Держава і право УРСР у період “відлиги” М.Хрущова

Попри усі перетворення, економічна реформа перших років  перебудови не дала відчутних результатів. Це зумовлювалось тим, що: 1) сама модель реформи, сконструйована у центрі, об’єктивно призводила до розладу економічних відносин; 2) переведення підприємств на самофінансування за умов відомчого диктату було руйнівним для економіки. Регламентоване згори планування підштовхувало підприємства до збільшення своїх прибутків не за рахунок ефективності та якості роботи, а за рахунок підвищення цін, що неминуче призводило до повного ігнорування інтересів споживача, неконтрольованого зростання грошових виплат на виробництві, порушення договірних зв’язків.

Від стану економіки  залежала ефективність соціальних програм. Ще на початку реформаторських процесів планувалась розробка спеціальної  програми соціальної перебудови. Передбачалось  інтенсивне нарощування виробництва  товарів народного споживання й  обсягів платних послуг населенню, перепрофілювання з цією метою багатьох підприємств важкої промисловості, воєнно-промислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровиробничих галузей. Вагому роль у розв’язанні соціальних проблем мали відіграти самі підприємства і місцеві органи влади. У цій сфері були здобуті певні досягнення. Так, темп приросту інвестицій, спрямованих на невиробниче будівництво, в УРСР майже удвічі випередив збільшення виробничих капітальних вкладень. Внаслідок цього з’явилась змога більш активно здійснювати будівництво житла, шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень. Розпочалась приватизація квартир. Здійснювались централізовані заходи щодо підвищення зарплати працівникам охорони здоров’я, соціального забезпечення, культури; передбачались додаткові пільги по оплаті праці у вугільній промисловості. Підприємства отримали змогу підвищувати зарплату, соціально захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів. Однак, як виявилось, цей процес мав і зворотний бік. Уряд СРСР після 1987 р. прийняв 11 постанов про підвищення зарплати, але без будь-якої компенсації в обсягах виробництва, внаслідок чого в УРСР грошова маса без забезпечення товарами збільшилась на 10 млрд. крб., що спричинило різке розбалансування споживчого ринку. Поза тим, відбувався активний вивіз товарів за межі республіки, поширювалась спекуляція, запанував “чорний ринок”, що відобразилось на становищі, передусім, соціально незахищених верств населення.

В Україні з 1 січня 1991 р. було розпочато реформу  цін. Але введення нових закупівельних й оптових цін, які щодо товарів народного споживання часто перевищували діючі роздрібні, створило для більшості промислових підприємств критичну ситуацію. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції, і внаслідок цього до величезного дефіциту товарів. Довелось запровадити нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни, але цей вимушений, непідтримуваний народом захід не розв’язав усіх проблем. З 1 листопада 1990 р. уряд України з метою захисту споживчого ринку республіки, посилення боротьби зі спекуляцією, тіньовою економікою був змушений тимчасово запровадити (до насичення ринку товарами) продаж продовольчих і непродовольчих товарів, а також продукції виробничо-технічного призначення з використанням картки споживача з купонами. Однак цей захід очікуваних результатів не дав.

Помітно загострились в Україні й проблеми екології. Це зумовлювалось, передусім, тим, що на її території, яка становила лише 2,7% загальної території СРСР, різко зросли техногенні навантаження, так як в УРСР було зосереджено майже чверть загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу; поза тим, однією з головних проблем України був Чорнобиль. Щоправда, деякі несприятливі тенденції в екології вдалось послабити чи й подолати. Так, попри постійне зростання виробництва, було скорочено забір свіжої води; проводились роботи з рекультивації порушених у процесі господарської діяльності земель; зменшились обсяги шкідливих викидів в атмосферу. У березні 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову “Про екологічну обстановку у республіці та заходи щодо її докорінного поліпшення”, яка передбачала припинення нового промислового будівництва у великих містах і районах з підвищеним рівнем забруднення навколишнього середовища, виведення з експлуатації Чорнобильської АЕС, повне припинення до 2000 р. скидання у водойми забруднених стоків, широке застосування біологічних засобів захисту сільськогосподарських культур та ін.

Отож, у розглядуваний  період в Україні відбувались  пошуки нових шляхів і методів господарювання. У промисловості, сільському господарстві і соціальній сфері відбувались певні позитивні зрушення. Розвиток економіки характеризувався її подальшою соціальною переорієнтацією, відповідною перебудовою її структури, використанням досягнень науково-технічного прогресу. Поза тим, у процесі перебудови в економіці навіть посилились деякі негативні тенденції. Так, середньорічні темпи приросту національного доходу знизились, промислове виробництво майже не зросло; не вдалось припинити розбалансування економіки і споживчого ринку, необгрунтоване зростання цін, невиправдане збільшення грошових доходів населення. На порядку денному й надалі стояли гострі проблеми забезпечення народу продовольством і житлом. Низькими залишались трудова дисципліна, персональна й колективна відповідальність за результати праці; зростав рівень злочинності.

