Смолія, В. Степанкова) понад 50 міст, а 12 «непокірних» зруйновано, ця грандіозна кампанія не принесла бажаних результатів її керівникам [11, C. 326]. Навпа-ки, надзвичайна жорстокість її учасників з польської і татарської сторін, до місцевого населення, сприяли консолідації українців Лівобережжя, а також масовим виступам правобережного козацтва проти гетьмана, який допустив винищення украънських земель військами Речі Посполитої та Кримського ханства. У зв’язку з цим після припинення походу Ян ІІ Казимир залишив частину підрозділів на Правобережній Україні, де розпочалися повстання проти гетьмана і поляків.

Що ж до П. Тетері, то він разом з Яном Собеським  пройшов шлях від Кременчука до Гадяча, але через заворушення на Правобережній Україні він у середині січня 1664 р. був змушений повернутися. Для розслідування їх причини король створив спеціальну комісію і надав надзвичайні повноваження С. Маховському. Є підстави припускати, що вже восени 1663 р. серед старшини посилюється невдоволення політикою П. Тетері, яке поділяли також Ю. Хмельницький і новообраний київський митрополит Й. Тукальський. Цим вирішив скористатися І. Виговський, щоб перехопити булаву. Незважаючи на арешт Ю. Хмельницького, запобігти повстанню, підготовленому І. Виговським, не вдалося. У кінці лютого розпочалося повстання в районі Торговиці під проводом Д. Сулимки, С. Височана та ін. ватажків. Загони повстанців захопили Лисянку і взяли в облогу Білу Церкву.

Встановивши причетність І. Виговського до повстання, П. Тетеря «вирішив усунути серйозного супротивника », за твердженням О. Гуржія, В. Горобця [16, C. 102]. 12 березня 1664 р. підрозділи С. Маховського та П. Те-тері розгромили загони І. Виговського, а згодом оволоділи Лисянкою. Поло-нені засвідчували бажання мати гетьманом І. Виговського. Скориставшись цим, П. Тетеря, щоб усунути серйозного конкурента, наказав заарештувати екс-гетьмана.

Стосовно ж подальших  подій та долі І. Виговського точиться гостра дискусія, а саме хто дав наказ вбити І. Виговського – П. Тетеря чи С. Маховський. Відповідь на це питання дати дуже важко, адже з однієї сторони за твердженням В. Горобця, В. Газіна і О. Гуржія - П. Тетеря з міркувань прагнення усунути серйозного супротивника, він не заперечив проти брутального порушення С. Маховським законності – винесення екс-гетьману смертного вироку [16, C. 102-103], з іншого боку П. Тетеря знаходився у доволі скрутному становищі, адже проти нього повстало козацтво на Правобережній Україні знаходилися польські війська і навряд чи він міг щось, протиставити С. Маховському, який не гаючи часу, за твердженням Літопису Самовидця, « і Виговського взяли, котрого Маховський полковник казав розстріляти, не дбаючи, що воєводою був » [1, C. 95]. Смертний вирок було виконано 27 березня 1664 р. під стінами Вільховця. Водночас, за твердженням В. Голобуцького, не остання роль у вбивстві Виговського нале-жала Яну ІІ Казимиру, який пішов на це, не бажаючи сваритися з Тетерею і ворожими до Виговського козацькими полковниками [4, C. 424]. Тому спи-раючись на ці твердження, ми схиляємося до думки, що не лише П. Тетеря повинен у смерті І. Виговського.

З цього часу П. Тетеря повів боротьбу вже не за воз’єднання козацької України, а за утримання гетьманської булави. Поразка поляків і гетьмана П.Тетері, вбивство І. Виговського й І. Богуна, викликало нову хвилю пов-стань у Правобережній Україні. П. Тетеря опинився у дуже складній ситуації, проти нього виступили: запорожці на чолі з І. Сірком, з Лівобережжя готував похід І. Брюховецький, а король Ян ІІ Казимир, як вже було згадано вище, вирішив припинити похід на Москву.

Поляки продовжували політику терору на Правобережній Україні. Гетьман усвідомлював: політика терору – шлях не до перемоги, а до поразки. Тому він намагався переконати польський уряд у необхідності вдатися до політичних засобів угамування повстання, зокрема якомога швидше замиритися з Росією та ряд інших вимог. Однак Варшава проігнорувала пропозиції гетьмана, і він замість того, щоб скласти свої повноваження, продовжував разом з поляками й татарами боротися за інтереси Речі Посполитої та свою владу.

Становище П. Тетері ставало  дедалі критичнішим, але Ян ІІ Казимир  відправив на допомогу гетьманові значні військові сили, на чолі з С. Чар-нецьким. Коронний канцлер Пражмовський, даючи оцінку тогочасній діяльності свого короля, писав, що той зумів – « утримати при Булаві Запорозькій вірну Речі Посполитій людину » [12, C. 46].

Незважаючи на жорстокі репресії, польська та кримська армії  не змогли придушити повстання народних мас, і становище гетьмана, ставало дедалі критичнішим. Ця боротьба велася з надзвичайною жорстокістю. До грудня  1664 р. основні вогнища народного повстання були ліквідовані, а міста і села Правобережжя перетворені на руїни.

Загинуло щонайменше 120 – 150 тисяч населення, десятки тисяч пішли в кримську неволю. 23 серпня київський воєвода С. Чернецький в одному з листів повідомив « Сміливо пишу, що 100 000 хлопства вже тут загинуло протягом цього року», що свідчить про жахливі наслідки походу для Правобережної України [16, C. 103].

