Голодомор 1932-1933 років

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 15 Ноября 2013 в 16:58, реферат

Краткое описание

Так уже, на жаль, повелося, що в історії нашої країни вікопомних дат із чорними і трагічними позначками вистачає. Серед них голодомор 32-33рр. Більше того, голодомор початку 30-х рр. був справжнім геноцидом. Чому так сталося? І досі ми напевно не знаємо всієї правди. Документів про цю трагедію в державних архівах збереглося небагато і хрестів на кладовищах з цією датою не знайти. Однак, скільки б ми не говорили, скільки б не поверталися до лихоліття, всього цього надто мало, щоб досконало дізнатися про все. Істина, без сумніву, одна: наша пам’ять не повинна забувати того, що діялося. Цього принаймні, вимагають нові часи.

Содержание

Вступ

1.Причини голодомору

2.Складові голодомору

3.Жертви

4.Реакція міжнародної спільноти на голодомор

5.Ставлення Української держави до голодомору

6.Спогади виживших

Висновок

Список використаної літератури

Вложенные файлы: 1 файл

Документ Microsoft Word (3).doc

— 119.00 Кб (Скачать файл)

 

 Меланія  Наумівна Ханчич. Нині 80 років.

 

 Ось  що вона запам’ятала: «Тоді  по селу ходили “буксири”  й все забирали для господарства. Залишалися люди без куска хліба. Вмирали, як мухи. Лежали мертві під тинами, серед двору. Щоб врятуватись від голодної смерті, пекли коржі з жолудів, збирали весною в полі мерзлу картоплю, м’яли гречану полову, верес і тоже коржі пекли.»

 

 Христина  Архипівна Куб’юк:

 

 «Почалося те десь року з 30-го. Що заробиш, припасеш, те майже все й забирали. Не податки, а справжні побори були. А в 33-му взагалі життя не стало. Лютував тоді сталінський режим. Приходили тоді його представники – прислужники й все забирали, геть усе з домівок вичищали. І раз приходили, і другий, і третій, щоб нічого не залишилося. До мене якось навідались, давай шастати по хаті, нічого не знайшли. Бо я тоді торбинку з борошном під свою малу дитину поклала да разом і сповила все. Другого разу чую, знов по хатах снують. В мене тоді на горищі в одній діжечці трохи сушки було, а в другій – квасоля. Зверху – то я ті діжечки клоччям накрила, але ж, думаю, як добре шукатимуть, знайдуть. Тому я драбину аж у хлів сховала. Отож вони туди – сюди, а на горище вилізти не можуть. Сусідського хлопчика позвали, підсадили його, той і видряпавсь наверх. “Ти, - наказують, - добре там усе обдивись, бо якщо після тебе щось найдемо, то не поздоровиться”. Але хлопчина той добрий був. Сказав, що нічогісінько, крім клоччя, не побачив. Отак і тоді пронесло.

 

 А в  людей все під мітлу вимітали. Може й не для держави, може  самі їли. Мені ще нічого  було, бо чоловік на підприємстві  працював. Гляди, та й принесе  щось. До мене ще й двоє чужих  діток бігало. Батька їхнього  у Сибір забрали (ворогом народу нарекли), а матір з дітьми залишили. То ото й підгодовувала їх хоч чимсь. Мати їхня не видержала, померла з голоду, а дітки залишилися. Коли голод вже відходив, з’явивсь батько тих діток. Прийшов у свою хату, а там – нікого. Односельці підказали, що в мене діти. Він сюди бігом. Як же дякував.

 

 Добре,  що оті дітки вижили. А скільки  їх померло. Дивлюсь якось,  знайома йде. Однією рукою мертву  дитину притулила, в другій  – заступ, щоб на кладовищі  таку – сяку могилу викопать. Підвода її доганяє, а там  покійника везуть. Набряк з голоду. “Сідай, Гапко, разом хоронитимемо” – кличуть її. Тоді в людей сил не було, щоб і поховать як треба.

 

 Геть  до страшного доходило, до звірства. У односельчанина, Лукаша, від дитини  люди лише голівку знайшли,  тіло було з’їдене. В іншому селі половинка трупика дівчинки залишилася.»

 

 Старі  люди розповідають, що в ті  роки звичним було те, що за  будь – яку їжу людина віддавала  добрячі речі. Коли ніякої їжі  не стало, їли мишей, собак,  котів. Найстрашніше ж те, що  люди втрачали людські якості. Вони забули, що таке совість, жалість.

