Голодомор 1932-1933 років

 

 Меланія  Наумівна Ханчич. Нині 80 років.

 

 Ось  що вона запам’ятала: «Тоді  по селу ходили “буксири”  й все забирали для господарства. Залишалися люди без куска хліба. Вмирали, як мухи. Лежали мертві під тинами, серед двору. Щоб врятуватись від голодної смерті, пекли коржі з жолудів, збирали весною в полі мерзлу картоплю, м’яли гречану полову, верес і тоже коржі пекли.»

 

 Христина  Архипівна Куб’юк:

 

 «Почалося те десь року з 30-го. Що заробиш, припасеш, те майже все й забирали. Не податки, а справжні побори були. А в 33-му взагалі життя не стало. Лютував тоді сталінський режим. Приходили тоді його представники – прислужники й все забирали, геть усе з домівок вичищали. І раз приходили, і другий, і третій, щоб нічого не залишилося. До мене якось навідались, давай шастати по хаті, нічого не знайшли. Бо я тоді торбинку з борошном під свою малу дитину поклала да разом і сповила все. Другого разу чую, знов по хатах снують. В мене тоді на горищі в одній діжечці трохи сушки було, а в другій – квасоля. Зверху – то я ті діжечки клоччям накрила, але ж, думаю, як добре шукатимуть, знайдуть. Тому я драбину аж у хлів сховала. Отож вони туди – сюди, а на горище вилізти не можуть. Сусідського хлопчика позвали, підсадили його, той і видряпавсь наверх. “Ти, - наказують, - добре там усе обдивись, бо якщо після тебе щось найдемо, то не поздоровиться”. Але хлопчина той добрий був. Сказав, що нічогісінько, крім клоччя, не побачив. Отак і тоді пронесло.

 

 А в  людей все під мітлу вимітали. Може й не для держави, може  самі їли. Мені ще нічого  було, бо чоловік на підприємстві  працював. Гляди, та й принесе  щось. До мене ще й двоє чужих  діток бігало. Батька їхнього  у Сибір забрали (ворогом народу нарекли), а матір з дітьми залишили. То ото й підгодовувала їх хоч чимсь. Мати їхня не видержала, померла з голоду, а дітки залишилися. Коли голод вже відходив, з’явивсь батько тих діток. Прийшов у свою хату, а там – нікого. Односельці підказали, що в мене діти. Він сюди бігом. Як же дякував.

 

 Добре,  що оті дітки вижили. А скільки  їх померло. Дивлюсь якось,  знайома йде. Однією рукою мертву  дитину притулила, в другій  – заступ, щоб на кладовищі  таку – сяку могилу викопать. Підвода її доганяє, а там  покійника везуть. Набряк з голоду. “Сідай, Гапко, разом хоронитимемо” – кличуть її. Тоді в людей сил не було, щоб і поховать як треба.

 

 Геть  до страшного доходило, до звірства. У односельчанина, Лукаша, від дитини  люди лише голівку знайшли,  тіло було з’їдене. В іншому селі половинка трупика дівчинки залишилася.»

 

 Старі  люди розповідають, що в ті  роки звичним було те, що за  будь – яку їжу людина віддавала  добрячі речі. Коли ніякої їжі  не стало, їли мишей, собак,  котів. Найстрашніше ж те, що  люди втрачали людські якості. Вони забули, що таке совість, жалість.

 

 Згадує  Марія Іванівна Першко (із спогадів  її покійної матері Євдокії).

 

 «В однієї жінки з чоловіком  був малий син. Голодуючи, втративши  розум, ця жінка зарізала свого  сина і зварила борщ з м’ясом  дитини. Прийшов чоловік з роботи і запитує жінки, де син? “Десь гуляє” – відповіла та. “А де це ти м’ясо взяла”, - спитав. “Сусідка дала”. А сина не було день, два. Чоловік до жінки пристав: “Скажи, де син?”Та й призналась. Мало не забив до смерті чоловік свою жінку.»

 

 Олесь Воля (Міщенко Олександр  Володимирович) видав книгу «Мор»,  в якій йдется про страшні  події 1932-1933 років. Тут зібрані  спогади очевидців.

