Державно-правове будівництво в Україні у перші роки незалежності (1991 - 1996 рр.)

Але річ утім, що кандидати, як правило, свідомо кажуть неправду. Малоймовірно, що для Л. Кравчука президентство стало можливим завдяки його програмі з п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

Відомий литовський політик А. Бразаускас вважає, що «тут нічого дивного немає. Люди голосують не за колишнього комуніста чи антикомуніста, а за нинішню особистість, живу людину. Зважають, як він поводиться, як діє, як відповідає опонентові… Чому він так упевнено переміг на виборах? А тому, що народ України не побачив йому альтернативи. Альтернативи його досвіду, знанням, виваженості, політичній мудрості. Адже робота в ЦК – це велика школа. А коли ще політичний діяч є патріотом, вміє аналізувати, враховувати реалії, робити правильні висновки – успіх йому забезпечено. Сьогодні люди вже не вірять ні затяганим гаслам комуністів, ні істеричним закликам націонал-радикалів. Вони йдуть за тими, хто зрозумів, що часи ідеології, політичної балаканини давно минули… і я, і Кравчук давно вже переступили через комуністичні догми. Ми – політики-реалісти, політики-прагматики».

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні  Верховної Ради України Л. Кравчук  склав присягу Президента України, висловив програмні орієнтири  своєї політики в новій якості. «Президент, – наголосив він, –  одержавши владу від народу, має  служити йому і забезпечити  його достаток, права і свободи  кожної людини».

Відразу ж після присяги Президент приголомшив народних депутатів пропозицією обрати Голову Верховної Ради, а заодно запропонував, щоб ним став І. Плющ. Цей блискавичний натиск забезпечив бажаний для нього результат: практично без обговорення І. Плющ піднявся на вищий щабель у парламенті, здобувши 261 голос «за». 

2. ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ ДЕМОКРАТІЇ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Історія не любить експериментів, надто дорого вони коштують народові. Тому країна, яка пережила трагедію одного великого соціального експерименту, вкрай обережно, нерішуче йде на новий, хоча він і обіцяє в перспективі блага сучасної демократичної цивілізації. Тому нині так важко й непослідовно йдуть процеси розбудови держави на демократичних засадах, формування демократичної свідомості суспільства та особистості. У цьому полягає одна з головних ознак становлення демократії в Україні.

Історія засвідчує, що демократичні рухи можуть породжувати диктатури або сприяти їм. Тому найглибшою помилкою демократичних сил України є те, що вони розуміють власну демократію як найвищу мету соціального та національного відродження. Це означає, що оволодіння владою може стати головним орієнтиром демократичного процесу. В результаті матимемо владу для влади, що підмінятиме всі інші цінності. До речі, коли демократію вважають метою, то в боротьбі за неї можуть бути застосовані — й так було в історії не один раз — засоби, дуже далекі від демократичних.

Відомо, що голодних і бідних значно більше приваблюють слова тих, хто обіцяє їх нагодувати, ніж риторика про демократію. Тому вони не проти "продати" свої демократичні права навіть тоталітарним режимам, якщо ті обіцяють їжу та національну злагоду. Одним із прямих наслідків бідності є руйнація демократії. Так, у 60-х роках проблиски надії на встановлення демократії з´явилися в Африці. Але спроба ліквідувати колоніалізм і залишки феодалізму й замінити їх правлінням більшості завершилась тим, що вже в 70-80-х роках континент зробив різкий поворот, і демократія поступилася місцем мілітаризмові, а свобода — диктатові племінних інтересів. У Латинській Америці в 60-х також з´явилася надія на ліквідацію мілітаристських хунт, але в багатьох випадках експерименти з демократією закінчивались трагічно. І бідність, звичайно, тут відіграла не останню роль. Злидні — це каталізатор для могильників демократії.

Тому нині, коли більшість населення нашого суспільства також опинилася на межі бідності та злиднів, украй необхідно знайти шляхи збереження демократичного вибору й засоби протистояння диктатурі. Становище ускладнюється тим, що наша власна історія не дуже багата демократичними традиціями, а історичний досвід показує: коли в країні, де не було тривалого розвитку елементів особистих свобод і правової держави, намагаються створити механізм, який відразу ж зміг би забезпечити участь народу в управлінні, то це, як правило, призводить до деспотизму.

Головною передумовою руху до демократичної держави є розширення економічної свободи, що, в свою чергу, передбачає зміни не тільки інститутів суспільства, а й усієї системи цінностей і психології людей, а це надто тривалий і важкий процес.

