Національно-визвольна боротьба на Правобережжі та західноукраїнських землях у середині та другій половині XVIII ст

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ УКРАЇНИ 
ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ 
КАФЕДРА УКРАЇНОЗНАВСТВА 
 
 
 

 

 

Реферат 

На тему: «Національно-визвольна боротьба на Правобережжі та західноукраїнських землях у середині та другій половині XVIII ст.»  
 
 

 

 

 

Виконала: 
студентка групи МПД-13 
Фурт Анастасія  Олександрівна 

 
Перевірив:  
К.і.н.,доц.Шевченко В.О. 
 

 
 
 
 
Донецьк 2013

Оглавление

 

1. Соціально-економічны і політичні процеси 3

2. Передумови розгортання гайдамацького руху. 6

3. Початок гайдамацького руху. 8

4. Коліївщина. Причини повстання. 9

5. Підготовка повстання. 10

6. Розгортання повстанського руху. 10

7. Придушення Коліївщини. 11

8. Опришківський рух. 12

9. Поділи Речі Посполитої та українські землі. 13

Список використаної літератури……………………………………………….14

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Соціально-економічны і політичні процеси

Довготривалі польсько-російсько-турецькі змагання за Правобережну Україну кінця  XVII початку XVIII ст. були підсумовані Адріанопольським і Карловицьким трактатами 1713 та 1714 рр. У відповідності з ними до Росії разом з Києвом відійшла смуга землі між Трипіллям, Васильковим і Макаровим (всього близько 40 км) та землі, що належали Запорозькій Січі - від Дніпра до Південного Бугу; Туреччина була змушена задовольнятися своїми колишніми надбаннями в Північному Причорномор'ї та Придністров'ї, а до Речі Посполитої повернулися, крім Галичини, Західного Поділля і Волині, також Східне Поділля (Брацлавщина) та Київщина (без самого Києва і приміської смуги, що відійшли до Росії).

Однак взятий керівництвом Речі Посполитої в 1710-х рр. територіальний реванш аж ніяк не означав відродження колишнього впливу Польсько-Литовської держави  в Європі. Навпаки, її участь у Північній війні на стороні російського царя спричинила значне військове послаблення та започаткувала тривалу політичну кризу.

Так званий Німий сейм 1717 р., що проходив в оточенні російських військ, без обговорення ухвалив продиктовані Петром І дискримінаційні постанови. Вони, зокрема, передбачали обмеження військової потуги Речі Посполитої всього-на-всього 18-20-тисячами вояків для Корони Польської та 6 тисячами - для Великого князівства Литовського, а також виведення з польських земель саксонських військ (виборний польський король одночасно був і дідичним правителем Саксонії). Зважаючи на той факт, що Росія мала 200-тисячну армію, а невелика за розмірами Пруссія - 100 тисячну, Річ Посполита практично була беззахисною перед загрозою з боку будь-якого сусіда.

Найбільш щільною опіка Польсько-Литовської держави була з боку російської монархії, а також прусського та австрійського дворів. Саме вони відігравали вирішальну роль як при зведенні претендентів на польську корону, так і у визначенні напрямів їхньої політики. За таких умов серед польської еліти рясно проростали корумпованість та безпринципність у лавіруванні між інтересами потужних сусідніх монархій. Непривабливу картину державного життя доповнював непідкріплений реальними можливостями великодержавний гонор щодо власних іноетнічних підданих, яких з метою гарантування лояльності намагались будь-що полонізувати та позбавити власної віри.

Поразка національно-визвольної боротьби на Правобережжі, засвідчена в другій половині 1670-х рр. зреченням гетьмана П. Дорошенка гетьманської булави, серйозним  чином позначалася на становищі  Православної Церкви в цьому регіоні України. І коли турецька влада, що в останній чверті XVII ст. теж претендувала на правобережні українські землі, загалом індиферентно ставилася до питань віри, то польська шляхта, взявши наприкінці століття врешті-решт політичний реванш, прагнула отримати сатисфакцію і в сфері міжконфесійних взаємин.

Додаткову напругу створювало й  те, що центр Київської митрополії, до якої належало православне населення  Правобережжя та Галичини, розмішувався на території, що була політично підпорядкована російському царю. З 1686 р., після пере підпорядкування Української Православної Церкви з константинопольського патріарха на московського, політична залежність доповнилася залежністю канонічною. Опіка російської монархії над православним населенням Речі Посполитої перетворювала останнє в очах своїх співгромадян на політично неблагонадійних, зорієнтованих на чужі державні інтереси суб'єктів.