 

^ «ПОЧЕКАЙТЕ, НЕ ЗАКОПУЙТЕ —  ЩЕ ПІДНЕСУТЬ...»

 

 І жило нас у хаті дев'ять  душ. Батько й мати шили. І  дещо в нас водилося. Була корівчина  слабенька. Навесні тридцять третього  хліб закінчився, і батько їздив  за харчами аж у Харків. Хлібина  коштувала сто карбованців. Двічі він з'їздив, а на більше грошей не стачило. В Кобеляці був торгсин, де за золото хліб у євреїв вимінювали. Покійна мати на сережки й обручку виміняла торбинку пшона й борошна. Трохи в нас буряків лишилося, то терли й давили сік, кукурудзу обминали. Стала достигати зелень — дядько Іван переїв огірків і помер. На грядках посадили ми з піввідерця картоплі, на ранок дивимося на ту постать: картопля вирита і померлий на землі лежить. Чужий якийсь чоловік, не наш... Ми з батьком перенесли його до кладовища. Вирішили закопати по-людському. З Віктором Іванком викопав яму, коли сусідка Наталка Стовба гукає:

 

 — Зачекайте, хлопці, Павло  мій помирає...

За годину його в ряднині принесли й укинули в яму. Стали засипати яму — гукає Федір Пурас, сусід з другого боку:

 

 — Хлопці, зачекайте, дочка  Оля померла...

І її вкинули.

 

 Загортаємо, коли Софія Дубина  гукає:

 

 — Зачекайте, хлопці, моя  кровиночка померла;..

 

 Ми і її дочку в ту  саму яму. І так сім душ  сховали.

 

 Перед літом найдужче людей  косило — і по десятеро, і по дванадцятеро в одній ямі закопували. Своїми очима бачив.

 

 Ще згадується чомусь, як  кобила в садку сит-никівському  ходила. Стара-стара, нікуди не  годяща. На шию їй хтось почепив  табличку, де було написано:

 

 Ходжу блукаю, СОЗ'у шукаю.

 

 СОЗ'у не зайду — На  ковбаси піду...

 

 Та нарешті дочекалися ми  жнив. Перше достигло жито. Давай  ми його підсушувати і зерно  на жорнах терти та млинці  пекти. Хто багато з'їсть —-  живіт роздимало, й помирала  людина.

^ ПРО ВКРАДЕНУ ХЛІБИНУ, МІЛІЦЕЙСЬКУ  «МИЛІСТЬ» І ДРАНУ СТУПУ

 

 Мого тестя в колгосп не  приймали, а хліб забрали.

 

 І покликав мене батько  в Бригадирівку до братів і  сестер. З рік я там побув.  І дружина почала нападатися, щоб повернутися знову в Андрійки, Хай буде, думаю, по її. Повернулися.  А потім і нас з дружиною буксирна бригада заходилася виганяти, як мого тестя, з хати.

 

 — Ви хоч що-небудь залиште,—  кажу буксирові Костирі, який  зерно забирав.

 

 А він: 

 

 — З хати не виганяємо  — живи, чого тобі ще треба,  пасинку куркульський...

 

 Обчистили нас, як заєць липку взимку обчищає. Нічого їсти. А потім поступила позичка—її давали тим, що роблять у колгоспі. Тетяна, моя дружина, принесла в хустині зерна — хустина трохи більша від носової. Зерна вистачило на два тижні. І пішла справжня голодовка. Купити ні­чого не купиш. Були в жінки сережки золоті й браслет, а в Кременчуці в торгсині на золото давали хліб. Повіз я це залізо золоте, здав, і дали мені одну хлібину велику. А треба ще купити зерна. Пішов за ним. І ось стою на базарі, а кошолка стоїть біля ніг. Мірить мені бабуся зерно, а тут хтось мене штурхонув, що я носом землю проорав. Встати не встану. Та якась жінка допомогла зіп'ятись, а хлібини вже нема...

 

 Поїзд ходив тоді лише  до Галещини. А я уже не дійду  до Андрійок — слабий. У моєї  жінки в Галещині був двоюрідний брат, зайшов я туди. Бачу, його жінка порається коло печі, їсти готує. Я сидю розпитую, як живуть люди. В них тесть помер. Зварила вона галушок, а в мене слина котиться.

