Державно-правовий устрій на західноукраїнських землях у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії

 

План:

 

Вступ

 

1. Включення західноукраїнських земель до складу Австрії.

 

2. Суспільно-політичний лад на західноукраїнських землях.

 

3. Джерела та характерні риси права на українських землях під

владою Австро-Угорщини.

 

4. Триступенева система судів за Конституцією 1967 р. Прокуратура. Адвокатура.

 

Висновок

 

5. Використана література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Включення західноукраїнських земель до складу Австрії

 

 

Географічно західні етнічні українські землі територія Галичини, Північної Буковини (Пониззя) та Закарпаття (Закарпатська Русь) в останній чверті XVIII ст. перебували у складі Австрійської імперії. До останньої чверті XVII ст., коли розпочався процес загарбання Австрією західноукраїнських земель, вони входили до складу кількох держав із різним юридичним статусом.

Хронологічно першим до складу Австрії увійшло українське Закарпаття, яке - як частина Трансільванського (Семигородського) князівства - перебувало під протекторатом Османської імперії. Під час австрійсько-турецької війни австрійські війська окупували (1697 р.) Трансільванію, а на Карловицькому конгресі (1699 р.) габсбурги домоглися міжнародного визнання своєї влади над князівством, у складі якого перебувало Закарпаття.

У результаті австрійсько-турецької війни та слабкості Туреччини австрійці "заокруглили" свої володіння за рахунок Буковини (1774 p.), північна частина якої була заселена українцями, а південна - українсько-румунською людністю. Попервах управління цим краєм здійснювали військові власті Австрії - її територія підпорядковувалася придворній військовій раді та генералітету військового командування Галичини та Володимири під офіційними назвами - Буковинський дистрикт, Чернівецький генералітет, Галицький прикордонний генералітет. Військову адміністрацію в Буковині було замінено цивільним управлінням (1786 p.), а згодом (1787 р.) долучено до складу Галичини як окрему адміністративно-територіальну одиницю. У період революції Буковина набула статусу окремого краю зі своєю адміністрацією (1849 p.).

Внаслідок першого поділу Річі Посполитої (1772 р.) до складу Австрійської імперії увійшла Галичина. Приєднавши ці землі, імператриця Марія-Терезія прийняла титул королеви Галичини і Лодомерії.

На захоплених землях було утворено коронний край (провінцію) «Королівство Галичини і Лодомерії» з центром у Львові, до складу якого входили українські (Східна Галичина) та польські (Західна Галичина) землі. Провінція поділялася на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську частину краю.

Такий поділ існував до середини століття, коли після кількаразових змін його остаточно ліквідували і переділили провінцію на 74 повіти (з яких 50 було у Східній Галичині).

 

На приєднані землі було поширено загальноімперську систему управління. Уся адміністративна влада в провінції належала губернаторові (згодом – наміснику), якого призначав імператор. В округах (згодом у повітах) влада належала старостам, у селах – призначуваним старостами, але утримуваним землевласниками мандаторам (наглядачам). У другій половині століття їх заступили громадські уряди. Містами управляли магістрати, склад яких призначала імператорська адміністрація, затим – міські ради, що виконували функції органів місцевого самоврядування.

 

 

 

 

2. Суспільно-політичний лад на західноукраїнських землях.

 

 

Суспільний лад. Панівний клас — феодали. Правлячу верхівку 
феодалів становили князі і панство, утворюючи могутній прошарок магнатів, 
аристократію. На праві власності їм належали величезні земельні володіння. 
Переважно із середовища магнатів рекрутувалися чиновники державного апарату, феодали входили до складу двірських рад, судів, командували військами. Магнати в основному походили з панівних класів Польщі, Румунії, Угорщини. Нечисленні знатні українські роди ополячувалися, румунізовува-лися. 
       

Основну групу феодалів становила шляхта. Шляхетський титул 
був спадковим або присвоювався королем. Верхівка шляхти володіла вотчинними, а основна її маса — удільними землями. Шляхта звільнялася від податків і повинностей, за винятком так званої земської служби, тобто обовязку служити у війську і виконувати деякі повинності, повязані з обороною країни. Особа шляхтича вважалася недоторканною, його ніхто не міг притягати до відповідальності, карати, хіба що за вироком особливих шляхетських трибуналів. Конфіскувати шляхетську власність можна було тільки за рішенням суду. Формально представники шляхти були між собою рівні, але у Східній Галичині переваги в усіх сферах життя надавалися польській шляхті, у Північній Буковині — румунському і в Закарпатті — угорському та австрійському дворянству.  
       

Шляхтичі могли обіймати державні посади, якщо вони сповідували 
католицтво. Для православних шляхтичів (і взагалі усіх вільних) у 1676 р. під 
погрозою смертної кари був заборонений виїзд за межі Польщі або вїзд на її 
територію  без  дозволу  властей. 
      

