Греція у міжвоєнний період

Головні функції придушення інакодумства в країні взяло на себе міністерство громадської безпеки (асфалія). Влада намагалася нейтралізувати в першу чергу діяльність КПГ (14 тис. членів) та інших «лівацьких угруповань». Після арештів та «нейтралізації»  практично всього керівництва компартії  асфалія стала примушувати репресованих підписати «декларацію покаяння», в якій вони засуджували свої колишні  політичні погляди та діяльність, зрікалися комуністичних ідей і заявляли про вихід з партії. В обмін на це їх звільняли з ув'язнення, скасовували судимість та надавали право на працевлаштування. Усіх, хто свідомо шкодив виконанню в країні розробленого асфалією плану боротьби з комунізмом, позбавляли роботи. На наступному етапі зі складу завербованих асфалією колишніх членів КПГ було створено т. зв. «тимчасове керівництво» компартії, що призвело до дезорганізації комуністичного руху в країні [13, c. 22].

Репресивні заходи застосовувалися  проти будь-яких опонентів або  критиків режиму, незважаючи на їхню політичну  орієнтацію та вагу. Приводи для  цього обиралися різні - аж до звинувачень  у «підготовці заколоту» або  «спроби замаху» на голову уряду. У липні 1938 р. політична напруженість у країні досягла свого піку. На Криті спалахнуло повстання, очолене  представниками лібералів та підтримане компартією. Його жорстоко придушили  урядові війська.

Внутрішня політика І. Метаксаса багато в чому нагадувала «італійський» та «німецький» зразки. Генерал з великою шаною ставився до Б. Муссоліні та А. Гітлера, вбачаючи в них сильні особистості, здатні не тільки об'єднати свої нації, але й вивести свої країни на передові рубежі. Водночас «режим четвертого серпня», як називав свій стиль правління генерал І. Метаксас, не варто ототожнювати з тоталітарними суспільствами, скоріше це була одна з різновидностей авторитаризму.

У цей період Греція перетворилася  на об'єкт підвищеної уваги з боку Італії та Німеччини. Прагнучи запобігти  безпосередній залежності від фашистських  держав, режим І. Метаксаса й далі орієнтувався на Велику Британію та уникав участі в будь-якому військово-політичному конфлікті. В лютому 1938 р. Греція визнала окуповану Абіссінію італійським володінням, а в липні підписала під тиском Німеччини договір «Про дружбу й ненапад між Балканською Антантою та Болгарією», який дозволив останній переозброїти свою армію [17, c. 140].

Після окупації Італією у  квітні 1939 р. Албанії І. Метаксас звернувся до британського уряду з проханням надати гарантії грецького суверенітету. Їх надали відразу Греції та Румунії. Активізувалися стосунки Греції з Болгарією, яка в обмін на приєднання до Балканської Антанти прагнула отримати вихід до Егейського моря.

Тим часом режим І. Метаксаса стикався з дедалі більшими труднощами як усередині країни, так і за її межами. Тому йому доводилося все частіше спиратися в своїй політиці на силові авторитарні методи.

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ  РОЗВИТОК КРАЇНИ

Уже в 1923-1924 pp. згідно з умовами Лозаннського договору відбувався обмін населенням (за віросповіданням) між Грецією і Туреччиною, оскільки наслідки останньої війни 1921-1922 pp. (взаємні насильства, жадоба помсти) унеможливлювали мирне співіснування в одній державі греків і турків. У цей період до Греції з Малої Азії переселилося майже 1,1 млн. православних, а до Туреччини - відповідно 380 тис. мусульман. Крім того, до Греції прибули 100 тис. переселенців з Болгарії та СРСР.

Приїзд та розселення великої  кількості біженців істотно змінили  етнічний баланс на нещодавно приєднаних до Греції територіях. Так, якщо греки  після 1913р. становили меншину в  Егейській Македонії, то тепер вони перетворилися на більшість. У Західній Тракії жили переважно мусульмани, і в 1918 р. греки там становили лише 20 %, а після завершення обміну їх кількість зросла до понад 60 %. Таким чином Греція перетворилась на одну з найбільш гомогенних Балканських країн з невеликими мусульманською (турецькою), слов'янською (македонською), волоською та албанською меншинами [6, c. 96].

Культурні відмінності та пам'ять про втрачені домівки  заважали біженцям швидко адаптуватися до нових умов. Фактично цей процес розтягнувся на кілька десятиріч. Так, одна частина біженців розмовляла лише турецькою мовою, інша користувалася  різноманітними діалектами грецької мови. Все це викликало з боку місцевих жителів упереджене ставлення до прибульців. У свою чергу анатолійські греки із Смірни та інших міст дивилися з презирством на майже патріархальний спосіб життя корінних греків. Значну роль у культурній адаптації біженців відіграла Грецька православна  церква.

