Діяльність Данила Галицького

 

І поставив Батий пороки під городом коло воріт Лядських, – бо тут підступили були дебрі, – і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, а стріли затьмарили світ переможеним… Вийшли татари на стіни і сиділи там того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо церкви святої Богородиці (Десятинної).

 

А назавтра прийшли татари на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, і од тягаря повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте татарськими воями…» [3, с. 25] Дмитро з честю виконав наказ свого князя й бився до останнього. Вражений його мужністю, Батий відпустив тяжкопораненого Дмитра з полону.

 

Монголо-татарська навала не обминула Галицько-Волинську Русь. Були захоплені й розграбовані ворогом Галич, Володимир і більшість міст князівства. Данило тоді перебував у Польщі, марно намагаючись розбудити бойовий дух у серцях князів і рицарів. Повернувся він додому після того, як полки Батия пішли на Угорщину. На рідній землі князя зустріли смерть, руїни й згарища. Як пише галицький книжник, «Данило з братом прийшли до Берестя й не змогли вийти в поле через сморід від безлічі вбитих. Жодної живої людини не залишилося у Володимирі, церква святої Богородиці була заповнена трупами, інші церкви були повні трупів і мертвих тіл». Якщо вірний своїй емоційній манері письма літописець навіть перебільшив втрати русичів, все одно становище було вкрай тяжким.

 

«Батиїв погром», як назвали події 1237—1241рр. давньоруські книжники, підірвав могутність князівств і земель, послабив у них центральну владу. Знову повстали проти Данила бояри, і не лише галицькі, а й частина волинських. Як з обуренням розповідає літописець, «Данило повернувся у свою землю й прийшов до міста Дорогичина й хотів увійти до града, та йому заявили (бояри): «Не увійдеш ти до міста». Тоді він мовив: «Це був наш град і батьків наших, а ви не дозволяєте мені увійти до нього». І пішов він геть, думаючи так».

3. Відновлення влади, спроба  збереження держави, визнання зверхності  Золотої Орди, смерть великого  князя 

 

Данило пригадав блискавичну воєнну кампанію, яку провів навесні і 1238 р. проти рицарів-хрестоносців з так званого Добжинського ордену, що незадовго перед тим захопили волинське місто Дорогичин. На жаль, галицький літописець лише кількома словами згадав про ту подію. Але з іноземних джерел відомо, що тоді Данило штурмом здобув Дорогичин, який хрестоносці встигли фортифікувати, й захопив у полон рицарів та їхнього проводиря Бруно. Це була перша перемога Русі над хрестоносною агресією.

 

Якщо на Волині Данило зумів швидко відновити свою владу, то інакше сталося у Галицькій землі. Бояри за традицією вирішили протиставити законному князеві іншого претендента. Для цього вони запросили на престол чернігівського княжича Ростислава, що, зрозуміла річ, не мав коренів у Галичині й неминуче перетворювався на ляльку в боярських руках. Так воно й сталося. Однак Данило з Васильком зібрали велике військо, головну ударну силу якого становили «пешцы», а також рицарська кіннота дружини князів й загони бояр, і завдали поразки Ростиславу під галицьким містом Ярославом на Сяні улітку 1245р. Незважаючи на те що угорський король прислав Ростиславу сильне військо, а галицькі бояри – власні численні й добре озброєні загони, битва принесла повний успіх Данилові, котрий виявив себе талановитим полководцем, причому це надовго зупинило експансію угорського королівства на північ від Карпат.

 

Завдяки мудрій державній політиці Данило все ж зумів зберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Незважаючи на певну залежність, він фактично не підкорився владі Золотої Орди. Восени 1245 року Данило Романович їздив в Орду й отримав від хана ярлик на князювання, згідно з яким Данило повинен був пе­ріодично надавати свої дружини татарам для їхніх походів на Польщу, Литву, Угор­щину, сплачувати річну данину, віддавати певну шану ханові. Натомість Галицько-Волинське князівство фактично зберігало незалежність у внутрішній і зовнішній політиці [4, c. 103 – 104].

