Національно-визвольна боротьба на Правобережжі та західноукраїнських землях у середині та другій половині XVIII ст

6. Розгортання повстанського руху. 

 

Похід гайдамацьких загонів  під проводом Залізняка розпочався у травні 1768 р. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато інших міст, містечок і сіл. Їхні лави невпинно зростали за рахунок покозачених селян і міщан. На визволеній території скасовувалися осоружні панські повинності. Скрізь запроваджувалося козацько-селянське врядування. З тогочасних джерел відомо, що Залізняк мав намір назвати визволені землі Гетьманщиною, де жителі «...відбуватимуть саму лише козацьку службу».

 

Розуміючи, наскільки важливо  для успішного розвитку повстання  мати широку підтримку народу, Максим Залізняк на всіх етапах своєї боротьби дбав про агітаційні заходи. Він постійно звертався до мешканців Правобережжя з універсалами. Тож створювалися нові й нові загони, які в червні — на початку липня визволили Канів, Ржищів, Фастів, Брусилів. Значною перешкодою на шляху подальшого просування повстанців була Умань — міцна фортеця з добре озброєною залогою. Охорону Умані її власник граф С. Потоцький поклав на жовнірський гарнізон та два полки надвірних козаків. Один із полків, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Це й зумовило успіх: гайдамаки, розпочавши штурм 9 червня, вже наступного дня здобули місто, яке стало їхньою базою. Рада, що відбулася в таборі повстанців, проголосила Максима Залізняка гетьманом, а Івана Ґонту — полковником.

7. Придушення  Коліївщини.

 

 Такий розмах повстання налякав  польський уряд. Він звернувся  по допомогу до російських військ, що знаходилися  на Правобережжі, для воєнних дій  проти конфедератів — противників  короля, який був ставлеником Росії. Втручання царських військ стало  для повстанців згубою: сподіваючись на царську підтримку в боротьбі проти конфедератів, керівники гайдамаків повірили нещирим царським обіцянкам. Тим часом російська імператриця Катерина II дала таємну інструкцію командувачеві російських військ діяти спільно з польським військом для придушення повстання. 26 червня 1768 р. Залізняка й Ґонту зрадливо схопили.

 

27 червня було оточено  гайдамацький табір. Ошукані повстанці майже не чинили опору. У полон потрапило близько 3 тис. гайдамаків, було захоплено 30 корогов, 15 гармат та іншу зброю. Польський уряд запровадив на Правобережжі режим кривавого терору. Тисячі повстанців було страчено. Закатували й Івана Ґонту. Максима Залізняка як підданого Російської держави засудили до жорстокого тілесного покарання й відправили разом із сім'єю на каторжні роботи до Сибіру. Цікаво, що там він втік з неволі й приєднався до повстанців Омеляна Пугачова, керівника Селянської війни у Росії у 1773—1775 pp. Очевидно, у боротьбі проти царського уряду Залізняк і загинув...

 

Незважаючи на втрату ватажків і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р. Отже, повстання, що ввійшло в історію під назвою Коліївщини, відбувалося в кілька етапів. Його найвищою точкою стали події червня—липня 1768 р. Вони засвідчили наявність у повстанців усвідомленої національно-визвольної мети, що ставило гайдамаччину в один ряд із повстаннями 1637—1638 та 1702—1704 pp. Події Коліївщини висвітлили глибоку кризу політичного життя Речі Посполитої, безперспективність колоніальної політики, яку проводили правлячі кола цієї держави щодо українських земель. Не випадково гайдамацький рух на Правобережжі не вщухав до кінця XVIII ст.

 

 

 

8. Опришківський рух.

 

 

 Слово опришок походить від лат. opressor — знищувач, порушник. Опришками  ставали здебільшого селяни, які  бралися за зброю, щоб позбутися  визиску чужинців. Застосовуючи тактику  партизанської війни, вони діяли  невеличкими загонами в Галицькому Прикарпатті, Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків дають джерела XVI ст.

 

Загони опришків збиралися  навесні, переховуючись у малодоступних  гірських районах. У Карпатах перетиналися кордони трьох держав — Польщі, Угорщини й Молдавії. Це давало змогу повстанцям вільно переходити з однієї країни до іншої та легко уникати переслідування. На початку 30-х pp. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польські можновладці змушені були просити київського воєводу надіслати на допомогу війська. Найбільший розмах цього руху пов'язаний з іменем Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738—1745 pp. Для боротьби проти опришків галицька шляхта організовувала каральні загони з найманців, яких приваблювала добра платня.

 

Крім того, їх розшукували  й підрозділи коронного війська. Проте переслідувати опришків, яких підтримувало населення, було дуже складно. Щоб знешкодити Довбуша, польські можновладці вдалися до підступу. По всіх галицьких селах оголосили, що той, хто спіймає чи вб'є Довбуша, буде звільнений від усіх повинностей. Одночасно з Довбушем діяло чимало окремих загонів-ватаг у різних місцях Підкарпаття й Закарпаття. Не припинився рух опришків і після його загибелі.

 

 

 

 

 

 

9. Поділи Речі Посполитої та українські землі.

 

 Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території. Поділи Польщі не оминули українських земель — тих, що були у складі Речі Посполитої. Так, наприклад, 1772 р. під час першого поділу Польщі землі Галичини відійшли до Австрії.

 

У травні 1792 р. російські війська почали наступ на Правобережну Україну. Королівська армія опору майже не чинила. Одна за одною здавалися польські залоги. Незначні сутички сталися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. Усередині 1792 р. воєнні операції практично припинилися. Але минув майже рік, перш ніж плани царського уряду було втілено в життя. 27 березня 1793 р. вийшов маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства) приєднувалася до Росії. Стався другий поділ Польщі, внаслідок якого територія Правобережної України відійшла до Росії.

 

Через два роки (1795 р.) за остаточним, третім поділом Речі Посполитої до Росії було приєднано західні землі Волині та Білорусі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Історія України: Навчально-методичний посібник Київ; Академія 2002,2008

 

Гетьман Іван Мазепа та його доба: тези доповідей наукової конференції. - К: Просвіта, 1995. - 46 с. 
 
Історія України / Ю.Зайцев.- Львів: Світ, 1996. - 488 с. 
 
Костомаров Н.И. Мазепа. - М: Республика, 1992. - 335 с. 
 
Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. Т 2.- К: Либідь, 1993. - 608 с. 
 
Субтельний О. Мазепинці. - К: Либідь, 1994. - 240 с. 
 
Субтельний О. Україна: історія. - К: Либідь, 1993. - 720 с.