Культура та освіта Українського Відродження

Стіни й башти старих замків надбудовувалися і укріплювалися потовщенням. Башти майже рівномірно розташовувалися за периметром подвір'я. Яскравим зразком подібної модернізації може служити Луцький замок. Його триярусні башти й стіни раніше завершувалися зубцями-мерлонами з вузькими щілиноподібними бійницями для стрільби з луків і арбалетів, а тепер вони замуровувалися й надбудовувалися. Бійницям у два, а подекуди у три яруси, надавали такої форми, щоб забезпечити можливість обстрілу із вогнепальної зброї. На баштах було зведено ще по одному ярусу. Перебудова торкнулася майже всіх давніших кам'яних укріплень XII-XIV ст., зокрема у Кам'янці, Білгороді (Дністровському), Мукачеві, Кремінці, Невицькому, Хотині.

В той же час старі укріплені боярські садиби поступово еволюціонують у магнатські замки. З цим пов'язана, наприклад, структура замків в Одеську, Клевані, Острозі. Так, замок в Острозі дуже схожий за своєю схемою з укріпленнями в Чорторийську або в Кам'янці (Волинському). У ньому в оточенні дерев'яних стін, ближче до східного боку, було збудовано так звану вежу й дім, мурований на взірець західноєвропейських донжонів з підйомним мостом, завдяки чому він міг витримати тривалу облогу.

Більшість монастирів, крім таких стародавніх укріплених комплексів, як Києво-Печерська лавра, Михайлівський монастир у Переяславі, Єлецький у Чернігові, обводилися міцними стінами. До нашого часу збереглася лише невелика частина цих укріплень, але й вони свідчать про появу в XIV-XVI ст. такого архітектурного типу, як монастир-фортеця. Архітектурою ці споруди мало різняться від інших видів укріплень, лише набір будівель, внутрішнє планування та розташування головного храму вносять певну відмінність від звичайної фортеці. Якщо храм за первісним задумом був не пристосований до оборони, його зводили посеред двору - Межиріч (XV ст.), Дермань (XV ст.), а інколи й укріплену церкву теж ставили посеред двору, як в Уневі, де вона виконувала роль донжона. Часто храм включалися в систему обвідних мурів так, що одна із стін храму становила їх продовження, як Успенська церква в Зимному (1495), Богоявленська в Острозькому замку (XV ст.).

У культовій архітектурі в останній чверті XIV ст. спостерігаються інтенсивні пошуки нових форм, здатних втілити нові смаки та мистецькі ідеї. Храми цього періоду несуть відбиток архітектури суворої перехідної епохи, але продовжують традиції тринефних храмів XIII ст. з опорними стовпами. В той же час, в урочистій архітектурі хрестовокупольних храмів, таких, як в Дермані, Межиріччі або Острозі, майстри зуміли втілити тонке уявлення людей XV ст. про піднесену і прекрасну, але перервану й забуту лінію давньоруських часів, почату в кінці XII - XIII ст. храмом Параскеви П'ятниці в Чернігові архітектора Петра Милоніга.

У XV - на початку XVI ст. в архітектурі невеликих храмів з'являються нові риси, безпосередньо пов'язані з народними ідеалами. Муроване будівництво на Подніпров'ї та Сіверщині обмежувалося Києвом і Черніговом. У Києві після монголо-татарської навали були відбудовані споруди XI-XII ст. - Софійський, Михайлівський та Успенський собори, Печерський монастир, а в Чернігові - храми Спаса, Єлецький та П'ятницький. Крім цього, біля прославлених храмів будували невеликі каплиці - усипальниці. Але найбільше тут будували з дерева. Дерев'яне народне будівництво зберігало віковічний досвід, творило безперервний ланцюг традицій і не тільки не дозволяло безслідно зникнути вдалим інженерно-конструктивним рішенням і мистецьки довершеним формам, а було невичерпним джерелом творчості наступних поколінь.

Образотворче мистецтво другої половини XIII - першої половини XIV ст. зберегло такі традиційні характерні риси попереднього періоду, як монументальність, величавість, витончений колорит, гармонійні пропорції, впевнений малюнок, високу професійну майстерність. Одночасно існував художній напрям, який характеризується поступовим розвитком реалістичних рис, вірою в людину, прагненням до барвистості й життєрадіс-ності. Релігійні образи втрачають колишню нерухомість і нерідко набувають людських рис. Володіння зворотною перспективою дозволяє митцям зобразити простір певної глибини, а образи наділити яскравими характеристиками, сповненими моральної величі та людської гідності.

З пам'яток київського живопису цієї епохи збереглася ікона "Богоматері Печерської (Свенської)", створена близько 1288 р. Прототипом для неї було зображення "Богоматері Кіпрської" на троні. Однак фігури ангелів іконописець замінив постатями Антонія і Феодосія - засновниками Києво-Печерської лаври, образи яких приваблюють щирістю й безпосередністю. До київської школи примикає також ікона кінця XIII - початку XIV ст. "Микола з житієм" із церкви в Києві, вона значною мірою позбавлена суворого аскетизму, властивого більшості творів попереднього періоду.

