Кирило-Мефодіївське товариство та політичні погляди його учасників

Просвічення мас, розвиток наукового  і технічного прогресу є тими силами, що з природописною конечністю повинні  призвести до корінного перевороту в суспільних відносинах. "Шевченко сам жив світлом цієї науки і хотів ним перемогти всяку злобу і неправду. Хоч він і сам гнівався, часом дуже! і картав і кляв "неситих царів", але це почуття не було в його справжній натурі. Викликане нелюдяністю тиранів, воно вибухало і перегорало, вимовляючися в нових віршах. Тоді знов, іноді зразу ж через хвилину, як видно з тих віршів, приходило — світилося почуття любови, властиве і природне поетові"

У поєднанні ідеї непримиренної  боротьби з усі формами гноблення та ідеї милосердя й людяності проявилась мудрість Т. Шевченка, яка дала підстави його сучасникам і нащадкам назвати його Генієм. Гнів щодо гнобителів не переходив у нього в людиноненависництво — у майбутньому він знаходив місце для кожного, хто хоче жити за принципами гуманізму та ненасильства над людиною. Він чітко розумів і намагався передати своїм землякам думку про те, що без об’єднання нації, без національного солідаризму визволення України і українців ні національного, ні соціального не буде.

"Все життя прагнув він  свободи, боровся за знищення  кріпацтва, національного гноблення,  ліквідацію самодержавства, вірив,  що настане такий суспільний  лад, який забезпечить свободу  народові, всебічний розвиток особи.  Боротьбу за справедливість, щастя, добро Шевченко тісно пов’язував з ідеєю милосердя, яке розумів як істинно людське почуття, співчутливе ставлення людини до людини, прагнення робити добро, допомагати боротьбі з горем, нещастям. Гнівно засуджував тих, хто принижує беззахисного, попирає його гідність, обманює, кривдить людину, робить їй зло, спричинює муки і страждання. Милосерда визнавав вищою основою людської гідності, духовності, людських вчинків, стосунків"

Тарас Шевченко — поет, що зробив для  відродження і становлення сучасної української нації чи не більше за будь-якого українського політичного діяча чи теоретика політики, відродив у ній національну самоповагу та прагнення до самостійного державно-політичного існування, поставив боротьбу за відродження держави із становища мрії в стан надії, сподівання і, врешті, активної діяльності.

"Сьогодні загальновідомо, що  не тільки українська література, але й українське культурне  і політичне життя, та й сам  національний рух дев’ятнадцятого  століття вирішальним чином сформовані  Шевченком" 

Хоча, варто відзначити, що кожен з українських політичних діячів, незалежно від ідеологічних уподобань, завжди прагнув знайти "свого" Шевченка щоб підкріпити авторитетом Генія свої думки і дії. Зрозуміти ж його в цілісності вдавалось далеко не всім.

Т. Шевченко творив міф своєї України, а його нащадки — творили "міф Шевченка", без якого історична доля української нації була б інша. "Шевченко — борець за соціальне визволення", "Шевченко — борець за українську державу", "Шевченко — борець за дружбу всіх народів і слов’янських зокрема" — це міфогеми, які не протистоять одна одній, а розкривають різні сторони спадщини великого поета. Тільки їх розгляд у взаємодії та взаємодоповнення дозволяє в повній мірі зрозуміти, те, що Т. Шевченко хотів сказати, історії, світу та своїм землякам "і мертвим, і живим і не народженим".

Поряд з творчістю Т. Шевченка великий  вплив, хоч про це говориться значно менше, на розвиток політичної думки  України, на становлення національної свідомості, формування орієнтирів розвитку та політичних ідеалів, мали ідеї ще одного діяча Кирило-Мефодіївського товариства — П. Куліша.

Пантелеймон Куліш народився 27 липня 1819 року в містечку Вороніж на Сумщині  в сім’ї, що походила за обома лініями  з давніх козацьких старшинських родів. У 30-х роках навчався в Новгород-Сіверській гімназії, яку не закінчив через нестачу коштів. 1839 року П. Куліш був зарахований вільним слухачем історико-філологічного відділення філософського факультету Київського університету св. Володимира. 1840 року за власним бажанням його переводять на юридичний факультет, але в грудні того ж року відраховують з університету через відсутність документів про дворянське походження. З 1842 року П. Куліш викладав російську словесність в училищах Луцька та Києва, в Рівненській гімназії.

З початку 40-х років П. Куліш захоплюється романтизмом з його посиленою увагою до народної культури та національної історії. 1843-1844 роках він знайомиться з В. Білозерським, М. Костомаровим, М. Гулаком, Т. Шевченком та стає одним з учасників створеного 1846 року Кирило-Мефодіївського товариства. За участь у таємному товаристві П. Куліш був ув’язнений на чотири місяці до Петропавловської фортеці, а пізніше засланий спочатку до Вологди, а потім до Тули.