Магнатські роди Браницьких, Вишневецьких, Любомирських, Потоцьких, Яблоновських та ін. створювали свої держави в державі, правили в них як повновладні правителі. Дрібні шляхтичі були зобовязані підтримувати своїх протекторів і політично, в тому числі на місцевих сеймах, під час висування на різні посади, служити у їхньому війську. Шляхта булла основною опорою королівської влади. Вона становила близько 8—10% населення країни за середнього показника в Європі 1—2%, Оскільки в цей час спостерігається тенденція активного проникнення в досить закрите середовище шляхти представників інших прошарків населення, то в 1669 р. польський Сейм прийняв рішення про встановлення інституту неповного шляхетства. Нова шляхта не мала аж до третього покоління права обіймати державні посади, обиратися депутатами сеймиків і вального Сейму. 
       

Духовенство, передусім католицьке, утворювало другий привілейований 
стан. Воно поділялося на біле (світське) і чорне (ченці). Духовна знать — 
єпископи, настоятелі великих монастирів (кляш-торів) володіли землями, 
маєтками, селами і містами, кріпаками. Активну прокатолицьку діяльність 
розгорнули серед населення різні духовні ордени — домініканців, ієзуїтів, 
францисканців та ін. Духовенство користувалося численними правами і привілеями. 

 Жодних податків на користь скарбниці воно не сплачувало, повинностей не виконувало. Навпаки, одержувало від світських властей землі, селян, різні цінності та ін. Вільні люди (крім шляхти) сплачували на користь церкви десятину. Церква мала свої суди, які розглядали справи не тільки духовенства і залежного населення, а й світських людей, що стосувалися шлюбу, сімї, спадкування, опікунства та ін. Сильним був вплив духовенства на систему освіти. Церква, різні ордени мали свої школи, колегіуми тощо.      

У значно гіршому становищі перебувала, зокрема на Галичині і 
Волині, православна церква, її усіляко переслідували, пригноблювали, 
утискували в правах. Прагнучи остаточно підірвати її вплив, підпорядкувати 
католицькій церкві в 1596 p., як уже зазначалося, на Брестському соборі була 
проголошена унія католицької і православної церков, тобто зявилася третя 
церква — уніатська. Польські власті вважали її єдино законною українською 
церквою, сподіваючись у такій спосіб окатоличити місцеве населення.

Уніати не вважалися повноправними громадянами. І все тому, 
що уніатська церква не хотіла відмовитися від української мови, обрядів, 
народних традицій, свят тощо. Ця церква і пізніше протягом кількох століть 
захищала українське населення від полонізації, зберігала його мову, історію, 
культуру.

Уніатські, інколи й православні ієрархи, безупинно посилали 
в Рим і королю меморіали і петиції про своє тяжке становище в Польщі, про 
численні утиски, але даремно.

 

 

 

 

3. Джерела та характерні риси права на українських землях під владою Австро-Угорщини.

 

 

У кінці ХVІІІ ст. майже всі західноукраїнські землі знаходились під владою Австрії, а з 1867 р. Австро-Угорської монархії.

Державний лад. Населення Західної України підпорядковувалося центральним та місцевим органам влади й управління Австрії, а з 1867 р. Австро-Угорської імперії. Дуалістичну монархію очолив імператор, якому належала законодавча, виконавча, судова та військова влади. Кожна з двох держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій парламент: Угорщина – сейм, Австрія – рейхсрат, який поділявся на дві палати – верхню (палату магнатів) та нижню (палату депутатів). В управлінні імператор спирався на уряд – раду міністрів – вищий орган виконавчої влади (окремо в Австрії та Угорщині). Для обговорення загальнодержавних справ була створена окрема представницька установа – так звані Делегації, які мали по 60 представників від парламентів Австрії та Угорщини. Силовими структурами слугували поліція, жандармерія, армія.

Місцеві органи влади. Галичина з 1774 до 1846 рр. називалася „королівством Галичини та Лодомерії” на чолі з губернатором. В адміністративному відношенні територію Галичини було поділено на 6 (потім 18) циркулів (округів) з старостами на чолі та 59 дистриктів (районів). В 1846 р. австрійський уряд запровадив новий адміністративно-територіальний поділ, в результаті чого, на території краю, було запроваджено 74 повіти на чолі зі старостами та гміни (сільські громади) на чолі з війтом. Діяв галицький крайовий сейм, яким керував крайовий маршалок. Після революції (1849 р.) Галичина стала намісництвом на чолі з намісником, а Буковина відокремилася від Галичини в окремий коронний край з 9 повітів на чолі з президентським правлінням. Закарпаття, яке ще в XI ст. захопила Угорщина, вважалося її невід’ємною частиною і поділялос

я на 4 жупи (області) на чолі з жупаном та його помічниками. Жупи мали господарсько-територіальні одиниці – домінїі та райони – комітати, на чолі з окружним начальником журатом. Села (громади) очолювали старости.