 

Князь галицький розпочав послідовну й обачливу політику, спрямовану на визволення Русі від іга кочівників. З цією метою розбудовував неприступні фортеці у горах (саме тоді й був заснований Львів), здійснив ряд походів на литовське плем'я ятвягів, що нападали на прикордонні землі Волині, поширив свій вплив на Турово-Пінське князівство. Щоб піднести свій авторитет на руських землях, у 1246 р. призначив митрополитом Русі свого сподвижника Кирила.

 

Данило проводив активну зовнішню політику із сусідніми європейськими країнами. Близько 1246-го року між ним та угорським королем Белою IV налагодилися дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Лева з дочкою Бели Констанцією.

 

У 1247 р. князь галицький встановив мирні відносини з князями мазовецьким і краківським, зміцнивши їх шлюбом своєї дочки Предслави із Земовитом Мазовецьким. Син Данила Роман вперше був одружений з дочкою останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів Гертрудою і навіть на деякий час зайняв австрійський престол, а вдруге – з дочкою Волковийського князя Гліба.

 

1252-го року Данило сам  одружився з племінницею литовського  князя Міндовга. А дочка Міндовга  була видана за молодшого сина  Данила – Шварна. Був укладений  військовий союз проти монголо-татар. На короткий час після смерті Міндовга Литва опинилася під владою Шварна.

 

Зміцнювались традиційно дружні зв'язки Данила Галицького з Володимиро-Суздальським і Тверським князівствами. Його дочка побралася з володимирським князем, а брат Василько одружився з сестрою Олександра Невського. Головною метою династичних шлюбів була підготовка спільної боротьби проти Золотої Орди [2, c. 50 – 51].

 

Убезпечивши шляхом переговорів з Батиєм під час поїздки 1245 р. до столиці Орди Сарая свою «отчину» від татарських намісників і сплати постійної данини, Данило Романович зосереджується на зміцненні рубежів князівства, будівництві фортець нового типу, які б стояли на горах і мали кам'яні стіни. Такі фортеці монголо-татари штурмувати не вміли. Князь шукає союзників на Русі та за її межами; укладає угоду з молодшим братом Олександра Невського Андрієм, тодішнім великим володимиро-суздальським князем. Однак ординські правителі, що пильно стежили за найменшими проявами визвольних змагань, 1252р. послали каральну експедицію проти Андрія, так звану Неврюєву рать (на чолі з воєводою Неврюєм), і вивели Андрія з гри. Він втратив великокнязівський стіл і втік до Швеції. А старший його брат Олександр, який став відтоді великим князем, так і не зібрався виступити проти поневолювачів.

 

У1249—1252 роках відбуваються походи князів Данила та Василька проти литовського князя Міндовга. Князь Данило бере участь у війні за герцогський престол, щоб закріпити його за сином Романом [5, c. 122].

 

Втративши єдиного сильного союзника на Русі, Данило був змушений відповісти згодою на пропозицію папи Інокентія IV прийняти королівську корону. У 1253 році Данило Романович прийняв королівський титул і став королем Русі, давши згоду на унію православної і католицької церкви. Римський первосвященик сподівався, що це поставить галицько-волинського князя в залежність від нього. Щоб заохотити Данила, Інокентій IV 1253 р. оголосив хрестовий похід проти татар, закликавши до участі християн Польщі, Чехії, Померанії й Сербії. То був підступний маневр, адже похід не міг відбутися з багатьох причин, і намісник святого Петра добре про це знав. Перелічені в папській буллі країни загрузли у війні за австрійську спадщину, більшість переживала політичну кризу, та й всі разом вони були надто слабосилими, щоб зважитися виступити проти монголо-татарських ханів.

 

Чи то хитрий маневр Інокентія IV зробив своє, чи то Данило, втративши союзника на Русі Андрія Ярославича, зневірився у можливості збити загальноруську коаліцію проти Орди, важко сказати. Але після роздумів він зважився прийняти корону з рук папського легата Опізона. Коронація пройшла буденно у прикордонному з Польщею волинському місті Дорогичині під час походу галицько-волинських ратей на ятвягів. Гадаємо, що Данило коронувався тому, що зважився дати бій монголо-татарам і сподівався вплинути своїми рішучими діями на християнське воїнство Заходу, яке ніяк не могло піднятися на боротьбу з Ордою [1, c. 212].

 

1254 року Данило дав  відсіч татарській кінноті і  татарському воєводі Куремсі, що  зробив спробу окупувати галицьке  Пониззя (землі на Південному Бузі, Случі, Тетереві, був здобутий Зв’ягель – Новоград-Волинський). Далі князь перейшов у рішучий наступ проти орди Куремси, не раз завдавав їй поразок, тому ординські правителі відкликали Куремсу, що став боятися Данила й уникати сутичок а русичами, й прислали на його місце досвідченого полководця Бурундая з величезним військом. Те сталося 1258 р. Князь змушений був зруйнувати укріплення найбільших галицьких і волинських міст. Зберігся лише Холм, штурмувати який Бурундай не наважився. Хан усе ж змусив Данила визнати владу Золотої Орди.

 

Данилові годі було сподіватися на допомогу ззовні. Адже незабаром після коронації він пориває стосунки з папою, оскільки той не думав про підтримку Русі в боротьбі проти Орди, а намагався насадити католицизм у державі Романовичів. Угорський король та польські князі поринули у власні справи й навіть не думали про поміч сусідові. Тому Данилові нічого не залишалось, як скоритися долі. Він розпрощався з надією вигнати ординців з Руської землі. Те гірке розчарування не минуло марно для князя.

 

В останні роки свого життя Данило Галицький приділяв велику увагу власній державі: будував міста, фортеці, посилював військо, утримував у покорі бунтівне боярство. Так, найголовнішими містами, які збудував Данило, були Львів і Холм [4, c. 104].

 

На схилі життя Данило Романович хворів, майже втратив зір. 1264р. він помер у збудованому ним улюбленому місті Холмі. З його смертю закінчило існування Галицько-Волинське велике князівство, одне з наймогутніших державних утворень Східної Європи. Галицька і Волинська землі були поділені між його та брата Василька синами. По суті, повернулися часи феодальної роздробленості. Однак до війни не дішло. Викоренення Данилом галицького боярства позбавило на довгий час грунту для усобиць в Галицько-Волинській Русі.

Висновки

 

Зусилля Данила не пропали марно, бо в пам’яті нащадків він залишився як володар, який подавав приклад до єднання задля великої мети – утвердження державності. Його держава, поставши на терені Європи у ХІІІ столітті на короткий час під владою руського монарха, рівного між європейськими володарями, відіграла визначну роль в історії України на першому етапі українського державотворення.

 

Галицько-Волинське князівство його часів – величезне державне утворення. Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. Йому не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру – визволити руські землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, писав І. П. Крип’якевич, і Галицьке-Волинське князівство знову піднялося із занепаду і набрало нової сили.

 

Історики високо оцінюють державну діяльність Данила. Він був людиною непересічних політичних і військових здібностей. Незважаючи на несприятливі умови ворожого оточення, протягом сорока років вів війну з боярською опозицією й здолав її. Князь об’єднав Галичину й Волинь, доклав величезних зусиль до згуртування Південної Русі. Головними ідеями його життя були відновлення Галицько-Волинського великого князівства й вигнання монголо-татарських поневолювачів з Русі. Не вина Данила, що йому не вдалося здійснити другий задум. Занадто сильними були окупанти, занадто слабкою Русь, бо залишалася роз’єднаною. Але все те аж ніяк не применшує життєвого подвигу Данила, князя галицького.

 

 

CПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Державні, політичні та  громадські діячі України: політичні  портрети / В. І. Астахова, К. В. Астахова. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2002. – 476 с.

 

2. Котляр М. Ф. Історія  України в особах: Давньоруська  держава. – К.: Україна, 1996. – 240 с.

 

3. Мисан В. О. Джерело. –  К.: Ґенеза, 1997. – 72 с.

 

4. Новий довідник: Історія  України. – К.: ТОВ «Казка», 2006. – 736 с.

 

5. Шаров І. 100 видатних  імен України: навч. посіб. / І. Шаров. – 2-ге вид., перероб. – К.: Артек, 2004. – 504 с.