Діяльність Данила Галицького

                                          Вступ

         Київська держава, становлення і найбільша могутність якої відбулися у ІХ – ХІІ століттях, поклавши початок державотворенню і поширивши ідеї державності, дала стимул для формування нових політичних і культурних центрів. Галицька земля стала удільним князівством наприкінці ІХ ст., а після занепаду з середини ХІІ ст. Київська держава продовжувала і розвивала її державницькі та духовні традиції протягом 150 років. Разом з Волинською Галицька земля увійшла у період правління князя Володимира Великого до єдиної Київської держави, яка за Ярослава Мудрого сягнула вершин свого розвитку. Після смерті Ярослава 1054 року Волинь дісталася його синам – Ігореві, Ізяславові; затим – онукові Ярославові Святополковичу, пізніше перейшла до Мономаховичів.

         У Галицькій землі правили в різні часи представники династії Ростислава Володимировича, онуки Ярослава Мудрого: Рюрик, Володар, Василько. Володарів син Володимирко об’єднав ці князівства в одне зі столицею в Галичі. Далі правив Ярослав Осмомисл, а родоначальником нової династії князів і видатним будівничим Галицько-Волинської держави став Роман Мстиславич, який князював з 1199 по 1205 рік. Йому вдалося об’єднати під своєю владою два уділи – волинський та галицький.

        У цей період Галицько-Волинська держава стала могутнім слов’янським форпостом Східної Європи, ласки якого запобігав сам Папа Римський, який, бачачи дедалі зростаючий вплив галицьких князівств, намагався навернути через них слов’ян у католицтво.

 

         Роман вдавався до усіляких політичних і дипломатичних маневрів, щоб сконсолідувати зусилля удільних князів для об’єднання й утворення могутньої держави. Підтриманий міщанами, ремісниками та вірними дружинниками князь Роман перемагає бояр і утверджується на галицькому престолі, оволодіває усією Правобічною Україною.

 

 

 

 

1. Дитинство, юність Данила  Галицького, життя молодого князя 

 

Данило Галицький – князь Галицько-Волинської землі, дипломат і полководець, державотворень. Народився у 1201 році. Крім нього, в родині князя Романа та княгині Анни був ще син Василько, також пізніше князь. Данило був старший син від другого шлюбу князя Романа Мстиславовича (Великого).

 

У 1201 – 1204 роках точилися війни галицько-волинського князя Романа Мстиславича за київський престол. Князь Роман посадив у Києві свого брата Інгвара Ярославича, затим – Рюрикового сина Ростислава. Таким чином Київ був під зверхністю галицького князя аж до смерті князя Романа 1205 року [5, c. 121].

 

У розквіті сил і слави загинув батько, Роман Мстиславич, безстрашний переможець половців та «иных народов», як звали його літописці. “Після його смерті влада на галицько-волинських землях переходила з рук у руки багато разів. Право володарювати тут виборювали як руські князі, так і поляки та угорці” [4, c. 103]. Зовсім малим хлопчиком, у чотири роки, Данила посадили на «золотокований» престол великого князівства Галицько-Волинського.

 

Княгиня Ганна стала регентшею при своїх малолітніх синах, галицьке боярство воліло позбавитися вдови й синів владного князя, молодшому з яких Василькові ледве виповнилося два роки. Одразу ж по досягненні сумної звістки про смерть Романа проти його родини піднялося могутнє галицьке боярство, подолане, але не викоренене великим князем. За боярами стояли належні їм міста й села, величезні багатства, тисячі озброєних людей. Княгиня відчула, що втрачає грунт під ногами. Волинянка за народженням була чужою у Галичі, де прожила з чоловіком трохи більше п'яти років, ні в що не втручаючись, поглинена турботами про дітей. Вона могла спертися лише на хоробру, але нечисленну дружину Романа та на купку волинських бояр, що залишилися вірними родині сюзерена. Велика смута розпочалася в Галицькій землі, з сумом занотував літописець.

 

“1211 року галицькі бояри під час однієї з усобиць виганяють княгиню Анну Романову з сином з Галича, а самі правлять під імені малолітнього князя Данила Романовича” [5, c.121]. Їй з синами довелося залишити Галицько-Волинське князівство й просити притулку у володарів сусідніх держав, Польщі й Угорщини, з якими її чоловіка зв'язували союзні взаємини. Сама вона з Васильком подалася до Кракова, а Данила з кимось із ближніх бояр Романа відіслали до Буди в Угорщину, де він на кілька років став другом свого ровесника Бели, сина короля Андрія.

 

Тим часом на Галицько-Волинській Русі настала феодальна анархія. Бояри, розбившись на кілька партій, невпинна ворогували, закликаючи на престол підхожих собі претендентів. Руйнацію державної структури ще недавно сильного та єдиного великого князівства яскраво характеризує факт самочинного вокняжінняв Галичі 1212-р. боярина Володислава, проводиря ворожої до Романовичів партії земельної аристократії. То було найбрутальнішим порушенням норм феодального права Давньої Русі, згідно з яким князем міг стати лише той, хто ним народився, тобто член династії Рюриковичів.