Перед грецькою владою постало  завдання забезпечити переселенців житлом і роботою, оскільки значну їх частину становили жінки (зокрема  вдови) та майже 25 тис. дітей-сиріт. Переселенцям надавали кредити, наділяли землею, допомагали з улаштуванням на роботу. Проте  не всім біженцям вдалося облаштуватися  на новій батьківщині, і вони ще досить довго були приречені на злиденне існування. З іншого боку, переселенці  були досить численними та компактно розселеними, що давало їм змогу впливати на вирішення внутрішньополітичних питань. Так, переважна більшість їх була налаштована антимонархістськи і на плебісциті голосувала за республіку, а особливо знедолені підтримували революційну доктрину комуністів.

Наприкінці 20-х років у  Греції відбулося певне поліпшення фінансово-економічного становища. Цьому  сприяли заходи щодо зміцнення зовнішньоекономічних зв'язків. Так, у цей період було укладено договір про дружбу з Італією, торговельну угоду з Албанією, договір про торгівлю та мореплавство з СРСР, урегульовано взаємини з  Болгарією та Югославією.

 За підсумками серпневих  (1928) парламентських виборів перемогу  здобула Ліберальна партія. її  знову очолив Е. Венізелос, який повернувся з еміграції. Чотирирічний період правління лібералів ознаменувався важливими змінами в суспільно-політичному житті Греції. Уряд Е. Венізелоса взяв курс на модернізацію економіки, створення робочих місць та реформування судової системи. Зовнішня політика спрямовувалася на посилення позицій Греції як на Балканах, так і на континенті в цілому. У внутрішній політиці робилася ставка на досягнення компромісу між різними політичними силами на ґрунті ліберально-демократичних цінностей. З іншого боку, в липні 1929 р. «проти підривних та радикальних елементів» був прийнятий «Надзвичайний закон» [9, c. 86].

Світова економічна криза, яка  розпочалася наприкінці 1929 p., вкрай  негативно вплинула на економіку  країни, яка значною мірою залежала від експорту тютюну, оливкової олії, суднобудування та грошових переказів  від грецької діаспори. Намагаючись  вийти з кризи, уряд Е. Венізелоса вживав заходів проти «втечі» капіталу з країни, посилив оподаткування імпортних товарів і почав стимулювати збільшення експорту. Для подолання інфляції та для виплати відсотків по внутрішніх позиках уряд використовував іноземні позики (12 млн фунтів стерлінгів від уряду Великої Британії, 2 млн фунтів стерлінгів від Ліги Націй). Невдовзі лише виплати по зовнішніх боргах досягли майже половини ВНП. Неспроможність виплатити такий борг призвела до того, що в квітні 1932 р. уряд Е. Венізелоса оголосив країну банкрутом, що означало не тільки неспроможність країни виплачувати відсотки по зовнішніх позиках, а й фактичний крах її економіки. У Греції значно зменшилась зарплата, робочий день тривав понад десять годин, а кількість безробітних перевищила 200 тис.

Погіршення економічного стану населення спричинило активізацію  робітничого та селянського руху. У країні зростала кількість страйків, виступів проти сплати податків, «голодних  маршів» та інших акцій протесту. За підсумками травневих (1932) парламентських виборів Ліберальна партія позбулася  значної частини депутатських місць, а прем'єр Е. Венізелос пішов у відставку. На дострокових березневих (1933) виборах більшість у парламенті завоювала Народна партія. Уряд очолив лідер монархістів П. Цалдаріс.

Економіка Греції вже з 1934 р. стала поступово виходити з  кризового стану. Виробництво промислової  та сільськогосподарської продукції  щорічно зростало на 12 %, а зовнішньоекономічний товарообіг збільшився на 14 %. Однак  ці позитивні зрушення не привели  до остаточної стабілізації всього економічного організму, який фактично перебував  у депресивному стані.

Керівництво КПГ світову  економічну кризу оцінювало як період очікування «світової пролетарської  революції», тому для протидії силам  реакції та фашизму в січні 1934 р. воно закликало до створення єдиного  антифашистського фронту. У жовтні 1934 р. було укладено угоду про спільну  діяльність між Комуністичною, Аграрною, Соціалістичною, Соціал-демократичною  партіями, Загальногрецькою конфедерацією праці, Об'єднаною загальногрецькою конфедерацією праці та іншими профспілками. Спільні дії лівих сил у Греції спричинили зростання кількості політичних акцій і страйків.

Внутрішньополітична ситуація в країні характеризувалася наростанням  протистояння між найвпливовішими  політичними силами - монархістами та лібералами. Прихильники Е. Венізелоса серед військових 1 березня 1935 р. вчинили заколот. Під їхнім контролем опинилася значна частина флоту та деякі острови в Егейському морі. Але двотижневі бої завершилися поразкою заколотників, а Е. Венізелос змушений був назавжди залишити країну [8, c.96].

За підсумками червневих (1935) парламентських виборів, які відбувалися  в умовах військового стану, переконливу  перемогу здобула Народна партія. Національні збори прийняли рішення про проведення плебісциту з «королівського питання». Однак уряд П. Цалдаріса продовжував негативно ставитись до монархії, що призвело до загострення політичного протистояння. 10 жовтня 1935 р. монархічно налаштовані військові примусили призначити головою уряду генерала Г. Кондиліса. Нова влада скасувала республіканську конституцію 1927 р. та відновила чинність конституції 1911 р. У листопадовому (1935) плебісциті перемогу (97 % голосів) святкували прихильники відновлення монархії. Невдовзі до Греції з вигнання повернувся король Георгіос II [7, c. 58].