У ситуації наростання релігійної нетерпимості католицького та уніатського кліру й поширення недовіри з боку властей Речі Посполитої до мирян Православної Церкви вже з кінця 1670-х рр. частина вищих православних ієрархів реанімують ідею церковної унії, але такої, яка б не повторила помилок кінця XVI ст. Унійні плани, зокрема, виношують львівський єпископ Йосип Шумлянський та перемишльський - Інокентій Винницький, архімандрити Унівського й Овруцького монастирів Варлаам Шептицький і Сильвестр Тваровський. Саме вони й розпочинають переговори з папським нунцієм щодо умов нового з'єднання християнських Церков. Особисто Шумлянський перейшов на унію 1677 р., а Винницький, Шептицький та Тваровський - 1681 р. Але зробили вони це таємно від своєї пастви, маючи намір оголосити про своє рішення тоді, коли існуватиме можливість переконання духовенства та мирян ввірених їм єпархій та обителів, а також членів церковних братств. Важливою передумовою впровадження нової унії також мало бути реальне, а не фіктивне, як це було в 1596 р., прирівнення в правах католиків і православних.

Масові ж процеси переведення  православних єпархій на унію, але  не через їх прирівнення в правах з католицькими, а під тиском польської влади розпочинається з 1692 р. Саме тоді унія була проголошена у Перемишльській єпархії. 6 червня 1700 р. було проголошено акт прилучення Львівської єпархії до греко-католицької Церкви. Ще через рік уніатською стала й Луцька єпархія. А в 1708 р. до їх числа приєдналося й одне з найбільш авторитетних православних братств України - Львівське.

Процеси поширення католицьких  впливів на Правобережжі та Галичині супроводжуються і тенденціями посилення латинізації Греко-Католицької Церкви. Церква починає дедалі більше спольщуватися у мовному відношенні.

В економічному плані перша половина XVIII ст. в історії Польщі стала  часом глибокої затяжної кризи. Занепад  було спричинено як значними демографічними втратами від довготривалих війн, так і нестабільністю політичної ситуації в країні, де за першість боролись магнатські угруповання, очолювані родинами Потоцьких і Чарторийських. Вкрай негативно на економічному розвитку позначалася криза монетарної системи, що розпочалася ще з XVII ст. її спричинив випуск величезної кількості мідних шелягів і низької якості срібних монет. Наслідком цього стала небачена раніше девальвація. В економіці запанував хаос торгово-платіжних операцій. У містах в занепад приходило цехове ремесло. Шкоди цеховому виробництву завдавало й існування в містах так званих юри-дик -частин міста, які були приватною власністю магнатів, багатої шляхти чи Римо-Католицької Церкви і населення яких не підлягало міському праву.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Передумови  розгортання гайдамацького руху.

 

 

 Правобережні українські землі  на початку XVIII ст. були у складі Речі Посполитої. Криваві війни, що без упину точилися тут протягом другої половини XVII ст., спустошили край. Проте королівська влада не бажала втрачати родючі землі, сподіваючись завдяки їм відродити колишню велич Польщі. Польський уряд всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Одначе пільги надавалися на стислі терміни, після чого запроваджувалися старі колоніальні порядки. Основою господарського життя знову залишалася фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни 1648—1658 pp., зазнавала переслідувань православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав.

 

Наступ польської влади  на національно-релігійні права  українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Ще наприкінці XVII ст. було заборонено видавати урядовим установам, насамперед канцеляріям, документи українською мовою. Сейми 1717-го й 1733 pp. позбавили православних права брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив закрити всі православні церкви.

 

Православні єпархії силоміць перетворювалися на уніатські. У 1747 р. було видано універсал польського короля, за яким до православних церков, розташованих у королівських маєтках, священик призначався за згодою короля, а в панських — після одержання  схвальної грамоти від їхніх  власників. У 60-х pp. у Київському й Подільському воєводствах залишалося всього 20(!) православних парафій, і це притому, що в одній Умані в середині XVII ст. за часів Гетьманщини діяло до 40 православних храмів.

 

Характерно, що зазнавала  переслідувань і греко-католицька церква. Так, наприклад, католицьке духівництво  вдавалося до спроб наблизити  греко-католицький обряд до римо-католицького, греко-католикам накидалася польська мова тощо.

 

Національно-релігійні утиски супроводжувалися посиленням соціального визиску. На західноукраїнських землях, у Волинському, північно-західних частинах Подільського та Київського воєводств панщина сягала, залежно від розмірів земельної ділянки, від 2 до 6 днів на тиждень із волоки. Зростало магнатське землеволодіння. Та особливо тяжкі умови життя для українського люду складалися в господарствах, що передавалися безпосередніми власниками на правах оренди третім особам: розміри всіх повинностей за таких обставин зростали в кілька разів. Становище ускладнювалося тим, що після ліквідації козацтва в краї не було сили, здатної очолити боротьбу українців за поновлення прав і вільностей. Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки.