 

У перебігу понад тридцятилітньої боротьби за Галич і його землю між іноземними феодалами, прийшлими здалеку руськими князями та місцевими боярами Данило кілька разів сідав на хиткий галицький престол, і кожного разу його скидали бояри. Але князь не втрачав оптимізму. Перебуваючи у волинській глушині, в маленьких містах Тихомлі й Перемилі, Романовичі, за словами галицького літописця, «стали княжити там із своєю матір'ю, на місто Володимир поглядаючи. Й мовили вони: «Як там не крути, а Володимир буде наш!»

 

Зовсім юний, але розумний, розважливий, сміливий і наполегливий Данило з кожним роком наганяв страху на галицьке боярство, яке не могло не зважати на народне прагнення бачити старшого Романового сина великим князем [1, c. 207 – 208].

 

У 1215 р. польський король Лешко відбив у князя Олександра Всеволодовича Галич і віддав місто галицьким князям Данилові та Василькові, які одержали батькову вотчину – Володимир.

 

Тому 1219 р. бояри запросили на княжіння уславленого полководця Мстислава Мстиславича на прізвисько Удатний. Мстислав княжив до того в Новгороді Великому, але так само, як і всі інші князі, непевно почувався на престолі, бо новгородські бояри щомиті могли вигнати його. Тому і пристав на пропозицію перебратись до Галича, не відаючи, що змінює одне лихо на інше, набагато більше. Дуже швидко він потрапляє у повну залежність від галицьких великих бояр, які крутили ним на власний розсуд.

 

Всього того Данило тоді не знав. Йому просто було образливо бачити чужинця на батьківському престолі. Але юний князь добре усвідомлював, що час його ще не настав, не склалися умови для рішучого наступу на Галич. І він прийняв вокняжіння Мстислава в Галичі зовні спокійно. Більше того, вирішив укласти союз із новим князем і одружився з його дочкою Анною.

 

.Не встиг огледітися  Данило, як юність минула. Та чи й була вона? Адже ще хлопцем мати й волинські бояри посадили його на високого батькового коня й сказали: «Ти наш повелитель і заступник, веди нас!» І княжич на все життя запам'ятав ці слова. Він з малих літ виявляв неабияку розсудливість і почуття обов'язку щодо своєї родини і оточуючих його бояр і старших дружинників, роздумував про державні справи й про долю Русі. Де вже йому було виявляти юнацький запал і безпосередність.

 

1219 р. Данилові виповнилось  лише 18 років, але в суспільстві  його сприймали як дорослого  й досвідченого мужа, про що  не раз свідчить галицький літописець. Та й сам князь розумів, що він і лише він є опорою дому Романовичів, єдиним, хто зможе захистити його й відновити втрачену єдність Галицько-Волинського великого князівства. Не дуже-то розраховуючи на підтримку тестя, Данило починає прибирати до рук волинську отчину Романа, не замахуючись поки що на галицьку. Він пориває стосунки з польським князем Лешком, переконавшись, що той не збирається виконувати зобов'язань перед Романовичами, взятих під час переговорів з Анною, натомість зазіхає на волинські землі. Як з гордістю повідомляє галицький книжник, Данило «поїхав разом з братом і захопив Берестя, Угровськ, Верещин, Стовп'я, Комів і всі окраїни» Волині з боку Польщі, тобто відвоював Берестейську та Забузьку землі. Розлючений Лешко спробував силою зброї повернути втрачене, але волинські полки під проводом молодого князя завдали полякам поразки і «гналися за ними до річки до Вепра», тобто до кордону.

Вивівши з гри польського князя, Данило повернув до складу Волині удільне князівство спільника Лешка белзького князя Олександра. Та раптом тесть Мстислав, що не схотів допомагати Романові проти Лешка, під'юджений боярами, втрутився і звелів віддати Белз із землею зрадливому Олександрові. Данило змовчав, бо. не хотів розпалювати нової усобиці. А стосунки між тестем і зятем натяглися. Трохи зблизила їх знаменита битва на Калці [1, c. 209].

 

За 15 років до вторгнення у Східну Європу керівництво Монгольської держави вирішило провести розвідку боєм і послало на схід 30-тис. кінноту на чолі з найбільш досвідченими воєначальниками Чингісхана Субудаєм і Джебе. З боями продершись крізь Закавказзя і Крим, монголо-татарське військо у причорноморських степах ударило на половців. Зазнавши тяжких втрат, половецькі хани, очолювані Котяном, тестем Мстислава Удатного, попросили помочі в руських, князів. Ті згодилися допомогти, й об'єднане військо рушило з Києва на південь.