Сама ідея демократії починає сприйматися людьми як надто далека від того суспільства, в якому доводиться вирішувати загальні проблеми. Демократія у нас не змогла стати реальністю, а залишилася на рівні "модної" ідеї. Як тут не згадати попередження Конфуція про те, що "коли слова втрачають свої значення, то народ втрачає свободу". Відбувається розкол масової свідомості, в якій жодна з альтернатив не дістає безперечної підтримки. До того ж майбутнє політичне обличчя України розглядається політичними партіями по-різному й досить часто декларативно.

Загрозливим для демократичних перебудов є й те критичне економічне становище, в якому опинилася Україна. Адже в більшості подібних випадків, як відомо з історії, вихід із нього один — деспотія, а трагічний досвід російської держави (імперія, союз) доводить, що її реформатори завжди зазнавали поразки, а консерватори святкували перемогу. В її історії химерно поєднувалися прагнення до реформ (налічується близько 20 таких спроб) і неспроможність їх реалізувати сповна. Інакше й не могло бути, бо, як правило, щось нове впроваджувалося за збереження старих структур влади. Не випадково колишній Союз був єдиною країною в Європі, де всі без винятку реформи, спрямовані на введення демократичних новацій, провалилися, а своєрідним результатом таких спроб було виникнення й посилення тоталітарної держави.

Тому висновки одного з відомих дослідників тоталітаризму Ф. Хайека про те, що фундаментом усіх свобод особистості є економічна свобода і якщо її знищити, то руйнується вся цивілізація, що встановлення тоталітаризму є невідворотним результатом перенесення на сучасне суспільство принципів, за якими живуть автономні організації, а прикмети тоталітарних режимів випливають із прагнення перебудувати життя суспільства згідно з певною, наперед заданою метою, звучать сьогодні як застереження для деяких політичних партій, їх лідерів і громадян. Більше того, сьогодні на високому державному рівні чуємо твердження про те, що в Україні вже існує демократичний режим. Але, як відомо, чистих демократій не буває. Багато провідних політологів Заходу (Альфред Стефан, Хуан Лінц та ін.) схиляються до такої ієрархії політичних режимів: 1) демократія; 2) авторитаризм; 3) тоталітаризм; 4) посттоталітаризм; 5) султанічний режим.

Виходячи з цього, надзвичайно важко визначитися з тим політичним режимом, у якому ми живемо, і саме це впливає на правильність вибору стратегії перетворень. Аналіз ознак політичних режимів дає підставу говорити про те, що ми перебуваємо на посттоталітарному етапі розвитку, який припускає існування деяких демократичних принципів, і відкритий шлях для демократичних нововведень. А це вимагає вироблення такої стратегії переходу до демократії, яка б враховувала ці особливості.

3 СТВОРЕННЯ ВЛАСНОГО ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ.

Протягом періоду, що досліджується в даній курсовій роботі, в Україні відбувався інтенсивний процес формування й удосконалення інститутів влади, правоохоронних органів, інших атрибутів суверенної держави. Помітна була  активність і достатня різноманітність у  законотворчі діяльності ВРУ. За 4 роки з 1990-1995 рр. було прийнято 402 закони і 1008 постанов, але, нажаль, за досить короткий період часу вирішити всі питання, які вимагали законодавчого врегулювання, було неможливо. При цьому слід мати на увазі, що згідно з постановою ВРУ від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимчасової чинності на території України окремих актів законодавства союзу РСР», закони колишнього СРСР діяли на території України, в тій частині, в якій вони не суперечили Конституції і законам України. 

Формування державності безпосередньо пов’язане зі становлення парламентаризму на демократичних засадах. Важливе значення для діяльності українського парламенту мало прийняття ВР 17 листопада 1992 р. Закону «Про статус народного депутата України». Згідно із законом народні депутати є повноважними та відповідальними представниками українського народу у ВРУ. Вони покликані виражати і захищати суспільні інтереси та інтереси своїх виборців, брати активну учать у здійсненні законодавчої та контрольної функції ВРУ. Їхні повноваження починаються з дня відкриття першої сесії ВРУ і закінчуються в день першої сесії ВР наступного скликання.

3.1 Розширення повноважень Кабінету Міністрів України

Важливим кроком у становленні державності незалежної України було розширення повноважень Кабінету Міністрів України. Коли 18 листопада 1992 року ВР прийняла Закон, яким тимчасово (строком на шість місяців) зупинялася дія п.13 ст. 97 КУ 1978 р. (повноваження ВР) в частині здійснення законодавчого регулювання відносин власності,  підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування, державної політики і ціноутворення, а також дія п. 7 ст. 114 КУ (Повноваження Президента). Здійснення цих повноважень покладалося на КМ. Через місяць, 19 грудня 1992 року,  ВРУ доповнила КУ 1978 році ст.. 971 та внесла зміни і доповнення до низки інших статей. Згідно за статтею 971,  ВР може як виняток, двома третинами голосів від загальної кількості народних депутатів може делегувати КабМін на визначений термін повноваження видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з питань, про які йшлося вище. Для реалізації делегованих повноважень КМ ухвалює декрети, які мають силу закону. Декрет після його підписання Прем’єр-міністром України передається до ВР і набуває чинності; якщо протягом 10 днів з дня одержання декрету ВР не наклала на нього вето.