До київських пам'яток належать також визначні твори кінця XIII ст. - "Ігоріеська Богоматір" та"Максиміеська Богоматір". Обличчя на іконах зображено м'яко, без умовності та геометризації форм. З великою майстерністю виконано одяг: докладно опрацьоваш складки, багато уваги приділено тонким переходам барв. Названі твори живопису свідчать про високий рівень мистецької культури Києва в період після монголо-татарської навали.

У Галицько-Волинському князівстві мистецтво розвивалося під впливом Києва, звідки, як зазначає літописець, були "принесені" численні ікони. Ікона Покрови XIII ст. з Галичини роботи народного майстра, який не пройшов довгої професійної виучки, проте добре відчував декоративні можливості кольорів. Теплий зелений колір поєднано з багряним фоном, лазурові барви - з коричнево-чорними й вишнево-червоними, на яких зрідка полум'яніє кіновар. Однією з найвизначніших пам'яток живопису кінця XIII - початку XIV ст. є "Волинська Богоматір". Величний силует, докір в очах справляють глибоке враження на віруючих.

Образотворче мистецтво з кінця XIV ст. розвивалося при більш інтенсивному проникненні в нього народного струменю. Пригнобленому іноземними загарбниками народові була потрібна єдність, здатна зміцнити й згуртувати його для відсічі ворогові. Ця ідея знайшла яскраве втілення у фресках монастиря в селі Лаврі "Вселенські собори" та "Акафіст Богоматері".

Поряд з фресковим живописом з XV ст. дедалі більшого розповсюдження набува-ють ікони, що зберігають багато спільного з мистецтвом Пскова й Новгорода. Замість невисокої передвівтарної огорожі у церквах з'являється іконостас, де ікони розміщено у певному порядку.

Посилення впливів церкви, яка намагалася навіяти народним масам почуття жаху перед муками потойбічного життя, знайшло вияв у іконах "Страшного суду". На багатьох з них в типовому одязі зображені римські папи, королі, пани і блудниці з обстриженими головами й обрізаними подолами. Зображення святих наділяються особливою теплотою, а палітра кольорів просвітлюється. Відбиття народних смаків видно і в доборі святих, наприклад святий Георгій - воїн і охоронець, святий Миколай - покровитель теслярів та мандрівників, свята Параскева П'ятниця - покровителька торгівлі і Богоматір з дитиною - заступниця знедолених.

Митців хвилювала також і таємниця життя і смерті, ікона "Оплакування Христа" з Трушевич - це реквієм у фарбах: емоції горя і страждання передано різким, дзвінким колоритом, патетичними жестами й ритмом силуетів фігур. Нерідко на іконах, зокрема, "Воздвиження", "Покрови", поруч із святими зображуються різні історичні особи або замовники ікон. На початку XVI ст. пом'якшуються риси облич, більш вишуканими стають силуети фігур, ритміка складок і зображення одягу.

Загалом у XV - першій половині XVI ст. в українському живописі помітне прагнення більш життєво й правдиво зобразити людей, наділити їх образи виразністю. В мистецькій творчості цього часу український народ досяг великих успіхів, її розвиток відбувається під знаком все глибшого проникнення ідеалів свого часу, що зумовило чарівність і неминущу вартість створеного.

4 Література

В зазначений період нового дихання набуває література, що розвивається на основі давньоруських традицій і жанрів. Особливого розвитку і гостроти набуває полемічний жанр в другій половині XVI ст. в південно-західній частині Давньої Русі, що опинилася в складі великої європейської держави Речі Посполитої. Після Брестської церковної унії 1596 р., внаслідок якої ієрархія православної Київської митрополії пішла на угоду з Римом про об'єднання в лоні католицької церкви, в літературі розпочалася ідейна боротьба проти католицько-уніатської експансії. Полеміку відкрив польський єзуїт Петро Скарга, що до того, у 1577 р., видав збірник своїх проповідей під назвою "Про єдність Божої Церкви під одним пастирем і про грецьке відступлення від цієї єдності", де звертаючись до народу, назвав 19 "помилок" Православної церкви. В другій книзі під назвою "Собор Брестський та його оборона" Скарга обґрунтовував необхідність об'єднання обох церков і обстоював переваги унії. Полеміка набрала нової сили, після впровадження папою римським Григорієм XIII у 1582 р. календарної реформи, що стала причиною нових утисків і гонінь проти православних. Тоді на захист прав українського народу став Герасим Смотрицький, який в своєму трактаті "Календар римський новий" науково довів перевагу юліанського календаря і розкрив провокаторську роль нововведеного григоріанського. Проти книжок П Скарги у 1597 р виступив Христофор Філалет з роботою "Апокрисис, албо отповедь на книжку о сьборе Берестейском", в якій на ґрунтовній документальній основі розглядав історію впровадження Брестської унії. Значну роль в полемічній боротьбі відіграли також Клірик Острозький, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Іван Вишенський, анонімний автор в творі "Пересторога зело потребная напотомные часы православним христианом" та ін. Українські полемісти не обмежувалися критикою з проблем Брестської унії та католицизму, а вступали в богословські дискусії з адептами іудаїзму та ісламу.