Після повернення із заслання П. Куліш  активно включився в громадсько-культурну, літературну та наукову роботу: організував вихід альманаху "Хата", спільно з В. Білозерським — журналу "Основа", опублікував цілий ряд наукових розвідок та літературних творів, здійснив спільно з І. Пулюєм переклад Святого письма українською мовою. Помер П. Куліш 2 лютого 1897 року.

Постать Пантелеймона Куліша є однією з найбільш суперечливих в українській  історії. Це зумовлено як суперечливими  оцінками ідей мислителя його сучасниками  і наступниками, так і складною еволюцією його власних поглядів. Він трактувався і як "буржуазний націоналіст" і як "аполітичний культурник", залишаючись, в той же час, глибоко послідовним у головному — у пошуку шляхів для майбутнього України, в захисті прав народу і країни. Як писав Є. Маланюк: "Нема в нашій літературі більш химерної постаті, ніж Панько Куліш. Це була людина з тисячею масок. Але — під ними крилося те саме обличчя, дуже характеристичне"

Дослідники творчості П. Куліша традиційно виділяють в його творчості  кілька основних періодів — "козакофільський", або "народницький", "москвофільський", "полонофільський" і, навіть, "туркофільський". При цьому ці "фільства" у П. Куліша могли як протистояти одне одному, так і існувати паралельно "в часі та просторі".

Перший період творчості П. Куліша (до розгрому Кирило-Мефодіївського товариства) прийнято називати "козакофільським", або "народницьким". На думку вчених ідейно-політичні позиції мислителя в цей час значною мірою формувались під впливом ранніх поезій Т. Шевченка, в яких творився своєрідний ідеалізований міф Козацької України. Він пише, за зразком козацьких літописів, твір пропагандистського характеру "Україна", в якому не лише опоетизовує історичне минуле свого народу, але й виражає цілком реальне сподівання на його величне державно-політичне майбутнє: "... народ, оселений богом у багатющій країні, рано або пізно з’явиться царем гідним свого пишного царства. Нехай тільки малоросіяни відчують, яку душу вони носять у своєму тілі й у них разом виростуть крила і вони воскреснуть духом [...] раптово, піднімуться, заговорять мовою божественною, вони перетворяться, відчувши перевагу своїх дарувань і силу душі, вони виявлять перевагу". Не приймаючи в повній мірі месіанські ідеї М. Костомарова, про що говорилось вище, П. Куліш все ж переконаний у великих потенціях національного характеру українців.

Ідеалізуючи козацьке минуле П. Куліш  особливо наголошує на демократизмі козацтва, його прагненні до соціальної рівності, вважаючи, що саме це є тією засадою яка визначає роль української  нації у світовій історії. У концентрованому вигляді позиція мислителя щодо безелітності українського народу, як визначальної риси його ментальності, висловлена в епілозі до поеми "Кумейки":

"Нехай буде, нехай буде,

Коли божа воля,

Щоб росла в боях кривавих

Українська доля!

Нехай знають на всім світі,

Як ми погибали

І, гинучи, свою правду

Кров’ю записали.

Записали — прочитають

Неписьменні люде,

Що суду із шляхетством

В нас згоди не буде.

Поки Рось зоветься Россю,

Дніпро в море ллється,

Поти серце українське

З панським не зживеться"

Більшість дослідників ідейної спадщини П. Куліша наголошують на тому, що його демократичне "козакофільство" зумовлене впливом ідей Т. Шевченка. Однак сам П. Куліш згадуючи період свого знайомства з Т. Шевченком наголошував на тому, що від самого початку їх позиції були значною мірою відмінні, вони представляли, на його думку, дві основні тенденції в громадсько-політичному житті України. Ось як про це пише Д. Дорошенко: "З Шевченком познайомився Куліш в Київі ж таки і з того часу почалося їхнє приятелювання, хоча вдача в обох була дуже неоднаковою, неоднакові були в них погляди і симпатії. В Кулішеві помітно було певного роду аристократизм, тим часом як Шевченко був глибокий демократ в самім точнім розумінні цього слова. Характеризуючи ріжницю вдачи своєї й Шевченкової, Куліш робить таке порівняння: "се зійшовся, каже він, низовий курінник, січовик, із городовим козаком-кармазинником... були вони справді представителями двох половин козащини. Шевченко репрезентував собою правобережну козащину, що після Андрусівського договору зосталась без старшини й опинилася під лядською кормигою, що втікала на січ, а з Січі верталась в панські добра гайдамаками... Куліш походить з того козацтва, що радувало з тими доярами, спорудило цареві Петру "Малоросійську колегію", помагало цариці Катерині писати "Наказъ" і завести на Вкраїні училища замість старих бурс"