Проте становище переможців було непевним. У лютому 1665 р. підня-лася нова хвиля повстань. У вир боротьби втягнулися старшини й козаки, невдоволені політикою гетьмана. Протягом березня загони повстанців, очолювані полковником Є. Гоголем, В. Дрозденком, І. Кияшком та ін. оволо-діли майже всією територією Київського і Брацлавського воєводств. Після смерті від рани С. Чарнецького (16 лютого 1665 р.) польські підрозділи втра-чають боєздатність і поволі залишають терени козацької України.

П. Тетеря в цей час, за твердженням Я. Дашкевича: «блукав з вірним козацьким загоном по пожарищах Брацлавщини,  а вже десь на початку червня 1665 р. його загін було знищено козаками» [15, C. 272].

Зазнавши поразки, П. Тетеря у другій половині червня 1665 р. залишає Україну й виїжджає до Польщі, прихопивши казну, клейноди, корогви й частину архіву. В листі до Яна ІІ Казимира він 24 червня 1665 р. він зазначав « що інакше вчинити не міг, бо напевне мусив або загинути, або опинитися у московській неволі » [16, C. 103-104].

Тогочасна політика гетьмана П. Тетері, яка формулювалася так  « ми повинні силою зброї Вашої Королівської Милості, Пана нашого милостивого, і за допомогою орди, що прибула нещодавно з Салім-Гіреєм, привести в порядок майже всю Україну » - зазнала краху [12, C. 48].

П. Тетеря був досить характерною  фігурою свого часу, він намагався  проводити широку зовнішню політику, але не знайшовши інших союзників, окрім Речі Посполитої – він намагався  здійснити, те що не вдалося здійснити  попереднім гетьманам, а саме під протекторатом Польщі утворити – соборну Україну та об’єднати її під своєю владою, але як і до цього – Україна була готова співпрацювати і йти на поступки для Польщі, а Річ Посполита, аж ніяк, не прагнула бачити об’єднану, соборну Україну. Зрештою це призвело до того, що соціально-економічна та політична ситуація на Правобережжі загострилася ще більше, а П. Тетеря через невдалу політику був змушений втікати з України і зректися з часом гетьманської булави.                 

Розділ 3

Останні роки життя

Не дуже зрозуміло  чому постать П. Тетері після його втечі з України почала обростати  легендами, в одних джерелах пишуть, про те, що його розстріляли в  Молдавії, інші що його стратили, ще коли він проживав у Варшаві і т. і.. Перелік таких легенд, які, доречі вдовольняли українську історичну науку XIX – XX ст., можна продовжувати й надалі, але чи є в цьому потреба.

Насправді за твердженнями Я. Дашкевича, В. Газіна, В. Горобця та ба-гатьох інших дослідників П. Тетеря й надалі жив рухливим політичним та світським життям. Протягом 1666 – 1668 рр. П. Тетеря жив в основному у Варшаві і займався майновими справами, тим паче що у його розпорядженні були величезні грошові запаси. В луцького старости С. Лещинського отримав у користування на 30 років землі на Поліссі та Волині, сюди ж можна віднести і користування містечками Любомль, Мачоха, Кам’яний Брід і Висоцьк. У цей час ним активно опікується уніати та католики, щоб навернути у свою віру. Однак П. Тетеря відкидає їх домагання і десь у серпні-жовтні вступає до Львівського Ставропігійського православного братства, якому подарував мощі святого Меркурія, яке в той час було підпорою православ’я в західноукраїнському регіоні.

Водночас П. Тетеря і  надалі продовжує цікавитися політичною ситуацією в українській державі. Так, у травні 1666 р. він прийняв посольство від одного з старшинських угрупувань, яке запропонувало йому підтримку в боротьбі за булаву. П. Тетеря віддає це питання на рішення короля. Король не підтримав повернення П. Тетері на Україну, але захищав його від закидів, що до повернення державної казни, яку прихопив у 1665 р. гетьман під час втечі, але за твердженнями комісії на чолі з канцлером Пражмовським, ці скарги вважалися безпідставними.

У наступному році натиск на П. Тетерю посилюється. Це зрозуміло адже – руки польської шляхти були розв’язані: 23 січня 1667 р. Росія і Польща підписали Андрусівське перемир’я і поділили Україну. Від П. Тетері вимагають компенсації за козацьке свавілля, у гетьмана відбирають частину маєтностей і він ледь-ледь не потрапляє на судову лаву, але за клопотанням короля, його все ж звільняють. Однак це не особливо допомагає й П. Тетерю й надалі тягають по судам, йому загрожує банація.

Під тиском збоку уряду, шляхти П. Тетеря впадає в глибоку депресію, а на початку 1668 р. стан здоров’я колишнього гетьмана різко погіршується. П. Тетеря передає свої маєтності рідним по лінії дружини – Іскрицьким, Піроцьким, адже власних дітей у гетьмана не було.

У вересні король Ян ІІ Казимир, головний його захисник, відрікся від престолу, П. Тетеря впадає у паніку, адже його протектор і патрон був останньою перешкодою, яка захищала його у Польщі. Хвороба була вже позаду, але П. Тетері наступають буквально на горло. П. Дорошенко через посередників постійно вимагає від П. Тетері щоб той повернув казну, вкрадене добро і клейноди, але на думку Я. Дашкевича, скоріш за все біль-шість цих вимог були вигадками [15, C. 276-277]. Водночас саме в цей час П. Тетері налагоджує стосунки з претендентом на правобережну булаву М. Ха-ненком, який настільки довіряв П. Тетері, що через нього намагався зару-читися підтримкою збоку польського уряду.