 

 Згадує  Марія Іванівна Першко (із спогадів  її покійної матері Євдокії).

 

 «В однієї жінки з чоловіком  був малий син. Голодуючи, втративши  розум, ця жінка зарізала свого  сина і зварила борщ з м’ясом  дитини. Прийшов чоловік з роботи і запитує жінки, де син? “Десь гуляє” – відповіла та. “А де це ти м’ясо взяла”, - спитав. “Сусідка дала”. А сина не було день, два. Чоловік до жінки пристав: “Скажи, де син?”Та й призналась. Мало не забив до смерті чоловік свою жінку.»

 

 Олесь Воля (Міщенко Олександр  Володимирович) видав книгу «Мор»,  в якій йдется про страшні  події 1932-1933 років. Тут зібрані  спогади очевидців.

 

^ «ПОЧЕКАЙТЕ, НЕ ЗАКОПУЙТЕ —  ЩЕ ПІДНЕСУТЬ...»

 

 І жило нас у хаті дев'ять  душ. Батько й мати шили. І  дещо в нас водилося. Була корівчина  слабенька. Навесні тридцять третього  хліб закінчився, і батько їздив  за харчами аж у Харків. Хлібина  коштувала сто карбованців. Двічі він з'їздив, а на більше грошей не стачило. В Кобеляці був торгсин, де за золото хліб у євреїв вимінювали. Покійна мати на сережки й обручку виміняла торбинку пшона й борошна. Трохи в нас буряків лишилося, то терли й давили сік, кукурудзу обминали. Стала достигати зелень — дядько Іван переїв огірків і помер. На грядках посадили ми з піввідерця картоплі, на ранок дивимося на ту постать: картопля вирита і померлий на землі лежить. Чужий якийсь чоловік, не наш... Ми з батьком перенесли його до кладовища. Вирішили закопати по-людському. З Віктором Іванком викопав яму, коли сусідка Наталка Стовба гукає:

 

 — Зачекайте, хлопці, Павло  мій помирає...

За годину його в ряднині принесли й укинули в яму. Стали засипати яму — гукає Федір Пурас, сусід з другого боку:

 

 — Хлопці, зачекайте, дочка  Оля померла...

І її вкинули.

 

 Загортаємо, коли Софія Дубина  гукає:

 

 — Зачекайте, хлопці, моя  кровиночка померла;..

 

 Ми і її дочку в ту  саму яму. І так сім душ  сховали.

 

 Перед літом найдужче людей  косило — і по десятеро, і по дванадцятеро в одній ямі закопували. Своїми очима бачив.

 

 Ще згадується чомусь, як  кобила в садку сит-никівському  ходила. Стара-стара, нікуди не  годяща. На шию їй хтось почепив  табличку, де було написано:

 

 Ходжу блукаю, СОЗ'у шукаю.

 

 СОЗ'у не зайду — На  ковбаси піду...

 

 Та нарешті дочекалися ми  жнив. Перше достигло жито. Давай  ми його підсушувати і зерно  на жорнах терти та млинці  пекти. Хто багато з'їсть —-  живіт роздимало, й помирала  людина.

^ ПРО ВКРАДЕНУ ХЛІБИНУ, МІЛІЦЕЙСЬКУ  «МИЛІСТЬ» І ДРАНУ СТУПУ

 

 Мого тестя в колгосп не  приймали, а хліб забрали.

 

 І покликав мене батько  в Бригадирівку до братів і  сестер. З рік я там побув.  І дружина почала нападатися, щоб повернутися знову в Андрійки, Хай буде, думаю, по її. Повернулися.  А потім і нас з дружиною буксирна бригада заходилася виганяти, як мого тестя, з хати.

 

 — Ви хоч що-небудь залиште,—  кажу буксирові Костирі, який  зерно забирав.

 

 А він: 

 

 — З хати не виганяємо  — живи, чого тобі ще треба,  пасинку куркульський...

 

 Обчистили нас, як заєць липку взимку обчищає. Нічого їсти. А потім поступила позичка—її давали тим, що роблять у колгоспі. Тетяна, моя дружина, принесла в хустині зерна — хустина трохи більша від носової. Зерна вистачило на два тижні. І пішла справжня голодовка. Купити ні­чого не купиш. Були в жінки сережки золоті й браслет, а в Кременчуці в торгсині на золото давали хліб. Повіз я це залізо золоте, здав, і дали мені одну хлібину велику. А треба ще купити зерна. Пішов за ним. І ось стою на базарі, а кошолка стоїть біля ніг. Мірить мені бабуся зерно, а тут хтось мене штурхонув, що я носом землю проорав. Встати не встану. Та якась жінка допомогла зіп'ятись, а хлібини вже нема...

