Кирило-Мефодіївське товариство та політичні погляди його учасників

Такі підходи в оцінці Політичних поглядів Т. Шевченка мають тривалу  традицію. Так Ю. Охрімович писав  ще 1918 року про те, що "Коли переглянути  характеристики Шевченкових ідей, починаючи 60-ми роками, а кінчаючи 100-літнім ювілеєм 1914 року, що вийшли з-під пера російських Українців, то полишаючи кількох людей (Драгоманова, Вовка, Кониського), у цих всіх характеристиках побачимо одну, спільну рису: головну вагу кладеться на відносини Шевченка до кріпацтва, до народу, підкреслюється його братолюбство і славянофільство, український патріотизм супроти Поляків, але замовчується про його, як про пророка самостійної України (виділення Ю. Охршовича -О.С.) і про його відносини до Росії, як держави"

Для таких оцінок політичних поглядів Т. Шевченка сам поет і його життя давали достатньо підстав. "Син мужика", як писав І. Франко, він став "аристократом духу". Звільнившись і ставши академіком Академії художеств в Петербурзі, прийнятий в колах тогочасної аристократії Російської імперії, він не полишив зв’язків з рідним народом, не цурався рідної мови, культури, свого походження. Оволодівши мистецтвом малювання та російською мовою, поет не відмовляється від україномовного віршування, в якому досягає вершин поетичної лірики, політичної пристрасності та зрілості і філософської глибини.

В оцінці літературної спадщини Т. Шевченка, її науковому аналізі існує кілька основних підходів. Так, зокрема, Г. Грабович відзначає, що "Існує критична традиція, яка починається від Куліша і  надалі використовується націоналістично настроєними літературознавцями. Її прихильники вважають, що творчість Шевченка принципово ділиться передусім на українські й російські твори. Цей відверто оціночний (щоб не сказати — тенденційний) підхід бере початок від заяви Шевченка в одному з листів, де він сам себе картає за те, що звіряється росіянам черствою російською мовою (сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом..."), і пояснює всі вади своїх російських творів самим вибором мови і зрадою власній музі. Мовний поділ справді має серйозніші підстави, ніж опозиція між поезією і прозою, — твори написані по-українські, як правило разюче відрізняються від російських, у кращий бік. Але й це ще не вирішення проблеми..."

Дійсно, деякі російськомовні твори  Т. Шевченка позначені глибокою майстерністю, глибиною переживання та вираженим соціально-політичним контекстом. Однак саме у віршах написаних українською мовою сконцентровано його життєве кредо та політична позиція. Саме вони здійснили той вплив на розвиток українського політичного мислення, який дозволяє поета, Що не написав жодної власне політичної наукової роботи, розглядати як одну з тих персоналій, після яких для політично-свідомих українців ставала неможливими позиція етнографічного замилування та обмеження політичних автономістськими вимогами.

"З тіла вже наполовину  мертвої, урочисто оголошеної  за "неісторичну", нації зроджений  чудом, зроджений наперекір, мовляв, "законам" канонізованого матеріялізму  і раціоналізму ("буття визначає  свідомість") Шевченко і як  поет, і як особистість, був живим (виділення Є. Маланюка — О.С.) запереченням тих "законів". Може, внутрішньо найправдивіше втілення романтизму, він, цей ніби "мужик", здолав — крізь всі лаштунки петербурзької імперії Миколи І уздріти її дійсну, потенціяльно-большевицьку диявольську суть. Крізь лаштунки, які враз з "декабристами", з Пушкіном, з ліберальним дворянством, з свіжовипродуктованим слов’янофільством та народництвом і іншою орнаментикою, — засліпляли і знечулювали голови багатьох, дуже багатьох панів з освіти і уродження. Він — бувший кріпак — вогнем своєї романтичної душі, інстинктом своєї благородної раси й чуйністю своєї вірної крови — відчув і закипів таким гнівом до псевдоімперської потвори, і такою любов’ю до свого народу, що і цим гнівом, і цею любов’ю нарід його віджив, живе і житиме"