Судова система. Після приєднання Галичини та Буковини до Австрії певний час зберігалася стара, станова система судів: земські, гродські, підкоморські, міські, духовні та домініальні. У 1773 р. австрійська адміністрація заснувала верховний суд як апеляційний для всіх нижчих судів. Згодом, замість нього, було створено королівський галицький трибунал. З 1780 р. вищою судовою інстанцією став галицький сенат. Законом від 1781 р. в державних судах вводився інститут адвокатів.

У 1849 р. імператор ухвалив „Положення про суди”. Станові суди замінили єдиною системою державних судів, оголосивши їх незалежними від адміністрації. Окрім загальних (повітові, повітові колегіальні, окружні суди; Вищий крайовий суд; Верховний суд і касаційний трибунал у Відні), створювалися спеціальні суди (військові, промислові, комерційні, мирові, присяжних (мужів довіри), крайові).

До системи правоохоронних органів належала цивільна поліція та політична жандармерія.

Суспільний устрій. Населення поділялося на три основні групи: землевласників, міщан та селянство.

Землевласники були панівною верствою суспільства і складалися з поміщиків та духовенства. Вони мали землю у приватній власності, володіли залежними селянами, користувалися своєю становою судовою системою.

Міщани поділялися на міську верхівку (купці, лихварі). Купецтво об’єднувалось у гільдії, більшість ремісників – у цехи. Нижчий прошарок становили позацехові дрібні ремісники, підмайстри, різноробочі.

Селяни поділялись на поміщицьких і державних. Селяни відбували панщину за те, що жили і працювали на землі власника. Вони вважалися держателями землі, тобто користувалися нею, платили податки за це і несли повинності. У 1848 р. панщину, як форму кріпосної залежності, було скасовано за викуп. Віднині селяни могли виступати в судах, укладати будь-які угоди, вести підприємницьку діяльність тощо. Проте поміщики захопили у приватну власність громадські угіддя, а багатьох селян звільнили без землі, що спричинило нові кабальні угоди між селянством та землевласниками.

Аграрна реформа 1848 р. стимулювала розвиток капіталізму. Дедалі вагомішою ставала роль буржуазії, дедалі інтенсивніше формувався пролетаріат.

Джерела та основні риси права. Джерелами права для Галичини, Буковини та Закарпаття були: звичаєве право, австрійське і угорське законодавство (патенти, вироки, мандати, новели, декрети), Галицька конституція 1791 р., Цивільний кодекс 1812 р., Цивільно-процесуальний кодекс Австро-Угорської монархії 1898 р., Кримінальні кодекси – Терезіана 1768 р., Йосифіна 1787 р. та Францишкана 1803 р.

Цивільне право. Провідними засадами цивільно-правових відносин імперії можна назвати такі: охорона приватної власності; свобода договірних відносин; спадкоємство; опіка; цивільний і церковний шлюб; розширення прав жінок та позашлюбних дітей.

Кримінальне право. Головними принципами кримінального права можна вважати поділ правопорушень на злочини і проступки. Констатувалося, що немає злочину, не передбаченого законом, і немає кари, не передбаченої законом. Система покарань передбачала смертну кару, а також різні види позбавлення волі. За проступки встановлювалися штрафи, арешт, покарання палицями, заборона на проживання. Було посилено кари щодо революціонерів, грабіжників, казнокрадів, порушників громадського спокою.

Процесуальне право в карному процесі спочатку мало інквізиційний характер, а з кінця ХІХ ст. вводився суд присяжних, вільна оцінка доказів сторонами і суддями, усність, гласність, змагальність процесу. Означені принципи процесу стосувалися і цивільно-процесуальних дій.

 

 

4. Триступенева система судів за Конституцією 1967 р. Прокуратура. Адвокатура.

 

 

У 1867 році австрійський парламент (рейхсрат) затвердив угоду про утворення Австро – Угорської монархії. Офіційно визнавалася державна унія двох держав. На чолі двоєдиної держави став імператор Австрії, він же король Угорщини. Угорщині дозволено було мати свій парламент, кожна країна мала свою конституцію. Дворянство та крупна буржуазія Угорщини добилися розширення своїх прав. Ця угода верхівки абсолютно ігнорувала корінні потреби працівників. Її основною метою було запобігання назрівання нової буржуазної революції.

Угорський сейм, де засідали в основному представники дворянства та крупної буржуазії, був однопалатним, рейхсрат Австрії складався з двох палат: верхня палата називалася палатою господ, нижня – палатою представників.

У верхній палаті рейхсрату засідали представники земельної аристократії, особи з вищої знаті; частина їх призначалася імператором. Депутати нижньої палати обиралися сеймами областей. Міністри були повністю відповідальні лише перед імператором, а не перед рейхсратом. Влада парламенту була дуже малою, все управління, незалежно від парламенту, здійснювали чиновники. Крім того, імператор міг сам видавати надзвичайні укази, був головою виконавчої влади і головою держави.