 

 Поїзд ходив тоді лише  до Галещини. А я уже не дійду  до Андрійок — слабий. У моєї  жінки в Галещині був двоюрідний брат, зайшов я туди. Бачу, його жінка порається коло печі, їсти готує. Я сидю розпитую, як живуть люди. В них тесть помер. Зварила вона галушок, а в мене слина котиться.

 

 «Іване,— звертається вона  до свого чоловіка,— ти там  управився?» — «Управився».— «Заходь тоді в хату та будемо вечеряти». Увійшов Іван. Насипали галушок і запрошують до столу: «Сідай!» — А в мене такий дурний характер. «Я не голодний,— кажу.— Я недавно їв...» А сам думаю, що ще будуть припрошувати. А вони не просять. Вечеряють собі. «Хоч би ж ще раз сказали сідай». Не кажуть. Повечеряли і пішли доуправлятися. А на столі лежить картопля нечищена. Печена. Глянув я у вікно — не видно нікого. Ухопив дві картоплини і жую. Лампа в хаті горіла, і Йван по­бачив, як я запихався тими картоплинами. Увійшов у хату: «Чого ж ти вечеряти не сідав?» — «Та... та... мені їсти не хотілося, а це чогось не втерпів...» А додому ж іти п'ятнадцять кілометрів, і годитися не годюся. Вийшов на Галещину, став і стою. Хоч би яка машина або підвода їхали. Коли це дядько одноконкою гуркотить. «Далеко, мужиче, йти?» — «Ой, далеко, дядьку».— «То я підвезу тебе. До Підгорівки підкинув і повернув на Гнойовівку. Зліз я з підводи — ще гірше стало. Ногу за ногою переставляю, але зерно, що купив, несу. Додому прийшов уже після обіду. А надворі ніби вітерець. Жінка каже: «Ти понеси оце зерно та змели, і будемо пекти б лини». Пішов. А тоді молоти можна було лише з дозволу голови. Добре, що мірошником був мій товариш дитинства. Він і змолов. У млині нікого не було. Тільки приходив Андрій Яременко: і там, на камені, борошно помацає, і там, хтозна й навіщо... Отож змолов я борошно, узяв клунок і поніс.

 

 Вдома жінка рада — блини  печемо. Аж ось у хату зайшов  посланець з сільради й сказав, щоб негайно туди з'явився. Повертаюся додому — жінка каже, що борошно забрали. Того ж дня викликає мене в контору міліціонер і допит робить, звідки в мене борошно. Коли я робив завфермою, то коняці коли-не-коли давали трішки вівса. І вони подумали, що той овес, який давали коняці, я взяв і змолов для себе. Тут і почалося: «Де був? Що робив?» Кажу в Кременчуці, отак і отак, чого їздив, пояснив. «А де овес брав?» — «Купував».— «Іди гуляй, та подумай...» Завели інших на допит, Андрейка Захарька і Петра Карпенка. Чую крізь двері, що їх міліціонер Давиденко товче, і коли виходив Захарько, в нього сльози на очах були, а Петро держався за стіну — такий побитий був. Знову міліціонер заходився мордувати:

 

 Де брав овес?

 

 Нічого я вам більше не  скажу — купував.

Давиденко мене за шиворіт над столом нахилив і ручкою з нагана по потилиці б'є.

 

 Признавайся!

 

 Нічого я більше не скажу...

 

 Іди гуляй.

 

 Знову допит Захарька та  Петра. Знову крик. Мене потім  Давиденко викликав. За чуба вхопив  і наганом у потилицю гамселить.  Коли я сідав на табуретку,  то вже на неї і не попав, а додолу полетів.

 

 Давиденко посадив-таки, а я  вже так забився та ослаб,  що не веидю.

 

 Подав він мені води, а  я не п'ю. Не хочу.

 

 Він мене тоді ручкою з  нагана під бороду — й оце  й досі ось шрам на бороді.

 

 — Можеш бути свободен,— сказав, коли побачив, що кров з мене юшить.