З метою виходу з кризового становища, забезпечення підвищення життєвого рівня народу України Верховна Рада УРСР прийняла 3 серпня 1990 р. Закон “Про економічну самостійність Української РСР”, що визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної і грошової системи.

Спершу ініціатори перебудови розглядали її лише як метод  прискорення соціально-економічного розвитку країни, та невдовзі стало  очевидним, що успіх економічних  перетворень без всебічної реформи  політичної системи неможливий. 

4. Політика гласності у період перебудови 1986-1991 рр.

Нова політика – гласність була проголошена  у січні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС. Лейтмотивом стало повернення “до  ленінських норм” – надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму. Рішенням Політбюро ЦК КПРС було створено комісію з додаткового вивчення матеріалів, пов’язаних з репресіями, що мали місце у період 30-40-х і на початку 50-х рр. Ця комісія у лютому 1988 р. дійшла висновку про фальсифікацію справ щодо М.Бухаріна, О.Рикова та інших по т.зв. “правотроцькистському блоку”. Пізніше були реабілітовані учасники “московських процесів” Г.Зінов’єв, Л.Каменєв та ін. Аналогічні комісії з реабілітації незаконно засуджених діячів науки і культури, військових керівників та рядових робітників і селян були створені у Києві та інших регіонах України.

В Україні, як і  в інших республіках СРСР, після 1985 р. виникла ймовірність остаточного  зламу тоталітарного устрою і  можливість національного відродження. Творча енергія мас після початку  перебудови активізувалась. Повсюдно зростали рівень громадської свідомості людей, прагнення до пошуку нових шляхів розв’язання найрізноманітніших політичних проблем. Керівники партійних і радянських органів, які не виправдовували довір’я людей, зазнавали гострої критики. Саме під тиском невдоволених мас у ряді областей України були змушені піти у відставку перші секретарі обкомів партії, керівники деяких державних установ і великих підприємств.

У червні 1988 р. відбулась XIX Всесоюзна конференція КПРС, на якій постала пропозиція щодо можливості поєднання посад перших секретарів партійних комітетів (районних, міських тощо) зі створюваними посадами голів Рад. Вважалось, що це сприятиме активізації діяльності народного представництва. Завдяки цьому передбачалось пропустити місцевих партійних вождів через вибори, але номенклатурний партапарат, що спершу погодився з цим рішенням, невдовзі усвідомивши, чим це йому загрожує, домігся його скасування. На тій же конференції був оголошений проект виборчої реформи, яка містила елементи альтернативності, але третину місць віддавала представникам від “громадських організацій”, фактично забезпечивши депутатські місця вищим партійним сановникам.

Одним з основних напрямів демократизації суспільства  було визнано принципове поліпшення діяльності Рад народних депутатів, які поєднували функції законодавства, управління і контролю. Найважливішими етапами цього процесу стали вибори народних депутатів СРСР, Верховних Рад союзних республік і місцевих Рад народних депутатів. Вибори народних депутатів СРСР відбувались за умов загострення політичної боротьби. Перед виборами демократам вдалось вивести зі складу ЦК КПРС за станом здоров’я, внаслідок досягнення пенсійного віку кілька десятків брежнєвських ветеранів. Після цього було проведено вибори кандидатів до Верховної Ради від громадських організацій, у т.ч. 100 чоловік від КПРС, дещо менше – від комсомолу, профспілок, творчих спілок, ветеранських організацій та ін. Своєрідним фільтром для “ненадійних” кандидатів мали стати окружні збори (проміжний етап у висуненні кандидатів у народні депутати), на яких більшість становили люди, підібрані партапаратом. Щоправда, при загальному консервативному характері складу народних депутатів СРСР серед них виявилось чимало політиків, що виступали за радикалізацію реформ.

На І з’їзді народних депутатів СРСР, що розпочав свою роботу 25 травня 1989 р., були сформульовані різні підходи щодо характеру, темпів і цілей “перебудовчого” процесу, виникли перші ознаки майбутньої багатопартійності. Учасники з’їзду ставили найгостріші питання, що постали перед суспільством: політичні, економічні, соціальні, екологічні, духовні. Вже з самого початку роботи з’їзду почали створюватись депутатські групи, які з багатьох проблем дотримувались протилежних позицій. Першою заявила про себе міжрегіональна депутатська група, що виступала з позицій радикального прискорення політичних і економічних реформ; діяльність групи, критична спрямованість виступів її лідерів поставили її у становище фактичної парламентської опозиції. У Верховній Раді СРСР формувались й інші групи, які об’єднали депутатів за політичним або професійними інтересами. Найчисельніша з них – група “Союз”, у центрі діяльності якої була підтримка єдності усіх республік СРСР. При цьому “союзники” для забезпечення такої єдності не виключали введення надзвичайного стану, заборону нових політичних партій, використання збройних сил у деяких районах країни.