 

 «Іване,— звертається вона  до свого чоловіка,— ти там  управився?» — «Управився».— «Заходь тоді в хату та будемо вечеряти». Увійшов Іван. Насипали галушок і запрошують до столу: «Сідай!» — А в мене такий дурний характер. «Я не голодний,— кажу.— Я недавно їв...» А сам думаю, що ще будуть припрошувати. А вони не просять. Вечеряють собі. «Хоч би ж ще раз сказали сідай». Не кажуть. Повечеряли і пішли доуправлятися. А на столі лежить картопля нечищена. Печена. Глянув я у вікно — не видно нікого. Ухопив дві картоплини і жую. Лампа в хаті горіла, і Йван по­бачив, як я запихався тими картоплинами. Увійшов у хату: «Чого ж ти вечеряти не сідав?» — «Та... та... мені їсти не хотілося, а це чогось не втерпів...» А додому ж іти п'ятнадцять кілометрів, і годитися не годюся. Вийшов на Галещину, став і стою. Хоч би яка машина або підвода їхали. Коли це дядько одноконкою гуркотить. «Далеко, мужиче, йти?» — «Ой, далеко, дядьку».— «То я підвезу тебе. До Підгорівки підкинув і повернув на Гнойовівку. Зліз я з підводи — ще гірше стало. Ногу за ногою переставляю, але зерно, що купив, несу. Додому прийшов уже після обіду. А надворі ніби вітерець. Жінка каже: «Ти понеси оце зерно та змели, і будемо пекти б лини». Пішов. А тоді молоти можна було лише з дозволу голови. Добре, що мірошником був мій товариш дитинства. Він і змолов. У млині нікого не було. Тільки приходив Андрій Яременко: і там, на камені, борошно помацає, і там, хтозна й навіщо... Отож змолов я борошно, узяв клунок і поніс.

 

 Вдома жінка рада — блини  печемо. Аж ось у хату зайшов  посланець з сільради й сказав, щоб негайно туди з'явився. Повертаюся додому — жінка каже, що борошно забрали. Того ж дня викликає мене в контору міліціонер і допит робить, звідки в мене борошно. Коли я робив завфермою, то коняці коли-не-коли давали трішки вівса. І вони подумали, що той овес, який давали коняці, я взяв і змолов для себе. Тут і почалося: «Де був? Що робив?» Кажу в Кременчуці, отак і отак, чого їздив, пояснив. «А де овес брав?» — «Купував».— «Іди гуляй, та подумай...» Завели інших на допит, Андрейка Захарька і Петра Карпенка. Чую крізь двері, що їх міліціонер Давиденко товче, і коли виходив Захарько, в нього сльози на очах були, а Петро держався за стіну — такий побитий був. Знову міліціонер заходився мордувати:

 

 Де брав овес?

 

 Нічого я вам більше не  скажу — купував.

Давиденко мене за шиворіт над столом нахилив і ручкою з нагана по потилиці б'є.

 

 Признавайся!

 

 Нічого я більше не скажу...

 

 Іди гуляй.

 

 Знову допит Захарька та  Петра. Знову крик. Мене потім  Давиденко викликав. За чуба вхопив  і наганом у потилицю гамселить.  Коли я сідав на табуретку,  то вже на неї і не попав, а додолу полетів.

 

 Давиденко посадив-таки, а я  вже так забився та ослаб,  що не веидю.

 

 Подав він мені води, а  я не п'ю. Не хочу.

 

 Він мене тоді ручкою з  нагана під бороду — й оце  й досі ось шрам на бороді.

 

 — Можеш бути свободен,— сказав, коли побачив, що кров з мене юшить.

 

 А в колгоспі давали галушки.  Галушки рвані, а то й саму  юшку. Треба якось хоч до обіду  викріпити, аби пообідати. Подибав  я на наряд. Якраз орали кіньми  на пар за Бреускою, де яр. Напарник  чекає на мене, щоб орати разом. А я коней не поведу і плуга не вдержу. Але до обід таки доконали. Сам напарник орав. Кинулися їхати на обід. Напарник каже, щоб я сідав на коня. Але ж я на коні не всидю, бо позвонок від Давиденкових побоїв пече. Тож він поїхав, а я пішки пішов. Опинився біля хати Марка Яковича Андрейка. І нема вже сили далі йти. Упав. Марко Якович побачив мене і виніс кухоль молока. Я те молоко випив. А жінці моїй вже донесли, що я лежу серед дороги. Запрягла вона воли і забрала мене додому. Лежав я до двох місяців у постелі догори черевом. Ні перекинутися, ні повернутися — позвонок болів.