У період здійснення Каб Мін делегованих повноважень ВР може законом скасувати декрети Каб Мін або їх окремі положення, якщо вони суперечать КУ. У той же день ВР спеціальним законом постановила делегувати тимчасово, строком до 21 травня 1993 р., Каб Мін згадані повноваження.

У березні 1994 р. проведені нові вибори у ВРУ. У результаті виборів значну частину депутатських мандатів тримали комуністи та соціалісти.

На президентських виборах у червні-липні 1994 року основна боротьба розгорнулася між Л.Д. Кучмою та Л.М. Кравчуком. У другому турі Л.Д. Кучма, який став президентом України. У його програмі передбачалося поглиблення реформ шляхом прискорення приватизації, зміцнення власної валюти, поліпшення відносин з Росією та іншими країнами СНД.

Наприкінці 1994 р. – на початку 1995 р. склалися досить напружені відносини між ВР та ПУ, передусім з питань організації держ.влади. Політична криза була розв’язана у червні 1995 року укладенням Конституційного Договору між ПУ та ВРУ про основи організації і функціонування ВР та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової КУ.  На основі доброї волі сторони пішли на взаємні поступки і компроміси.

Установлювалося, що України є демократичною, соціальною, правовою державою, яка утворення на основі здійснення українським народом свого суверенного права на самовизначення, виражає волю народу і захищає інтереси своїх громадян. В Україні діє принцип верховенства права. Вся повнота влади належить народові. Народ є єдиним джерелом влади і здійснює її як безпосередньо – шляхом референдумів, так і через систему державних органів та органів місцевого самоврядування. Закон установив, що державна влада в України будується на засад її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. В Законі визначений правий статус ВРУ, ПУ, Уряду України – Каб.Міну, судів, прокуратури, місцевих органів державної викон.влади та органів місцевого самоврядування.  

Розвиток демократичних процесів на місцях значною мірою зумовлюється правовим статусом органів місцевої влади. Виходячи з цього ЗУ «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міський, районних у містах, обласних Рад» (1994 р.) визначено правовий статус і структуру органів місцевого самоврядування. Вони наділялися власною компетенцією в межах якої діяли самостійно. На голів вказаних вище Рад та очолювані ними виконкоми законодавство покладало здійснення делегованих їм повноважень державної виконавчої  влади. Голови сільської, селищної, міської, районної та обласної Рад обиралися безпосередньо населенням. Голова Ради за посадою очолював виконком відповідної Ради. Голови Рад і виконкоми підзвітні і підконтрольні Радам. З питань здійснення делегованих їм повноважень державної виконавчої влади підзвітні Каб. Мін Укр., а також голові виконкому Ради вищого рівня.

Установлювалося, що місцеві Ради народних депутатів України повинні діяти на основі таких засад: народовладдя; законності; самостійності і незалежності Рад у межах своєї території; захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, соціальної справедливості; виборності Рад, органів територіальної самоорганізації громадян, їх підконтрольності, підзвітності і відповідальності перед населенням; колегіальності та ін.. Це досить демократичні засади, які відіграють важливу роль у становленні демократичних процесів на місяцях.

3.2 СБУ

У системі правоохоронних органів суверенної України важливе місце має Служба Безпеки України, правовий статус якої регламентований Законом від 25 березня 1992 р. Важливо з’ясувати, що це – державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. СБУ безпосередньо підпорядковується ПУ і підконтрольна ВРУ. На неї покладені обов’язки щодо захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності України, законних інтересів держави і прав громадян від розвідувальної діяльності іноземних спецслужб, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України та ін.. Згідно зі своїм завданням, СБУ здійснює розвідувальну та інформаційно-аналітичну роботу, бере участь у розроблені й реалізації заходів щодо захисту державних таємниць України, надає допомогу прикордонним військам України в охороні державного кордону тощо.

В перші роки незалежності змінився правий статус міліції України. Зокрема, система органів міліції стала більш централізованою. Керівництво усією міліцією здійснювало Міністерство Внутрішніх Справ України. Були розширені права працівників міліції. Велике значення для змінення правової основи діяльності міліції мало прийняття ВРУ 18 лютого 1992 р. Закону «Про оперативно-розшукову діяльність».