Життя, побут, звичаї, традиції запорозьких козаків

Але крім цього безсімейне життя  запорізьких козаків було спричинене й самим ладом їхнього військового  порядку: товариство жадало від кожного  козака вище особистого блага ставити  благо суспільства; у силу цього  військовий видобуток запорізьких  козаків ділилася між всіма членами  товариства нарівно, нерухоме майно  козаків у принципі становило  власність усього війська.

Таким чином, життя запорізького козака — свого роду аскетизм, до якого  він дійшов досвідом, а не запозичив  ззовні: «лицарю - лицарська честь: йому треба воювати, а не біля жінки  пропадати». Але щоб полегшити  труднощі своєї самотньої долі, щоб  мати, якщо не супутниць, то супутників життя, запорізькі козаки часто прибігали  в себе до так називаного побратимства. Січовий козак, що або сам нападав, або від інших чекав нападу, мав потребу у вірному товаришеві, що міг би вчасно подати йому допомогу або усунути від нього непередбачену  небезпеку. Потребуючи із цієї сторони  один в одному два козака, зовсім чужі один іншому, приходили до думки  «побрататися» між собою з  метою піклуватися, визволяти й  навіть жертвувати життям один за одного, якщо в тім трапиться потреба. А для того, щоб дружба мала чинність закону між побратимами, вони відправлялися  в церкву й там скріпляли офіційно побратимство.

Отже, у Січі жили винятково неодружені козаки, що називали себе, на відміну  від одружених, лицарями й товаришами. Тут частина з них розміщалася  по тридцятьох восьми куренях, в самій  Січі, а частина поза нею, по власних  будинках; згідно із цим, частина харчувалася  військовим столом, частина власним , але в загальному життя тих  й інших була однакова.

Повсякденне життя запорізьких  козаків на Січі складалось в такий  спосіб. Козаки піднімалися на ноги зі сходом сонця, одразу ж вмивалися  холодною річковою водою, потім молилися богові й після молитви, через  деякий час, сідали за стіл до гарячого сніданку. Час від сніданку до обіду  козаки проводили по-різному: хто  об'їжджав коня, хто оглядав зброю, хто вправлявся в стрілянині, хто  лагодив плаття, а хто просто лежав  на боці, попихкував з люльки-носогрійки, розповідав про власні подвиги на війні, слухав розповіді інших і  викладав плани нових походів. Рівно  в 12 годин курінний кухар ударяв у казан, і тоді, по звуці казана, кожен козак поспішав у свій курінь до обіду. Обід приготовлявся в кожному  курені особливим кухарем, або поваром , і його помічниками, невеликими хлопцями, на обов'язку яких лежало приносити  воду в курінь і тримати в чистоті  казани й посуд: «посуд — казани, ложки, корита дуже чисто тримали  і чистіше, як себе, а тим паче одягу» . Їжа готувалася в великих  мідних або чавунних казанах, що навішувались за допомогою залізних гачків на кабице в сінях кожного куреня, і варилася три рази в день на все наявне число козаків куреня. Пообідавши, чим бог послав, козаки вставали від стола, хрестилися на ікони, дякували спершу отаману, потім курінному  кухарю. Потім кидали кожний по дрібній  монеті, а, за бажанням, і більш того в карнавку для закупівлі провізії до наступного дня й, нарешті, виходили з куреня на площу. На зібрані гроші  кухар купував необхідну провізію до наступного дня, причому, якщо залишених  грошей виявлялося мало, то курінний отаман повинен був додати кухарю з курінних доходів. Час від обіду до вечері проводилося в тих же заняттях. Увечері, по заходу сонця, козаки знову  збиралися в курені; тут вони вечеряли гарячою вечерею; після вечері одні та ж година молилися богові й потім  лягали спати, узимку в куренях, улітку й у куренях, і на відкритому повітрі; інші збиралися в невеликі купки  й по-своєму веселилися: грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах, басах, цимбалах, козах, свистіли на сопілках, свистунах,- одним словом, на чому потрапило, на тім і грали, і відразу танцювали. З всіх музичних інструментів найбільш улюбленим і тому найпоширенішим інструментом у запорізьких козаків, була, без сумніву, кобза.

