Державно-правовий устрій на західноукраїнських землях у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії

У загальному віддані Австро – Угорської монархії зберігалися питання військової справи, фінансів та зовнішньої політики. Відповідно було лише три загальноімперських міністри. Для контролю над ними та вирішення загальноімперських питань, головним чином питання про бюджет, щорічно в столицях обох країн мали скликатися делегації від законодавчих органів (по 60 осіб від кожного).

З невеликими змінами Австро – Угорська дуалістична (двоєдина) монархія проіснувала до кінця першої світової війни.

Політичні кола, які формували структуру державно – правової системи австрійської імперії, спиралися на військову силу, інші репресивні органи. Вони самі визначали тип своєї конституційної монархії і надавали їй видимість демократичної держави, не рахуючись з головним носієм владної функції – народом.

Одним з положень конституційного права, на основі якого формувалися представницькі органи влади, було те, що вся виборча система базувалась на принципі політичної нерівності соціальних станів і забезпечувала легітимність незначній верстві населення в державному управлінні.

Конституційне право політично закріпило багатомірність класових відмінностей і соціально – майнових відносин у суспільстві.

Парламент Австро – Угорської конституційної монархії виконував державно – правові функції, аналогічні парламентам інших європейських держав, але позитивний в основному закон про виборче право дещо спотворювався залишками феодальної системи. Усі закони, прийняті парламентом, набирали чинності лише після затвердження імператором.

Законодавчій орган імперії складався з двох палат: палати панів і палати депутатів. Склад першої палати формувався з найбільш родовитих верств населення – принців, князів, представників великих землевласників і вищого духовенства. Друга палата до 1873 року обиралася за двоступеневим принципом, а після реформи – за куріальною системою. Суть куріальної системи полягала в тому, що всі виборці поділялися на курії: великих землевласників, торговельних і промислових палат, міст, сільських громад.

Судова система: За Конституцією 1867 року в Австрії було створено триступеневу систему судів: повітові, окружні (крайові), вищі крайові суди.

Повітові суди були судами першої інстанції і діяли у складі одного (повітові) або трьох суддів (повітові колегіальні). Повітові суди розглядали цивільні справи і справи про проступки, а повітові колегіальні – деякі цивільні справи і справи про злочини, які не були підсудні судам присяжних. Дія цих судів поширювалась на декілька судових повітів, які входили до складу того або іншого адміністративного повіту.

Крайові суди як перша інстанція розглядали важливі цивільні справи. Вони виступали також як суди другої інстанції при розгляді справ, вирішених повітовими і повітовими колегіальними судами. Очолював крайовий суд президент. До його складу входили президенти сенатів (колегій), радники і технічні працівники.

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні, створений цісарським патентом від 7 серпня 1850 року.

Всі цивільні справи і дрібні кримінальні справи розглядалися суддями одноособово. Кожний повітовий суд поділявся на цивільний і кримінальний відділи. Рішення суду в цивільних справах виконувались так званим екзекуційним підвідділом.

Окружні суди виступали як суди першої інстанції при розгляді деяких цивільних (визнання особи померлою, усиновлення, торгівельні та вексельні спори тощо) і кримінальних справ, пов’язаних з тяжкими злочинами.

Найвищою судової інстанцією в державі був, як і до 1852 р., Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Він складався з першого президента, посада якого прирівнювалася до посади міністра, другого президента, п’яти президентів сенатів і 48 суддів.

Остаточне відокремлення суду від адміністрації здійснила Конституція Австрії 1867р. Згідно зі ст.14 цього закону судова і адміністративні функції відокремлювалися на всіх стадіях судочинства, а ст.11 відновила суди присяжних. Практично вони були організовані Законом від 9 березня 1869р. для розгляду справ про злочини і проступки, вчинені працівниками друкованих органів. Кримінально – процесуальний кодекс 1873р. розширив компетенцію судів присяжних і відніс до їх підсудності 22 види тяжких злочинів, вчинення яких загрожувало позбавленням волі строком не менше як п’ять років, а також дев’ять злочинів і два проступки політичного характеру. Суд присяжних складався з суддів сенату крайового суду і 12 присяжних засідателів. Останні виносили вердикт про вину, а судді визначали міру покарання. Списки присяжних засідателів щорічно складалися адміністративними органами. До них включалися особи, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів. Суд шляхом жеребкування вибирав потрібну йому для розгляду конкретної справи кількість присяжних.

Для військовослужбовців існували військові суди трьох інстанцій – військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. До 1912 року ці суди розглядали справи на підставі застарілого і суворого кодексу 1768 року, прийнятого за часів правління Марії Терезії.

Військові суди жорстоко розправлялися з будь – якими порушеннями з боку солдатської маси і поблажливо ставились до осіб начальницького складу.