 

^ НА ЗАЛІЗНИЧНІЙ СТАНЦІЇ

 

 Падали люди на землю і  вже не вставали. Хати пустіли  навіки.

 

 Втікали, хто ще живий,  у місто з торбами за плечима,  від смерті рятуючись. Підійшов один чоловік до криниці води напитися, присів над кри­ницею — і вже мертвий... Трупи гризли собаки й кішки бездомні. А згодом собак і кішок не стало, і ворони й синички до хат не літали.

 

 Зайшли в село Єфремівку  Черкаської області в хату  — нема нікого. У другу хату — мертво, у третю хату — нікого, у четверту хату — мертво, у п'яту хату — нікого, у шосту хату — мертво. І була сьома хата. Біля криниці відра не було, а корак утоплений. Зайшли в сіни, ступнули через поріг і скам'яніли: біля самої стіни, на дерев'яній лаві, коло вікна лежала висхла дитина років п'яти — шести. Над нею схилилася мати, тримаючи в руці ніж — відрізала дитині голівку. Ніж і руки закривавлені. Дитина конвульсивне сіпала ніжками. Жінка мене не бачила, але випадково голову повернула в мій бік. Очі в жінки — сухі і збляклі, як у мерця. А руки, здавалося, переломляться — тонкі. Жінка люто замахнулася на мене ножем і впала на долівку, як підкошена...

 

 І вискочила я з тієї  хати, і кричала, аж поки не  опинилася в сільраді.

 

 — Ти, жінко, не хвилюйся,— заспокоював виконавець.— Теперь нікого нічим не здивуєш... На ось води попий.

 

 Я припала губами до вінця.

 

 Через годину знову увійшли  ми до тієї хати і побачили  мертву жінку на долівці земляній; і очі її, як у живої, вгору  дивилися на закінчену чорну стелю. До грудей вона притискала відрізану голівку дитини своєї.

 

 Голова сільради діловито  писав протокол, а виконавець  розповідав:

 

 — В сусідньому селі позавчора  жінка убила молотком свого  чоловіка, коли він спав. Накрила  рядниною, приготувала сокиру і ніж з гострої коси. А чоловіка вбила вона не зовсім, й у хату зайшов він, виконавець; чоловік той тепер лежить у лікарні, а жінка — в психушці.

 

 У мене не було ні сил,  ні терпіння слухати, і я  пішла до дверей.

 

 — А протокол хто буде  підписувати? — крикнув услід голова, і я повернулась.

 

 А виконавець розповідав:

 

 — Дві дочки разом з  матір'ю з'їли свого батька, а  потім і маму свою. Через деякий  час старша дочка з'їла меншу.  Кілька днів тому й сама  померла від голоду...

 

 В наступному селі заходимо на чиєсь обійстя. Нікого. І так чотири хати минули. І побачили зарослого до вух чоловіка на призьбі під хатою. Не визначиш, скільки років йому.

 

 Діду, чому не видно нікого  в селі? — питаємо.

 

 Я не дід, мені двадцяти  немає...

 

 І сказав цей «дід», що  вимерли всі люди в селі, а через три хати товариш його доїдає свою сестру. Увійшли в сіни до «діда». Хата й комора розчинені. В коморі висить підв'язана жіноча нога, а хлопець напівмертвий лежить на полатях; мовчки вийшли з хати й пішли далі.

 

 Пішки вже не було сил іти. Залізнична станція. Може, під'їдемо... Але квитків не дають, людей розганяють. Перон. А люду — море! Міліціонер до чоловіка з клумаком вчепився, а чоловік благав його як Бога: «Віддай торбу! Віддай, прошу... Я ж узяв усе краще з дому і проміняв на оцю кукурудзу. У мене п'ятеро діточок помирають з голоду...»