У дні більших свят, наприклад, Різдва Христова й св. Великодня, запорізькі козаки протягом цілого тижня ходили поздоровляти зі святом до кошового, судді, писаря й осавула, приносили їм подарунки, пригощалися в них різними  напоями й під час частуванні стріляли з гармат . Але особливо урочисто зустрічали запорожці день 6-го січня кожного нового року. У  цей день, з раннього ранку, всі  козаки, піхота, артилерія й кавалерія  збиралися на площу перед церквою  й стояли тут рядами по куренях, без  шапок, до закінчення богослужебної  служби; всі були одягнені в кращі  плаття, озброєні кращою зброєю; над  кожним куренем розвівалися особливі розфарбовані прапори, які тримали  хорунжі, сидячи на вогненні й прекрасно  прибраних конях. В звичайні святкові дні запорізькі козаки нерідко розважали  себе кулачними боями: для цієї мети вони збиралися ввечері на січову площу, розділялися на команди, з  яких одна складалася з верхніх, інша — з нижніх куренів, і вступали в бій; у цих боях вони нерідко  озлоблялися до того, що наносили один одному страшні каліцтва й навіть один іншого вбивали.

Проводячи молоді роки свого життя  в колі січових козаків, серед  гулянок, веселощів і розгулу, а  ще більш того в жорстокій і  завзятій боротьбі з ворогами різних вір і народностей, запорожець під  кінець, бачачи наближення прийдешньої  навіч старості й почуваючи себе вже більше не здатним ні до війни, ні до розгульного життя, нерідко  йшов в ченці якого-небудь найближчого  або далекого монастирів і там  закінчував останні дні свого  життя.

Не всі, звичайно, зі старих запорожців закінчували своє життя в монастирях; більшість умирала там, де жили, причому, якщо козак умирав на Січі, то його ховали на особливо відведеному при кожній Січі цвинтарі; якщо він помирав  у зимівнику або бурдюзі, його ховали де-небудь на схилі глибокої балки, в устя ріки, біля мальовничого озера або серед відкритого й  піднесеного степу; нерідко над  могилою померлі насипали великий  курган . Померлих ховали в повному  козацькому оздобленні: жупані, каптані, сап'янах, шапці й при зброї, у  соснових, дубових і вербових трунах; у труну ставили іноді фляжку з горілкою. Поверх могили виводили кам'яний хрест, нерідко зроблений  самим небіжчиком ще за життя; на хресті робили відповідний напис і виставляли білій прапор, у знак бездоганної  чистоти померлого лицаря.

Більшою частиною, однак, запорожці  гинули в боях, на морі або на суші, під час походів проти ворогів; тоді, зрозуміло, козаку доводилося складати свою головоньку, де прийдеться; якщо траплялися товариші, то вони нашвидку викопували могилу шаблями, землю з її вичерпували  підлогами або шапками й ховали померлого товариша; якщо ж козак умирав один, то він складав свої кості зовсім без почесного поховання.

                                          Звичаї запорозьких козаків

     Запорозькі козаки  носять як відмінний знак на  маківці голови чуб, великий,  наче жмуток пір’я. Решту голови  вони голять. Вони надають такого  значення цьому чубові, що коли  один козак вирве його в  іншого, то мусить заплатити йому  п’ять карбованців.

Якщо один козак має таку злостивість, що вб’є другого з умисним наміром, то його кладуть на тіло вбитого  і їх ховають в одній могилі. Цей звичай зберігався в запорозьких  козаків аж до кінця їх існування.

Найперше, чого вчать молодь, це є  повага й шана до людей похилого віку. Це доводить, що нинішній устрій походить від патріархального ладу.

В запорожців курені стоять завжди відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий  може туди зайти і з’їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого немає вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з’їсть, але  він не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності  будь-якої речі, що знаходиться в  курені. З цього принципу, якого  вони ретельно дотримуються, випливає обов’язок для того, хто знайде яку-небудь річ на Січі, прив’язати свою знахідку до високого стовпа й  лишити її там протягом трьох днів, після того, якщо не з’явиться її власник, він може вважати її своєю. Та якщо він забере річ, не виставивши її на огляд, і не відкриється, тоді його самого прив’язують до високого стовпа посередині майдану й кладуть  поряд чимало Київ. Кожен, хто проходить  повз прив’язаного, повинен узяти  кия і тричі вдарити винного. І якщо навіть перший удар стане  смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю дію  оплесками. Після трьох ударів потерпілого  частують чаркою горілки, посудина з  якою стоїть поблизу, приказуючи: «пий, вражий сину!».