Новим явищем в літературі стала поява силабічного віршування в основі якого була покладена однакова кількість складів у віршових рядках. Основоположником цього жанру став Семеон Полоцький. Його вірші складають два збірника, "Рифмологіон" і "Вертоград многоцветный". Це були панегірики, присвячені членам царської родини і подіям придворного життя.

В 1680 р. С Полоцький переклав на вірші Псалтир, назвавши його "Псалтир рифмованная", яка довгий час була навчальним посібником для юнацтва. Когорту перших поетів XVIII ст. складали також творці релігійно-філософської поезії, такі як митрополит Димитрій Ростовський (Туптало), митрополит Рязанський Стефан (Яворський), архієпископ Новгородський Феофан (Прокопович), поетична спадщина яких в рівній мірі належить як українській, так і російській літературі. В їх віршах культивувався стиль бароко - символіка, алегорія, гра слів, підкреслювання натуралістичних деталей, ускладнені асоціації.

Відлуння місцевої історії виразно відчувалося в історичних віршах, елегіях, епіграмах, епітафіонах, ляментах, панегіриках, у гумористично-сатиричних віршах і піснях. Культивувалися також і жанри етикетної поезії, насамперед - вірші, що виголошувалися на урочистих церемоніях, адресовані здебільшого високопоставленим особам. Популярністю користувалася епіграма - короткий віршований дотепний напис на якому-небудь предметі або розповідь про певну річ, особу чи подію. Епіграма мала дивувати і захоплювати грою слів, повчати, вихваляти чи засуджувати. Відомими епіграмістами були Л. Баранович, І. Величковський, Д. Братковсь-кий та Климентій Зиновіїв.

Розвивалася також лірична поезія, що відображала особисте життя, інтимні почуття та переживання. В ній йшлося про гірку сирітську долю, вбоге життя, соціальну несправедливість, вимушену розлуку з родиною, життя на чужині ("Песнь светова" І. Бачинського, "Песнь о свете" О. Падальського, "Песнь свецка" Левицького та ін.) Розвивалася любовна лірика.

Звичайним явищем були анонімні сатиричні вірші, що осміювали характерні явища, наприклад,"Плач київських монахів" з приводу Указу 1786 р. про секуляризацію монастирських земель, "Доказательства Хама Данилея Куксы потомстенны" і "Плач дворянина" - про козацьку старшину, "що шукала собі дворянства". 3 сатирично-гумористичними віршами виступив Іван Некрашевич в його творах "Ярмарок" (1709) та "Исповедь 1789 года февраля-дня", де змальовувалися колоритні побутові сцени з селянського життя.

Виникали також вірші-травестії (від іт. travestire, переодягнений) Особливістю жанру гумористичної поезії було те, що відомий твір серйозного, а то й героїчного перероблявся автором в жартівливому, комічному дусі Комічний ефект у травестії;осягався також невідповідністю між стилем викладу і змістом твору,, яскравим прикладом чого являється "Енеїда" І.Котляревського, "Жабоми-шодракіека" ("Батрахо-міомахія") К. Думитрашка.

В результаті взаємодії відцентрових та центрострімких сил у Східній Європі, що розпочалося ще в епоху Середньовіччя, сформувалися нові державні утворення, як Велике литовське князівство, Московське царство, Річ Посполита, Османська імперія у межах яких формуються нові етнічні спільноти - народності зі своїми релігіями й національними культурами. На основі нових державних і етнічних утворень відбувається протистояння трьох цивілізацій - християнських - західної і, східної, та мусульманської, що супроводжується взаємопроникненням і зіткненням. В процесі протистояння католицизму, православ'я, протестантизму і ісламу, а також взаємовпливу їх культур відбувається формування російської, української й білоруської культур, що в подальшому сформують унікальну православну слов'янську цивілізацію, яка протистоїть експансіонізму Заходу.

Використана  література

1. Павлова О.Ю. Історія української культури/ Павлова О.Ю. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 368с.
2. Пальчевський С.С. Педагогіка/ Пальчевський С.С. – К.: Каравела, 2008. – 496с.
3. Шейко В.М. Історія української культури: Навч. посіб. / Шейко В.М., Білоцерківський В.Я.. — 5-те вид., стер. — К.: Знання, 2013. — 271 с.