Греція у міжвоєнний період

Після міжнародної конференції  в Лондоні (лютий 1921), коли Кемаль-паша впевнено йшов до перемоги, у грецькому  суспільстві стали переважати прихильники  силових засобів щодо революційної Туреччини. Чисельність грецьких збройних сил невдовзі була доведена до 300 тис [1, c. 29].

Навесні 1921 р. підготовку до війни було завершено. Наприкінці березня  грецькі збройні сили розпочали  операції в малоазійському регіоні. Планувалося блискавичними ударами  швидко розгромити турецьку армію і  взяти Константинополь, після чого в соборі Святої Софії мала відбутися  коронація короля Константиноса. Однак через відсутність коштів, слабке матеріально-технічне забезпечення військ та низький рівень підготовки офіцерів Греція зазнала поразки. Характерно, що уряди Великої Британії, Франції та Італії зайняли нейтральну позицію у грецько-турецькому збройному конфлікті.

Війна почалася 15 червня. Спочатку завдяки успішному наступу грецьких військ їм пощастило захопити малоазійські міста Афіум, Карахісар, Ескішехір та розпочати підготовку до взяття столиці кемалістів - Анкари. З військово-оперативного погляду ця операція вимагала надзвичайно ретельної підготовки та забезпечення військ боєприпасами, провіантом і транспортними засобами. Саме на цьому наполягали військові, але політики вимагали швидкої перемоги. У серпні 1921 р. грецькі сили контролювали значну частину території на півдні Малої Азії. Але в ході бойових дій у районі річки Сакарії (23 серпня - 13 вересня) грецька армія зазнала від кемалістів нищівної поразки. Лише завдяки підтримці уряду Великої Британії та мирній конференції в Парижі (березень 1922) вдалося домогтися перемир'я, але делегація кемалістської Туреччини зажадала беззастережного виводу всіх грецьких військ із малоазійської території.

Спроби грецького уряду  швидко знайти за кордоном кошти для  своєї армії та врятувати становище  на фронті успіху не мали. Наступ турецьких  військ, розпочатий наприкінці серпня 1922 p., призвів до поразки грецької армії, яка вже у вересні втратила боєздатність. У жовтні в Мадунії було укладено перемир'я, а в липні 1923 р. у Лозанні підписано мирний договір.

Згідно з Лозаннським  мирним договором Греція втрачала більшість  своїх територіальних придбань: Смірна й острови Тенедос та Імброс поверталися Туреччині; Північний Епір відходив Албанії; архіпелаг Додеканес залишався Італії, а Кіпр відходив під контроль Великої Британії. Щоб запобігти майбутнім військовим конфліктам, договір зобов'язував Грецію й Туреччину здійснити обмін населенням [12, c. 52].

Однак суто військова поразка  обернулася для Греції справжньою національною катастрофою, оскільки мова йшла про  долю 1,5 млн малоазійських греків.

Військова поразка остаточно  підірвала позиції короля Константиноса. У грецькому суспільстві швидко ширились вимоги покарати ініціаторів «малоазійської авантюри». До того ж 11 вересня 1922 р. в грецьких військах, що перебували в Малій Азії, розпочалося повстання, яке очолив полковник Н. Пластис. Це зумовило урядову кризу, а 15 вересня король зрікся престолу на користь свого сина Георгіоса II. Революційна рада, яка прийшла до влади, амністувала політичних в'язнів, декларувала свободи, проголосила початок здійснення аграрної реформи. Безпосередні винуватці поразки в Малій Азії за вироком суду були страчені, в тому числі головнокомандуючий військами та три голови урядів того періоду[18].

Зовнішньополітичні пріоритети Греції після «анатолійської катастрофи»  були спрямовані на поліпшення стосунків  Греції із своїми сусідами. Саме уряд Е. Венізелоса уклав важливі договори про дружбу з Італією (1928) та з Югославією (1929), нормалізував відносини з Болгарією та Албанією. На міжнародній конференції в Салоніках (листопад 1933) Греція виступила з ініціативою укладення Балканського пакту між країнами регіону, що прагнули не допустити ревізії рішень Версальського договору. Так услід за Малою Антантою (Румунія, Югославія, Чехословаччина) та Балтійською Антантою (Латвія, Литва, Естонія) в лютому 1934 р. була створена Балканська Антанта (Греція, Туреччина, Югославія, Румунія). Все це свідчило про подальшу фрагментацію геополітичного простору на сході Європи, який поділився на пронімецьке, профранцузьке та пробританське військово-політичні угруповання. Однак залучення до Балканського пакту Румунії та Югославії вказувало на складнішу картину, ніж формальний розподіл сил на півострові. Уданому разі Греції вдалося зміцнити свої позиції не лише в середньо-земноморсько-балканському регіоні, а й зайняти певне місце на європейській зовнішньополітичній орбіті [14, c. 97].