Захоплюючись козацької минувшиною П. Куліш намагався зрозуміти, чому у такого в минулому героїчного народу така жахлива сучасність. Цю проблему він намагається висвітлити в історичному романі "Чорна рада", присвяченому трагічним подіям 1663 року, які призвели до початку втрати Україною державної незалежності на користь Московської держави. Описавши з великою силою художнього таланту дійсні історичні події письменник перейшов від ідеалізації козацтва, його державницьких потенцій, до розкриття тих руїнницьких потенцій, що воно несло в собі. Вже після заслання, видаючи нову редакцію роману П. Куліш однозначно перейшов на заперечення позитивної ролі козацтва в українській історії. "До російського перекладу додав Куліш "Эпилогъ", де з’ясував свої думки про історичні відносини між Україною й Москвою. Висловив він тут досить негативний погляд на здібність українців до утворення власного державного життя і вбачав у поєднанні України з Москвою неминучий і цілком справедливий з історичного погляду факт"

У "Чорній раді" мислитель виступає різко негативно проти антидержавницьких  і, по суті, антисоціальних виступів так  званої черні, яка легко піддається впливу соціальних демагогів. Однак  немає у нього і ідеалізації, за незначним винятком, козацької старшини. Досліджуючи історію української державності козацької доби в роботі "Записки о Южной Руси" П. Куліш піддає надзвичайно різкій критиці її устрій, звертаючи особливу увагу на домінування особистих та групових інтересів, що вело до руйнування нації як єдиного цілого, що могло б захищати інтереси кожного свого члена. "Якби Гетьманщина трималась на спільному благу Малоросійського населення, вона була б значно довговічнішою; так як міцно стоїть громадянське суспільство, якого всі представники живуть рівно усвідомленими, рівно дорогими інтересами для кожного. Тут, напроти, прагнення старшин зовсім розходились з користями народу, і оскільки кожен з вищих діяв для себе і ніхто для суспільства, то Малоросіяни природно пригнічували одне одного, пригнічували хто кого міг і довели врешті край до повного безладу. Охоронці старих форм громадянства самі на кожному кроці знищували їх своїми неправдами і втратили нарешті саму ідею спільних інтересів. Всі інтереси їх обмежувались особистими вигодами і перевагами; ідея нації зникла; утворились тільки родини і зв’язки.

Користуючись знатною кревністю  і спираючись на багатство, пани Малоросійські  зробились, щодо дрібних власників  і простолюддя, чимось на кшталт феодальних баронів; і не тільки знатний з простолюдином, а й пан з паном дозволяв собі і мав можливість зробити саме волаюче насилля"

Козацька держава, на думку П. Куліша, зовсім не ставила собі на меті забезпечення добробуту всіх своїх громадян. Той  хто "доривався" до влади використовував її у вузькоегоїстичних цілях, всупереч загальному інтересу та моралі. "Про народ, його добробут і його людських правах не було ніякого помислення у самих освічених людей того часу. Все, що стояло вище простолюдинів, дивилось на них як на джерело збагачення, і що тільки допускалося хитромереженими юридичними формами, чи могло пройти безкарно, все вважалось законним у тогочасній громадській думці"

І старшина і рядове козацтво були варті одне одного. Їх метою було задоволення власних амбіцій та забаганок, збагачення коштом іншого шляхом сили. Критикуючи П. Куліша за надмірне вип’ячування негативних сторін козаччини, її анархістських схильностей Д. Донцов відзначав: "Для П. Куліша — не було в козаків ні змагання до волі, ні поняття чести, ні лицарства. Воля їх — це було шарпання чужих маєтків, честь — "людей душити, а лицарство — християнську кров річками лити". Негуючи Шевченка за ідеалізування того лицарства він гудить і "прежнього" себе самого, і всіх подібних поетів, які пишалися "розбишацькими ділами" козацтва, замість славити просвітку і культурну працю"

У значній мірі різко негативні  оцінки П. Кулішем козаччини були зумовлені його роботою над історією України цієї доби та вивченням різноманітних  писемних джерел. Намагаючись уникнути національної заангажованості, він попадає під вплив польських шляхетських істориків, що намагались національно-визвольну війну українського народу представити як бунт дикості проти цивілізації, варварства проти культури. "Чим глибше входив він у ознайомлення з історичними матеріялами, писаними й рукописними, особливо з тими, що походили з польського боку, тим більше козаки почали уявлятись йому не поборниками правди й волі, але темними руїнниками, які не розуміючи, нищили на своїй землі те, що здавалось Кулішові найціннішим і найдорожчим — здобутки культури". Не даремно П. Куліш намагався певний час займати пропольську позицію, акцентуючи увагу на те, що існування України в складі Речі Посполитої включало її до європейської цивілізації.

Висновок який робить П. Куліш зі свого аналізу козацької доби, причин поразки національно-визвольної боротьби українців, є доволі однозначним — приєднання України до Московської держави є подією історично прогресивною і не має практично ніякої альтернативи. Українська нація приречена на несамостійне існування в складі російської імперії без будь-яких спроб боротись за власну державу. Замість того, щоб тратити сили на політичну боротьбу, українці повинні докласти всіх зусиль до активної культурницької роботи.