Спершу М.Горбачов був обраний Головою президії Верховної Ради СРСР – органу, до складу якого увійшли, головно, депутати помірковано-консервативних поглядів. На початковому етапі демократизації, ліквідації залишків тоталітаризму найважливішим завданням був реальний розподіл партійних і державних органів. Під час роботи І з’їзду народних депутатів СРСР виявилось, що від колишньої одностайності не залишилось й сліду. На з’їздах народних депутатів, сесіях Верховної Ради СРСР її Голова був змушений усе більше виконувати функції спікера, що виявляв та узгоджував позиції депутатських груп, що значно обмежувало можливість його самостійних дій. Але оскільки Горбачов був водночас генсеком ЦК КПРС, то неминуче був змушений зважати на значну частину партійного апарату, який не сприймав нововведень останніх років.

Необхідно було зміцнити інститути державної влади. У засобах масової інформації почала обговорюватись ідея про введення посади президента. Проте у 1989 р. ця пропозиція ще не сприймалась як така, що може бути реалізована найближчим часом. Більшість членів Політбюро ЦК КПРС і народних депутатів вважали президентство несумісним з принципом організації держави на базі Рад, з їх поєднанням законодавчої і виконавчої влади і принципом колективного керівництва. Але після того, як Горбачов підтримав ідею президентства, його вчорашні опоненти зняли свої пропозиції, що, головно, пояснювалось тим, що були вирішені два питання: про спосіб обрання президента і про кандидатуру на цей пост. У країнах з президентською формою правління президент традиційно обирається громадянами, що мають право голосу. Саме такий порядок спершу і був запропонований для включення у Конституцію СРСР. Однак напередодні ІІІ з’їзду народних депутатів СРСР у березні 1990 р. була підготована пропозиція, щоб саме з‘їзд, внісши зміни до Конституції, зробив виняток для першого президента і обрав його безпосередьо на з’їзді. А єдиною пропонованою кандидатурою був Горбачов.

Проти самої  схеми виборів президента виступали, з одного боку, радикальні демократи, які вважали, що Горбачов сконцентрував  у своїх руках надто широку владу, а з іншого – старі партійно-комуністичні структури, які цю владу втрачали, тим паче, що вибори в органи влади деяких союзних республік вже не дали їм “контрольного пакету”.

У реформі політичної систему вагому роль відіграв політичний плюралізм, що набув розвитку ще до заборони компартії. З метою активізації  реформістських демократичних процесів в Україні у вересні 1989 р. за ініціативою Київської організації Спілки письменників та Інституту літератури АН УРСР було утворено масову суспільно-політичну організацію – Народний Рух України за перебудову (НРУ), що відразу ж набув авторитету серед мас; головою НРУ було обрано поета Івана Драча.

У березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху було повідомлено про створення ініціативного  комітету Демократичної партії України (ДПУ). У прийнятому маніфесті проголошувалось, що головною метою ДПУ є побудова незалежної “Самостійної Соборної Української Держави”; будь-яка форма федеративного устрою у рамках СРСР відкидалась. На установчому з’їзді ДПУ 15-16 грудня 1990 р. були прийняті програмні принципи і статут та обрані її керівні органи. Головою партії на альтернативній основі був обраний колишній політв’язень Юрій Бадзьо. Парламентським лідером став поет Дмитро Павличко.

Два тижні перед  тим у Києві відбувся установчий з’їзд Партії демократичного відродження  України (ПДВУ), що була утворена на базі демократичної платформи у Компартії України. Більшість членів ПДВУ становили колишні комуністи, що вийшли з лав КПРС після її XXVIII з’їзду. ПДВУ проголосила курс на відстоювання пріоритету загальнолюдських цінностей, захист прав і свобод людини, викриття тоталітаризму. У червні 1991 р. відбувся ІІ з’їзд ПДВУ; партія виступила ініціатором проведення у січні 1992 р. установчих зборів, на яких було проголошено утворення об’єднання “Нова Україна”.

Відродження незалежної демократичної правової Української  держави було проголошено головною метою Української народно-демократичної партії (УНДП), яка вважала незаконною союзну угоду 1922 р. і установчий з’їзд якої відбувся 16-17 червня 1990 р.

Українська національна  партія (УНП) розпочала діяльність з жовтня 1989 р. і під її егідою було організовано молодіжну структуру “Січ”. УНП не визнавала існуючу тоді в Україні державність, домагалась демократії і плюралізму, приватної власності, скасування договору про створення СРСР і Конституції УРСР, виведення “окупаційних збройних сил” з усіх українських земель.