 

У 1223 р. князь Данило Галицький збудував місто Холм, нову столицю держави і перевів туди єпископат. Наприкінці травня 1223 р. русько-половецька рать зустрілася з монголо-татарською кіннотою на річці Калці. Справа йшла до гене­ральної битви аж коли почалася суперечка поміж руськими князями. Мстислав Удатний, що мав заслужену репутацію першого воїна на Русі, без погодження з іншими князями, спираючись на власні сили й дружину самого лише Данила, кинувся на ворога. Легкоозброєні кіннотники Субудая й Джебе не витримали шаленого удару важкої, рицарської кінноти Мстислава й почали відступати. Щоб якось виправити становище, монгольські воєначальники контратакували половців, і ті побігли. Перелякана орда налетіла на табір, де знаходилися київський, чернігівський, смоленський та інші князі, й зім'яла його. Це призвело до паніки в руському стані. Калкська битва принесла прикру поразку Русі.

 

Данило ж відзначився на Калці: виявив себе мужнім і хоробрим воїном, умілим полководцем. У Галицькому літописі читаємо належну характеристику його поведінки в бою: «Був він одважний і хоробрий, від голови до ніг не було на ньому ґанджу!» Молодий князь виніс повчальні уроки з поразки на Калці, де уперше зіткнувся зі страшним ворогом, який незабаром встановить на Русі на двісті з лишком років тяжке іго, й переконався, що його можна здолати, лише напруживши сили всіх руських князівств і земель. Напевне, в той гіркий день у нього зародилася думка про об'єднання вже не тільки Галичини з Волинню, а й принаймні всіх південноруських земель. Уся наступна діяльність Данила підтверджує це.

 

2. Здобуття престолу, відновлення  Галицько-Волинського князівства, великий  князь Київський і втрата влади 

 

Аж до смерті Мстислава Удатного, що продовжував відігравати в Галичі непривабливу роль боярської маріонетки, Данило не претендував на галицький княжий стіл. Того вимагали обов'язки честі, повага до старшого, до тестя. Щоправда, Мстислав був не, вартий тієї шани й уваги, які виявляв до нього зять.

 

1228 р. пам’ятний смертю  галицького князя Мстислава Удатного, усобицями між боярами за Галич, здобуттям галицького престолу Данилом. Протягом десяти років Данило Романович докладав зусиль до оволодіння Галичем. Смерть тестя розв'язала руки Данилові. Продовжуючи по клаптику збирати волинську отчину, він готується до вирішального наступу на Галич. Зосередивши під своєю владою Луць­ку, Белзьку й Пересопницьку землі, князь вирішує: настала пора підбити у бояр і угорського королевича галицьку отчину.

 

Народ Галицької Русі загалом співчував намаганням Данила повернутися на батьківський престол і допомагав йому. Адже в Галичі сидів угорський королевич, що був іграшкою в руках боярства. Феодальна олігархія розперезалась, нещадно грабуючи трудовий люд, мораль і закон для неї не існували. З гіркотою галицький літописець писав про черговий спалах феодальних замішань: «Почнемо ж розповідати про незліченні раті, й про великі діяння (Романовичів), і про часті війни, і про численні крамоли (бояр), й про часті повстання, й про багато мятежів (боярства). Змолоду не було спокою Данилові й Василькові».

 

Протягом кінця 20—30-х рр. Данило Романович докладав зусиль до оволодіння Галичем. З цією метою він створює небачене раніше на Русі військо – регулярну професійну піхоту, яку літописець називає «пешцами». Добре озброєна й навчена, вона принесла князеві всі його великі перемоги. Адже дружина, рицарська кіннота, була нечисленною, її доводилося підсилювати загонами бояр, а значить, залежати від них. Створивши піше військо, за підтримку простолюду Данило Романович зумів відвоювати у бояр і угорського королевича Галич й відновити Галицько-Волинське князівство. Сталося це 1238 р. Того ж року очолене Данилом військо розгромило німецьких хрестоносців Тевтонського ордену, що захопили Дорогочин і насували на Галицько-Волинську землю. Перемога над хрестоносцями і визволення Дорогочина вибили меч з рук Тевтонського ордену, занесеного над народами Прибалтики і Русі [2, c. 49].

 

У 1239 році Данило Галицький оволодів Волинню, Києвом і став великим князем Київським. Тоді помер його багаторічний союзник, київський князь Володимир Рюрикович, і престол захопив ворог Данила, смоленський князь Ростислав. Галицько-волинський володар вигнав його з Києва і доручив місто намісникові, боярину Дмитру, наказавши обороняти град «від іноплеменних язичників, безбожних татар». Ось, що написано з цього приводу в Галицько-Волинському літописі: «… прийшов Батий до Києва, з великою силою, многим-множеством сили своєї, і окружив город. І обступила Київ сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло городу, а вої його облягли город. І не було чути нічого од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руська ворогами…