Ситуація на початку Другої світової війни складалася трохи  несподівано для грецького керівництва. Після італійської окупації Албанії  Б. Муссоліні запропонував уряду  І. Метаксаса укласти договір про ненапад. Коли ця пропозиція була відхилена, угода про ненапад була підписана між Великою Британією і Францією та Туреччиною. Однак в січні 1940 р. був укладений британо-грецький договір про військове постачання.

До літа 1940 р. гітлерівська Німеччина значно активізувала свою економічну та інформаційно-пропагандистську діяльність у країнах Південно-Східної  Європи. Не відставала і зацікавлена  у своїй присутності на Балканах Італія, в якій 15 жовтня 1940 р. був  ухвалений план загарбання Греції. В цих умовах уряд І. Метаксаса оголосив мобілізацію резервістів. Однак, незважаючи на поставки англійської та американської зброї, а також реформу збройних сил, Греція виявилася непідготовленою до італійської агресії. Так, грецька військова доктрина навіть не враховувала загрози з боку Італії, а комплекс фортифікаційних споруд, що будувався на півночі країни, був розрахований на небезпеку, що надходила з боку Болгарії.[17, c. 145-146].

Метою агресії проти Греції, яку розпочала фашистська Італія 28 жовтня 1940 p., було прагнення поставити  під військово-політичний контроль традиційно британський середземноморсько-балканський  регіон Європи та підняти «моральний дух італійської армії». Для Греції ця війна стала серйозним випробуванням. Агресія викликала в грецькому  суспільстві справжній вибух  патріотичних почуттів та рішучість  дати відсіч загарбникам. Опір агресорам  був настільки несподівано сильним, що це змушений був визнати навіть італійський дуче. Уже в середині листопада грецька армія перейшла в контрнаступ. Вона звільнила захоплену  загарбниками грецьку територію, перетнула  кордон та заволоділа Південною Албанією. Захоплення Північного Епіру, де мешкала грецька меншина, викликало піднесення в грецькому суспільстві. Але на початку 1941 р. подальший наступ проти італійських військ припинився. Тому британський уряд запропонував відправити до Греції свій військовий контингент. Прем'єр І. Метаксас відмовився від цієї пропозиції. Але наприкінці січня 1941 р. він раптово помер. Новий грецький уряд погодився на десантування британського експедиційного корпусу.

Ситуація, що складалася на Балканах, спонукала німецьке військове командування до активних дій. Стратегічна установка  А. Гітлера, що передбачала бойові дії  на Сході, потребувала підкріплення в тактичному плані: без надійного  тилу в Південно-Східній Європі та контролю над сухопутними й морськими  шляхами не могло бути й мови про  серйозні масштабні операції проти  СРСР[18].

На порятунок італійського союзника 6 квітня 1941 р. прийшов німецький  вермахт, який після окупації Югославії  приступив до виконання «плану Маріта». Грецьким збройним силам довелося протистояти відбірним підрозділам німецьких військ, які несподівано перетнули югославсько-грецький кордон. У нападі на Грецію брала участь також Болгарія, яка вела наступ у напрямку Тракії та Егейської Македонії. Водночас італійські війська також перейшли в контрнаступ на північному заході країни. 18 квітня наклав на себе руки прем'єр-міністр А. Корізіс. Генерал Г. Цолакоглу 20 квітня 1941 р. підписав з німецьким командуванням акт про капітуляцію грецької армії, а 30 квітня в Афінах оголосив про створення уряду «національної необхідності» - фактично маріонеткового виконавця функцій верховного адміністратора окупантів[3, c. 248-249].