За підсумком дострокових  січневих (1936) парламентських виборів  Народна партія отримала 143 депутатські  мандати, Ліберальна (разом з Селянською та Республіканською) —141. Баланс влади  опинився в руках КПГ, яка отримала 15 депутатських місць. П. Цалдаріс і Т. Софуліс (новий лідер лібералів), не зумівши домовитися між собою, розпочали таємні переговори з керівництвом компартії. Інформація про ці контакти та низка раптових смертей у січні-травні 1936 р. провідних політичних лідерів (Г. Кондиліса, Е. Венізелоса, К. Демердзіса, П. Цалдаріса) викликали занепокоєння у військових.

 В умовах наростаючої  політичної нестабільності та  соціальної напруги в країні  король призначив у квітні 1936 р.  головою уряду генерала  І. Метаксаса, людину «рішучого характеру» та лідера одної з ультраправих партій, яка мала шість мандатів у парламенті. Новий прем'єр негайно розпорядився заборонити профспілки, заарештовувати робітничих ватажків та заборонити страйки. Компартія відповіла проведенням 9—10 травня 1936 р. попереджувального страйку в Салоніках, під час придушення якого в сутичках з поліцією загинуло тридцять осіб. Однак керівництво КПГ й далі здійснювало тиск на владу. На 5 серпня 1936 р. було призначено загальнонаціональний страйк. Напередодні Т. Софуліс та І. Теотокіс (новий лідер Народної партії) запропонували королю створити коаліційний уряд. Але Георгіос II не тільки відхилив цю пропозицію, а й підписав 4 серпня декрет про запровадження в країні надзвичайного стану. Дія статей конституції, які гарантували особисті свободи, тимчасово припинялася, а Національні збори розпускалися без оголошення дати нових виборів. Генерал І. Метаксас став правителем Греції з необмеженою владою. Крім голови уряду він обіймав посади міністрів закордонних справ, оборони, військово-морських та військово-повітряних сил.

РОЗДІЛ 3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГРЕЦІЇ

Після закінчення Першої світової війни грецька делегація на чолі з прем'єр-міністром Е. Венізелосом брала участь у роботі Паризької мирної конференції. На підтримку антибільшовицької політики країн Антанти грецький уряд відправив військовий експедиційний корпус до Криму та на південь України. Участь Греції в цій військовій експедиції давала можливість керівництву країни сподіватися на сприятливе ставлення Антанти до її територіальних проблем у Тракії, Північному Епірі, на Доде-канеських островах, у Смірні та інших малоазійських землях.

У травні 1919 р. грецький уряд отримав згоду керівництва Антанти  на окупацію малоазійського міста Смірни. Невдовзі місто захопив грецький військовий десант. Успіхи Греції в  цьому регіоні повністю залежали від позиції Великої Британії та Франції, які мали власні близькосхідні  інтереси. На міжнародній конференції  у Спа (травень 1920) Греція фактично отримала право на приєднання Тракії та північно-західної частини Малої Азії [11, 96].

Згідно з Севрським  договором (серпень 1920) до складу Греції відходили Тракія, Егейські острови та Смірна. У ряді цих регіонів упродовж наступних п'яти років зберігалися органи місцевого турецького самоврядування. Додеканеські острови, що перебували під контролем Італії, також мали бути передані Греції. У цілому ж рішення Паризької мирної конференції та їх реалізація сприяли перетворенню Греції на провідну балканську й середземноморську державу. Багато в чому це сталося завдяки енергійним зусиллям прем'єр-міністра Е. Венізелоса.

Однак Севрський договір  виявився недовговічним, оскільки турецький  уряд Ататюрка відмовився визнати його правомірність. За цих умов революційні  зрушення в Туреччині перетворилися  на небезпеку для майже півтора  мільйона греків Малої Азії, а військовий контроль над територією їхнього  компактного проживання набував  для Греції особливого значення. Внутрішньополітичне  становище в країні залишалося надзвичайно  складним і характеризувалося протистоянням  монархістів та «венізелістів». До того ж несподівано (25 жовтня 1920) від зараження крові внаслідок укусу ручної мавпочки помер грецький король Александрос. Після поразки на листопадових (1920) парламентських виборах Ліберальної партії Е. Венізелос залишив посаду прем'єра. За підсумками плебісциту (5 грудня 1920) на грецький трон повернувся Константинос. Усі ці події збіглися, з одного боку, з процесом зменшення інтересу до Греції з боку Великої Британії, Франції та Італії, а з іншого - з перемогою національно-революційних сил на чолі з Ататюрком над прихильниками старих порядків у Туреччині. Тому Греція невдовзі опинилася віч-на-віч із зростаючою силою нового турецького режиму, який досить швидко зумів згуртувати навколо своїх гасел різні соціальні прошарки турецького суспільства.