 

 А в колгоспі давали галушки.  Галушки рвані, а то й саму  юшку. Треба якось хоч до обіду  викріпити, аби пообідати. Подибав  я на наряд. Якраз орали кіньми  на пар за Бреускою, де яр. Напарник  чекає на мене, щоб орати разом. А я коней не поведу і плуга не вдержу. Але до обід таки доконали. Сам напарник орав. Кинулися їхати на обід. Напарник каже, щоб я сідав на коня. Але ж я на коні не всидю, бо позвонок від Давиденкових побоїв пече. Тож він поїхав, а я пішки пішов. Опинився біля хати Марка Яковича Андрейка. І нема вже сили далі йти. Упав. Марко Якович побачив мене і виніс кухоль молока. Я те молоко випив. А жінці моїй вже донесли, що я лежу серед дороги. Запрягла вона воли і забрала мене додому. Лежав я до двох місяців у постелі догори черевом. Ні перекинутися, ні повернутися — позвонок болів.

 

^ НА ЗАЛІЗНИЧНІЙ СТАНЦІЇ

 

 Падали люди на землю і  вже не вставали. Хати пустіли  навіки.

 

 Втікали, хто ще живий,  у місто з торбами за плечима,  від смерті рятуючись. Підійшов один чоловік до криниці води напитися, присів над кри­ницею — і вже мертвий... Трупи гризли собаки й кішки бездомні. А згодом собак і кішок не стало, і ворони й синички до хат не літали.

 

 Зайшли в село Єфремівку  Черкаської області в хату  — нема нікого. У другу хату — мертво, у третю хату — нікого, у четверту хату — мертво, у п'яту хату — нікого, у шосту хату — мертво. І була сьома хата. Біля криниці відра не було, а корак утоплений. Зайшли в сіни, ступнули через поріг і скам'яніли: біля самої стіни, на дерев'яній лаві, коло вікна лежала висхла дитина років п'яти — шести. Над нею схилилася мати, тримаючи в руці ніж — відрізала дитині голівку. Ніж і руки закривавлені. Дитина конвульсивне сіпала ніжками. Жінка мене не бачила, але випадково голову повернула в мій бік. Очі в жінки — сухі і збляклі, як у мерця. А руки, здавалося, переломляться — тонкі. Жінка люто замахнулася на мене ножем і впала на долівку, як підкошена...

 

 І вискочила я з тієї  хати, і кричала, аж поки не  опинилася в сільраді.

 

 — Ти, жінко, не хвилюйся,— заспокоював виконавець.— Теперь нікого нічим не здивуєш... На ось води попий.

 

 Я припала губами до вінця.

 

 Через годину знову увійшли  ми до тієї хати і побачили  мертву жінку на долівці земляній; і очі її, як у живої, вгору  дивилися на закінчену чорну стелю. До грудей вона притискала відрізану голівку дитини своєї.

 

 Голова сільради діловито  писав протокол, а виконавець  розповідав:

 

 — В сусідньому селі позавчора  жінка убила молотком свого  чоловіка, коли він спав. Накрила  рядниною, приготувала сокиру і ніж з гострої коси. А чоловіка вбила вона не зовсім, й у хату зайшов він, виконавець; чоловік той тепер лежить у лікарні, а жінка — в психушці.

 

 У мене не було ні сил,  ні терпіння слухати, і я  пішла до дверей.

 

 — А протокол хто буде  підписувати? — крикнув услід голова, і я повернулась.

 

 А виконавець розповідав:

 

 — Дві дочки разом з  матір'ю з'їли свого батька, а  потім і маму свою. Через деякий  час старша дочка з'їла меншу.  Кілька днів тому й сама  померла від голоду...

 

 В наступному селі заходимо на чиєсь обійстя. Нікого. І так чотири хати минули. І побачили зарослого до вух чоловіка на призьбі під хатою. Не визначиш, скільки років йому.

 

 Діду, чому не видно нікого  в селі? — питаємо.

 

 Я не дід, мені двадцяти  немає...

 

 І сказав цей «дід», що  вимерли всі люди в селі, а через три хати товариш його доїдає свою сестру. Увійшли в сіни до «діда». Хата й комора розчинені. В коморі висить підв'язана жіноча нога, а хлопець напівмертвий лежить на полатях; мовчки вийшли з хати й пішли далі.

 

 Пішки вже не було сил іти. Залізнична станція. Може, під'їдемо... Але квитків не дають, людей розганяють. Перон. А люду — море! Міліціонер до чоловіка з клумаком вчепився, а чоловік благав його як Бога: «Віддай торбу! Віддай, прошу... Я ж узяв усе краще з дому і проміняв на оцю кукурудзу. У мене п'ятеро діточок помирають з голоду...»

Информация о работе Голодомор 1932-1933 років