Героїчний опір, який чинили грецькі збройні сили разом з  британським 58-тисячним експедиційним  корпусом, лише на деякий час затримав просування військ Німеччини, Болгарії та Італії у глиб країни. Решта грецької армії (30тис), уряд та король Георгіос II переправились на Крит. Однак уже 20 травня німецький вермахт розпочав десантну операцію на острів. Невдовзі грецько-британські війська разом з керівництвом країни були евакуйовані до Єгипту, а 2 червня 1941 р. окупація Греції завершилася, і країну було поділено на зони окупації між Німеччиною, Італією та Болгарією. Загарбники на окупованій території створили маріонеткову державу «Грецька Політія» і спирались на адміністрацію на чолі з генералом Г. Цолакоглу. З числа прихильників «нового порядку» формувалися підрозділи поліції, служби безпеки та «батальйони безпеки».

Після повної окупації країни перед політичними силами Греції повстало завдання стосовно форм і  методів боротьби за визволення батьківщини. Першу групу складали партії лівої  орієнтації та профспілки: Комуністична (КПГ), Соціалістична (СПГ), Аграрна (АПГ) партії, Спілка народної демократії (СНД), Ліві ліберали (ЛЛГ), Унітарна конфедерація праці (УКП), Загальна конфедерація праці (ЗКП).

ВИСНОВКИ

Таким чином, основною тенденцією економічного і соціально-політичного  розвитку країн Центральної і  Південної Європи (Австрії, Угорщини, Румунії, Албанії, Греції) у міжвоєнний період став відхід від демократичних  процесів і утвердження в них  авторитарних режимів. Причинами цього  були невирішеність національного  питання, економічні проблеми, економічний  і політичний вплив Німеччини  та Італії, страх правлячих кіл  перед більшовизмом.

Стабілізація їх економік відбулася лише за умови іноземного кредитування. У зовнішній політиці вони в основному орієнтувалися  на Англію і Францію (після Мюнхена  – на Німеччину).

4 серпня 1936 р. в Греції  відбувся черговий військовий  заколот, у результаті якого  Метаскас встановив фашистський режим. Був розпущений парламент, введено стан облоги. Понад 3 тис. антифашистів були кинуті в тюрми, або заслані на пустинні острови. Був також прийнятий закон про заходи боротьби з комунізмом і його наслідками , який передбачав заборону КПГ, профспілки, введення цензури та ін.

Метаскас взяв курс на зближення з Німеччиною. Німеччина надала Греції позику в 350 млн. драхм. Суперництво між Німеччиною і Італією за Грецію було очевидним. Англія і Франція дали Греції гарантії незалежності і цілісності її території. Фашистська диктатура Метаскаса перешкоджала грецькому народові чинити опір агресивним планам фашистської Німеччини і Італії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Монографії, статті

1. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій /

В. Даниленко, С. Кокін,. –  К.: Либідь, 1997. –  261 с.

          2. Дейчаківський М. На визвольних стежках Європи. / М. Дейчаківський. – К. : Юніверс, 1997. – 128 с.

3. Іваницька О. П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002) / О. Іваницька – Вінниця: ФОЛІАНТ, 2003. – 560 с.
4. Історія країн Західної Європи та Північної Америки нового часу. –Львів: ЛНУ, 2002. – 150 с.
5. Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи. – Запоріжжя: ЗДУ, 2003. – 77 с.
6. Коріненко П.С. Новітня історія країн Європи та Америки (1918-1945рр.). П. Коріненко – Тернопіль: астон, 2002.
7. Реформування поліції в країнах Центральної та Східної Європи.- К.: Задруга, 2005. – 368 с.

Довідники

8. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, - К.: Знання-Прес, 2001. - 631 с.
9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Довідник Основних відомостей  шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . - Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. - 93 с.

Підручники, посібники

10. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Ю. Алексєєв, А. Вертегел, О. Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. - К.: Каравела, 2006. - 239 с.
11. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. - К.: Знання, 2002. - 565 с.
12. Газін, Володимир Прокопович Новітня історія країн Європи та Америки 1945-2002 роки: Навчальний посібник/ В.П.Газін, С.А.Копилов; За ред. А.О.Копилова.- К.: Либідь, 2004.- 624с.
13. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. - К.: Каравела, 2005, 2007. - 271 с.
14. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. - К.: А.С.К., 2000. - 315 с.
15. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: навчальний посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. - К.: Феміна, 1995. - 236 с.
16. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. - К.: Академія, 1998. - 383 с.
17. Яровий В. Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ ст. / В. Яровий. – К., 2005. – 816 с.

                                    Інтернет-джерела

18. http://readbookz.com/books/167.html - Конспект лекцій «Всесвітня історія ХХ століття»