Торгівельні спори розглядали торгівельні суди у Відні, Празі та Трієсті (останній іменувався торгівельним і морським судом). Спірні питання між підприємцями і робітниками, а також робітниками одного підприємства вирішували промислові суди, засновані в 1896 році, лише в деяких містах.

Цивільні справи між австрійськими та угорськими підданими за кордоном в першій інстанції розглядали австрійські консулати як консульські суди.

Поза загальною судовою системою знаходився створений в 1867 році Імперський суд, який розглядав спори між австрійськими краями і справи з питань публічного права. Цей суд складався з президента, його заступника, 12 членів і чотирьох їх заступників. Усі вони призначалися імператором довічно з поданням рейхсрату.

Особливе становище в судовій системі займав Верховний маршалківський суд на чолі з великим придворним маршалком, який розглядав справи, пов’язані з членами панівної династії, за винятком імператора. Другою інстанцією для нього був вищий крайовий суд у Відні, а останньою – Верховний судовий і касаційний трибунал.

Конституційний закон про судову владу від 21 грудня 1867 року встановив, що організація і компетенція судів мають визначатися окремими законами. Всі судді проголошувалися незалежними. Вони призначалися імператором довічно. Суддею міг бути австрійський громадянин чоловічої статі, який мав вищу юридичну освіту і стаж практичної роботи не менше трьох років, успішно склав письмовий і усний іспит. Комісії з приймання іспитів створювалися щорічно міністром юстиції при кожному вищому крайовому суді. До їх складу входили професори юридичних факультетів і найбільш кваліфіковані практичні працівники. Судді могли бути звільнені з посади у випадках, передбачених законом, і на підставі правильно постановленого судового рішення. Вони могли бути тимчасово відсторонені від посади за наказом голови суду або за рішенням вищої судової інстанції. Усі працівники судів були зобов’язані складати присягу і неухильно додержуватися конституційних законів. Судочинство як у цивільних, так і в кримінальних справах здійснювалося публічно. Передбачалася подача скарг у кримінальних справах. Право амністії надавалося імператору. Він також мав право пом’якшити покарання, застосовані судом.

Отже, на території Австро – Угорської імперії функціонувала розвинута система судових органів, яка мала певні демократичні ознаки, зокрема такі, як колегіальний, публічний і гласний розгляд справ.

У містах і селах обиралися ради, які формували міські й сільські управи (у великих містах магістрати) на чолі з бургомі-страми в містах і війтами в селах. За реформою міського самоврядування 33 містам імперії, зокрема Львову й Чернівцям, було надано статути. Згідно зі статутом Львова від 14 жовтня 1870 р. міську владу здійснювали міська рада й магістрат на чолі з пре-зидентом.

У першій половині ХІХ ст. суди на західноукраїнських землях поділялися на шляхетські (земські та гродські), духовні, міські, доменіальні й комітатські.

   Відповідно до австрійського Положення (1849 р.) суди було відокремлено від адміністрації, замість колишніх станових судів створено загальні судові установи для всіх станів. Усі суди проголошувалися незалежними, судді призначалися імператором довічно. За австрійською конституцією 1867 р. на західноукраїнських землях діяла триступенева система судів: 1) одноособові повітові суди; 2) колегіальні крайові (окружні) суди; 3) колегіальний вищий крайовий суд у Львові, дія якого розповсюджува-лась і на Буковину.

Для розгляду кримінальних справ про злочини, за які передбачалося тюремне ув’язнення терміном не менше 5 років ство-рювалися суди присяжних при окружних судах. Списки присяж-них щорічно складалися відповідними адміністраціями з урахуванням установлених цензів — майнового, освітнього, вікового. Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верхов-ний судовий і касаційний трибунал у Відні. Крім загальних існу-вали й спеціалізовані суди (військові, торговельні та ін.). У Львові діяв створений у 1896 р. промисловий суд, він розглядав спори між підприємцями й робітниками, у Дрогобичі — третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.

У 1850 р. була створена прокуратура, яку очолював генеральний прокурор. При вищому крайовому суді існувала посада старшого прокурора, а при окружних судах — державних прокурорів. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій дер-жавних установ, суду, слідчих органів, окремих осіб. З 1851 р. при судах діяла підпорядкована міністру фінансів фінансова прокуратура — для захисту фінансових інтересів держави.

Адвокатура в Галичині була заснована ще 1781 р. й діяла підзагальним наглядом міністра юстиції. У Львові існувала президія.

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Використана література.

 

• Історія держави і права України: Підручник    А.С. Чайковський
• Історія держави і права України: Навчальний посібник    Іванов В.М.
• Історія держави і права України: Хрестоматія  В.Д. Гончаренко
• Історія держави і права України: Підручник