 

Слово гайдамака вперше було вжито в документі 1715 р. Походить воно від тур. hayda — гнати, переслідувати. Гайдамацький рух із кожним роком  зростав і поширився майже  на всю територію Правобережної  України, а частково й Лівобережної, то підіймаючись до могутніх повстань, то обмежуючись партизанськими діями в якомусь одному селі чи містечку. Визвольний рух гайдамаків був логічним продовженням боротьби козацтва XVII ст. Недарма очолювали гайдамацькі загони здебільшого запорожці, як-от Максим Залізняк або козаки Лівобережжя. З-поміж гайдамаків було чимало найбідніших селян і міщан. Вступали до їхніх лав також робітні люди, чумаки, дрібні шляхтичі тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Початок гайдамацького руху.

 

 

Формування національно-визвольної мети гайдамацького руху відбувалося  поступово. Для перших проявів гайдамаччини більш характерними були соціальні вимоги. Вдаючись до стихійних протестів, гайдамаки виступали проти соціальної кривди — зубожіння одних і необмеженого збагачення інших, принизливого кріпацтва та обтяжливих повинностей. Проте вже перше велике гайдамацьке повстання 1734 р. засвідчило, що гайдамаків спонукало до боротьби усвідомлення значно більшої несправедливості — панування одного народу над іншим. Повстання очолив начальник надвірних козаків князя Любомирського сотник Верлан. Повстанський рух охопив Брацлавщину, Поділля, частину Волині, Галицьку землю Руського воєводства. Дії повстанців відзначалися високим рівнем організованості. Сотник Верлан прагнув впровадити у своїх загонах сувору дисципліну й чітку організацію — поділ на сотні й десятки. Повстанці записувалися до спеціальних реєстрів, що їх вела сотенна старшина. Ватажкам дрібніших загонів Верлан надавав чини ротмістрів і поручиків. На визволених територіях створювалися органи самоврядування. Проти повстанців було спрямовано каральні війська — як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон, а сотник Верлан подався до Молдавії.

 

Нова хвиля гайдамацького  руху припала на середину XVIII ст. Численні загони гайдамаків, сформовані за давнім козацьким звичаєм, захопили Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь, Паволоч. Повстання сягнуло Галичини, Підляшшя та Білорусі. У разі невдач повстанці відходили на територію Запорожжя, у степи й ліси Лівобережжя або до Молдавії. Туди ж пролягав шлях утікачів від панської сваволі. Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли.

 

У 1768 р. спалахнуло нове повстання, яке силою й розмахом перевершило  всі попередні й нагадало польським можновладцям буремні роки Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. То була Коліївщина.

 

 

4. Коліївщина. Причини повстання.

 

 

 Піднесення гайдамацького руху наприкінці 60-х pp. XVIII ст. було зумовлене складною ситуацією на Правобережжі. Надзвичайно посилилися національно-релігійні утиски. Варшавський сейм 1766 р. виніс ухвалу, за якою шляхтича, який обстоював права некатолицького населення, оголошували ворогом. Протистояння католиків і православних загострилося. У конфлікт втрутилася Російська імперія, яка через свого ставленика-короля домоглася певних поступок дисидентам (так у Польщі називали некатолицьке населення): на початку 1768 р. між Річчю Посполитою й Росією було укладено трактат про зрівняння в політичних правах із католиками православних і протестантів.

 

Той трактат залишився  на папері, бо проголосити рівність було значно легше, ніж домогтися її втілення. Проте частина польської шляхти й магнатів сприйняла польсько-російський трактат як зазіхання на їхні необмежені права. У лютому 1768 р. в містечку Бар було утворено конфедерацію — військово-політичне об'єднання польської шляхти й католицького духівництва для протидії будь-яким поступкам некатоликам у церковно-релігійному житті й за збереження необмежених привілеїв шляхетського стану.

 

Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація розпочала свій похід Правобережжям: переслідувань і репресій зазнавали православні селяни, міщани, священики, з надзвичайною жорстокістю придушувалися й найменші прояви протесту чи невдоволення. Посилився й соціальний гніт: конфедерати свавільно встановлювали податки, збільшували повинності на свою користь.

 

 

 

 

 

5. Підготовка повстання. 

 

Навесні 1768 р. на Правобережжі почало готуватися велике повстання. Його ідейним натхненником став ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, а керівником — колишній запорожець Максим Залізняк. Від березня в  келіях Мотронинського монастиря відбувалися  таємні наради. Внаслідок широкої  агітації у травні 1768 р. в Холоднім Яру неподалік Мотронинського монастиря  біля Чигирина зібралося кількасот  осіб, з яких почало формуватися повстанське військо. За козацьким звичаєм, гайдамаки обрали собі полковника. Ним став Максим Залізняк.