В аналізі еволюції творчості Т. Шевченка існує традиція, початок  якій одним з перших поклав І. Франко. У роботі, написаній в рік 100-річчя  народження Т. Шевченка він писав: "Поетичну діяльність Шевченкову можна поділити на чотири періоди, досить нерівномірні один до одного. Перший від 1838 до 1843, або від його звільнення з кріпацтва до першого повороту на Україну. В цім періоді бачимо поета ще під романтичним впливом. Він пише балади і сентиментальні думи та історичні оповідання різної великості, які кульмінуються в поемі "Гайдамаки", початій 1838 і друкованій 1841. З цього ж часу походить чудова поема "Катерина" і друга поема все ще не надрукована в цілості — "Черниця Мар’яна". В другім періоді, що тягнеться до його арешту весною 1847 р., знаходимо тільки політичні поеми, як "Чигирин", "Суботів", "Іржавець" і ін. Далі від національного українського становища поет переходить до соціальних питань і підіймає свій могутній голос в оборону кріпаків ("На панщині пшеницю жала", "Сестра", "Марині", "Сон", "Посланіє до мертвих, і живих, і ненароджених земляків моїх"). Так він став пророком цього народу, розриваючи немилосердно завісу політичного і національного насильства. Та несподівана катастрофа спинила його працю і навіть сховала багато його віршів від громадянства на декілька десятиліть"

Перший, так званий "романтичний" період творчості Т. Шевченка проходив під значним впливом романтичної  школи в цілому і харківських  романтиків зокрема, які, продовжуючи  започатковану "Енеїдою" І. Котляревського справу, створили літературне об’єднання, що існувало в 20-40-х роках XIX ст. "У своїх поетичних творах вони оспівували лицарські подвиги запорозьких козаків як найактивніших, самовідданих захисників батьківщили козацькі порядки як загально-людський ідеал суспільно-політичного устрою і соціальної справедливості. Молоді літератори були впевнені, що своїми творами, написаними українською мовою, сприяють її врятуванню. З цим вони пов’язували також свої надії на відновлення автономного устрою України чи, принаймні, збереження звичного побуту і давніх традицій духовної культури українського народу"

Однак вплив цих поетів на Т. Шевченка не варто переоцінювати. Адже якщо для  харківських романтиків характерним  була туга за минулим, за "славною  козаччиною", яка, як їм здавалось вмерла безповоротно і залишилось її, як і долю України лише оплакувати, без найменшого натяку на оптимізм щодо майбутнього, то Шевченко займає діаметрально протилежну, в першу чергу з точки зору політичної, позицію. "... Шевченкова туга за минулим має зовсім інший характер. Він відразу ставить питання, що було причиною давньої слави України, хто винен у тому, що все пропало, що треба робити, щоб воскресити нове життя України. І цей ідеал (видиіення Ю. Охрімовича — О.С), ідеал нового життя українського народу в будучині, і відріжняє Шевченка від вищезгаданих поетів. Вони плакали на руїнах минувшини, схиляли покірно голову перед сучасністю, і або забували зовсім про майбутність, або звертали свої ідеали прийдешнього в такому напрямі, який стоїть в прямій льогічній залежности до послідовних виводів з того, над чим вони плакали й тужили. Шевченко, навпаки, підносить грімкий протест проти сучасного положення України, проти її національної неволі і полишає сучасникам та нащадкам свій безсмертний заповіт національного та політичного визволення України. Цей ідеал, ідеал політичної самостійности України, проникає всю політичну творчість Шевченка і проявляється в його відношенню до сучасности, і в оцінці минулого і у відношенню до Росії, як держави, до Москалів та Поляків, до власних земляків-Українців, та вкінці в його заповіті нащадкам"

У ранніх поезіях Т. Шевченко творить  романтичний, ідеалізований образ  козацької України, країни великої  слави та демократичних традицій, що героїчно протистояла всім посяганням на її свободу і незалежність. Навіть втративши свободу, вона зберігає в собі потенціал відродження, що прихований у високих моральних цінностях її народу. У вірші "До Основ’яненка" він звертає увагу читача:

"Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна і правдива,

Як Господа слово"

Козацька Україна, в якій "запорожці  вміли пановати", втратила свободу  під натиском чужоземних загарбників, але не вони є головною причиною такого важкого становища Батьківщини поета. В поемі "Гайдамаки" він вказує на внутрішню причину негараздів українців:

"Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла... А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж таки батька, такі ж діти, —

Жити та брататься,

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро що в брата

Є в коморі і на дворі,

І весело в хаті!

"Уб’єм брата! спалим хату!" — 

Сказали, і сталось".

Внутрішня несконсолідованість, домінування  особистого над загальним, бажання не допустити, щоб іншому було краще, заздрість до багатства, розгул соціальних суперечностей — це все те, що Т. Шевченко відносить до найголовніших причин втрати українською нацією свободи і незалежності.