Від часу, коли козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися, він втрачає свою назву козака-запорожця  і дістає ім’я гайдамаки або розбійника з битого шляху.

Щоб убезпечити себе від вошей, запорозькі козаки варять дуже жирну рибу, що зветься  осетрина. Коли жир вкриє воду у  казані, козак занурює у нього  нову сорочку й лишає її на певний час просочитися тим жиром. Потім  він вдягає її і зніме лише тоді, коли вона стане зовсім ветха.

     Запорозькі й українські  козаки мали звичай насипати  кургани, або пагорби, щоб ховати  в них тих, хто чимось відзначився.  І якщо хто-небудь загинув у  бою за Батьківщину, то йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене. Ще й сьогодні можна побачити багато курганів у степах Очакова та Криму. Коли козаки мають гарячку, то звичайним засобом проти неї служить половина заряду гарматного пороху, розведеного в горілці, що її вигнано з зерна. Проковтнувши цю суміш, вони лягають, засинають і прокидаються в доброму здоров’ї. Інші замінюють порох на попіл.

Коли їх поранено й нема кому подати їм допомогу, вони беруть жменю землі, розводять її своєю слиною і змащують рану.

Під час походів козаки зміцнюють  позиції своїми возами і відчувають себе у безпеці за цими пересувними  укріпленнями, що їх звуть “табір”. Вони абсолютно необхідні у пустинних  степах, де завжди нишпорять татари, і тисяча козаків, захищених таким  чином, може опиратися шести тисячам  цих невірних, які ніколи не злазять  з коней і яких може спинити  рів або найменша загорожа. У будь-якій іншій країні було б важко війську  йти походом між возами, але  цей край такий рівний, як жоден  інший.

Козаки кожного куреня мешкали  разом зі своїм отаманом. Для приготування їжі у кожному курені був кухар, якому допомагали кілька хлопчиків, що приносили йому воду й чистили  казани після обіду. Цей кухар  одержував два карбованці на рік  від куреня і по п’ять копійок  від кожного козака, який харчувався у курені.

     Їжа була дуже проста. Обід складався з двох страв.  Перша звалася “саламаха”, вона  нагадувала кашу, приготовану з  борошном, водою та сіллю. Друга  мала назву “тетеря” і являла  собою суміш борошна, крупи  та проса. Вона була трохи  рідша за саламаху, бо в неї  додавали багато слабенького  пива або рибної юшки. Провізію  купували за гроші куреня. Згадані  страви подавали у великих  посудинах, які звалися ”ваганки”,  але ніколи не вживали хліба.  Козаки, які не задовольнялися  звичайними стравами, а хотіли  їсти м’ясо або рибу, купували  їх за власні гроші у складку  гуртом.

Козаки, які не належали до жодного  куреня і заробляли собі на життя  яким-небудь ремеслом чи торгівлею, мешкали  у своїх хатах на околицях, живучи за свій рахунок. Звичайно вони мали ліпше  харчування, ніж отамани, й до того ж їли хліб.

Були й такі козаки, які постійно жили поза куренями, полюючи або  ловлячи рибу, і такі, що лишалися у своїх зимових домівках, щоб  бути ближче до своєї худоби та коней. Вони так само жили власним коштом і вживали багато запобіжних засобів  проти пожежі, щоб зберегти свої домівки. Вони жили на березі Дніпра з боку Очакова, де інші річки перетинають степ і вливаються у Дніпро, від гирла Самари до гирла Дніпра і навіть на березі Лиману.

Запорозькі козаки, знаючи, як охоронялися  кордони татар і поляків, користувалися  з цього й часто нападали на їхні країни. Загони козаків захоплювали  їхніх коней та худобу, а їх самих  убивали або брали в полон. Після нападу вони поверталися на Січ і розподіляли між собою  здобич. Потім вони влаштовували велике свято, кілька днів підряд пили й танцювали  й розповідали на вулицях про  свою відвагу. Їх супроводжували люди, які несли у великих мідних казанах оковиту, горілку, пшеницю, перемішану з медом, пиво та питний мед, і музики, що співали різні  пісні. Вони обіймали селян і запрошували  їх пити разом з ними. Якщо хто-небудь відмовлявся, вони обсипали їх лайкою, незалежно від того, чи знали його раніш. Отак вони витрачали за кілька днів усе, що коштувала їхня здобич, а часто й навіть більше, і з  багачів одразу ставали бідняками  кругом у боргах. Купці та ремісники, які мали в цей час великі прибутки, продаючи свої товари по високих цінах, витрачали ці гроші, п‘ючи та гуляючи  з іншими козаками. Козаки, що жили у  зимових оселях, так само проїдали та пропивали усе що мали— чи здобич, чи те, що заробляли, продаючи виловлену  рибу або шкури впольованих лисиць чи вовків.

Усю свою свободу козаки використовували  для того, щоб жити у неробстві. Проводячи дні у пиятиці або  лінощах, вони жили у своїй розпусті й помирали так, як жили. Тільки на війні  вони були справжніми людьми, хоробрими, слухняними та невтомними.

                                         Культура і традиції запорозьких козаків

Усі відомості про життя і  культуру запорізьких козаків можна  черпати з літописань, де розповідається, головним чином, про війни і походи, громадською і культурною життях; і писали літопису самі козаки. З  давніх часів на території Київської  Русі, а потім України священне ремесло літописця було підвладне  взагалі лише ченцям. У витоків  цілої плеяди ченців-істориків стоїть могутня фігура ченця Києво-Печерської лаври Нестора Літописця. Козацька старшина, яка придбавала освіту і  будинки, і в іноземних університетах, здійснила переворот в літописанні - перехід від літописів до наукових історичних творів.

    Козацькі літописи є  свідченням діяльності передусім  козацької верхівки, що, безумовно,  позначалося на їх утриманні.  Але і широкі маси козацького  народу, «козацька голота», не  були німими. Крім того, саме вони  виникали головним творцем історії,  вони ще залишили по собі  і свої «історичні твори». Не  діставало в Україні кінця  XVII ст. і книжок. Незважаючи на  військові важкий часи, в країні  діяло 13 друкарень: з них дев'яти  українських, три польських і одна єврейська. Письменники створювали химерним барочним стилем, користуючись штучною церковно – слов’янскою  мовою, далекою від тодішнього розмовного. У творах світських авторів, навпаки, була тенденція використовувати народною мову і ставити конкретні питання. Відносно церковному життю України за часів козаччини, то основу її складало православне християнство. Віра на Січі була єдиною, католики ж і особливо, уніати вважалися ворогами. Рушійною силою православного відродження України була старовинна Києво-Печерська лавра, матеріально підтримувана заможною козацькою верхівкою і багатими православними шляхтичами. Відчутний вплив позначився на розвитку мистецтва України, у тому числі і на народному живописі, який придбав поширення в Запоріжжі. Тривалий час він розвивався в межах іконопису. Народні художники-іконописці помалу звільнялися від канонів візантійського іконопису; їх ікони позначалися об'ємністю форм, застосуванням яскравих фарб і головне - зображенням на іконах людей - сучасників іконописців. Поширилася в Україні традиція виконання ікон в стилі «Запорізької Покриви»: там на іконах поряд з козаками зображували також військові клейноди запорожців.

    Світський живопис того  часу відтворений в народних  картинах із зображенням козака  Мамая, які прикрашали тоді  кожен селянський і козацький  будинок. Кобза, яку тримав  козак, символізувала народну  історію і мрії, кінь - його волю, дуб - його могутність. Часто на  цих картинах можна побачити  спис з козацьким прапорцем,  а також штоф і чарку. Це  були речі, пов'язані із смертю  козака, - спис відносився на місце  поховання, штоф і чарка лягали  в могилу, і нагадували вони  про швидкоплинність життя і  козацької долі, адже загроза  смерті у бою була повсякденною  реальністю. В той же час поширюється  так званий «книжковий портрет» - зображення засновників церков  або людей, які надавали монастирям  значну фінансову підтримку. У  духовній культурі високого розвитку  досягло хорове мистецтво. Уздовж  багатьох віків національно-визвольної  боротьби український народ поряд  з піснями створював думи - героїчну  поезію, яка виконувалася під  акомпанемент бандури, кобзи або  ліри, що драматизується і в  той же час пронизану ліризмом.