Але не лише заздрість бідних достатку багатих визначає Т. Шевченко як причину соціального розколу української нації. Він гнівно таврує і представників української еліти, які в гонитві за власним багатством, збереженням і примноженням власних станових привілеїв були готові пожертвувати інтересами "братів менших" і всієї Батьківщини. Як зауважує М. Грушевський "Найбільше яскравий і імпульсивний представник цього народництва (молодшого покоління), Шевченко вже з презирством відвертається від політиканів-гетьманів, цього "варшавського сміття і грязі Москви", що не вміли стати на ґрунті народних інтересів, відстояти свободу і вільний лад своєї батьківщини, що закабалили її московському самодержавству, а народні маси, що їх висунули, — старому і новому "панству". До мрій про колишню "славу України", що захопили його, незмінно домішується ця гірка пам’ять про розбрат старшини і народних мас, що погубила її, про ці "тяжкі діла", забуття яких він готовий купити ціною власного "веселого віка". Справжнім героєм його та його однодумців стає революційний народ, те козацтво, що ставило собі за мету досягти такого суспільного ладу, де не було б "ні холопа, ні пана""

Особливо різкою критика представників  української національної еліти  стає в поезіях Т. Шевченка циклу "Три літа", написаних під  час його перебування в Україні 1843-1847 років. Створений ним ідеалізований образ колишньої "славної України" зіткнувся із страшною дійсністю імперської провінції Малоросії. "Цілком свідомий страшної віддалі між "своєю" Україною і реальною "Малоросією" він з усім натхненням поета, з усім запалом своєї вогненної натури намагається заповнити (виділення Є. Маланюка — О.С.) ту історичну й соціяльну порожнечу, що побачив на батьківщині. Він намагається оживити гоголівські мертві душі української шляхти і розкрити очі ошуканій кріпацькій масі, себто сполучити й оживити спараліжовані складники нації, вдихнути історичне життя в завмерлий національний організм"

Поезії цього часу переповнені  різкими оцінками нащадків козацької  старшини, для яких Т. Шевченко не жалкує епітетів серед яких "потомок гетьмана дурного і презавзятий патріот" — ще не найбільш різкий. Ці нащадки несуть у собі "першорідний гріх" своїх предків, що зрадивши свій народ, пішли на службу до поневолювачів. Звертаючись до представників сучасної йому української еліти в поемі "І мертвим і живим...", він пише:

"Так от як кров свою  лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!"

Гріх зради, вважає Шевченка, немає  прощення. У містерії "Великий  льох" поет описує душі трьох дівчат, що не можуть попасти до раю через те, що, хоч і мимоволі, але сприяли втраті Україною державності. Перша карається за те, що перейшла з повними відрами (символ удачі) гетьману Хмельницькому:

"Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслав

Москві присягати!..

І вже ледви я наледви

Донесла до хати

Оту воду... Чом я з нею 

Відер не побила!

Батька, матір, себе, брата,

Собак отруїла

Тою клятою водою!"

Друга дівчина карається за те, що напоїла царського коня, коли той зупинився по дорозі з Полтави на руїнах Батурина. Третя — за те, що малою Дитиною усміхнулась до галери, на якій цариця Катерина II пливла Дніпром:

"Чи я знала, ще сповита,

Що тая цариця — 

Лютий ворог України,

Голодна вовчиця!.."

Однак висловлення, нехай і мимовільної, прихильності до гнобителів України  принесло дівчатам негайну смерть та відлучення від раю аж до того часу, поки не буде розрито великий льох у Суботові, резиденції Б. Хмельницького, який пішов на союз з Московським царем. Хоча Хмельницький і хотів щирої дружби з Московією, але його було обдурено, за що його, "нерозумного сина", Україна, якби знала, "під грудьми б задушила".

Звертаючись до нащадків козацької  старшини, що відцуралися власного народу Т. Шевченко закликає їх:

"Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших..."

"Представлене тут пророче  бачення кривавої народної революції, означена в посланні "І мертвим, і живим...", як кара за гріхи є характерним проявом солідаризування українського романтика з гаслами, духом, ідеями та починаннями Великої французької революції, а також проекція козацько-гайдамацьких повстань, бунтів і зривів, відгомін яких бринів у героїчних думах та історичних піснях ... літописах козацьких (власне "Історії Русів"), що становили джерело патріотично-визвольної поезії Тараса Шевченка"

Українська еліта має цілий  ряд вад, які їй необхідно негайно  виправити: недостача освіченості ("якби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя"), незнання власної історії, схиляння перед іноземними авторитетами ("німець скаже..."), відсутність справжнього патріотизму ("колись будемо і по-своєму глаголить, як німець покаже"), лояльність до гнобителів власного народу ("гірше ляха свої діти її розпинають"). Щоб уникнути ще одного кривавого повстання в історії України її еліта повинна повернутися обличчя до власного народу, до його проблем і страждань. Тоді: