Основні суспільно-політичні передумови студентських рухів 80-90 років ХХ

Отримавши підтримку з боку громадськості міста Києва, молоді республіки (про це свідчить матеріальна допомога, тєлеграми-підтримки), відчуваючи на собі перші фізичні наслідки голодування (деякі студенти, які проводили сухе голодування почали поступати в реанімаційні відділення лікарень), не бачачи бажання парламенту вирішувати їх вимоги, студенти приступили до активних дій. Так, 10 жовтня був заблокований рух транспорту на Хрещатику і проведений мітинг на площі, де були розміщені палатки голодуючих студентів.

Виявляючи свій протест проти пасивності парламенту щодо вирішення вимог студентів, проявляючи з ними солідарність, деякі депутати Верховної Ради України з числа парламентської опозиції приєднуються до молоді, розпочинають голодування. З 13 по 15 жовтня в багатьох містах України відбувається загальнореспубліканський студентський страйк в підтримку своїх ровесників. Відчуваючи солідарність з боку значної кількості молоді, громадян України студенти п´ятнадцятого - шістнадцятого жовтня влаштовують акцію протесту біля приміщення Верховної Ради [19, c.60-61].

Побоюючись загострення ситуації, яка склалася в Києві в зв´язку з діями студентської молоді, розглянувши вимоги голодуючих і взявши до уваги результати роботи узгоджувальної комісії Верховна Рада 17 жовтня прийняла постанову " Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року", в якій гарантувала виконання їх вимог. Задовільнившись цими гарантіями студенти 18 жовтня припинили голодування [21, c.96].

Акція політичного протесту студентів через голодування стала важливою подією в боротьбі за демократичні перетворення, прагнення молоді до рішучих радикальних змін в суспільстві. Два тижні активного протесту студентів показали, що молодь республіки представляє досить вагому і впливову силу, яка взмозі відстоювати поряд з іншими прошарками населення відновлення історичної справедливості, проведення радикальних політичних і економічних реформ в суспільстві, боротися за свої права і свободи. Студентський рух підняв на новий рівень політичну свідомість не тільки молодого покоління, але й людей старшого віку. Підтримка голодуючих студентів з боку деяких членів парламенту республіки, громадян міста Києва, України є свідченням солідарності трудящих з молоддю в боротьбі за національні інтереси та соціальні права.

Політична боротьба, деякі непорозуміння, які виникли між представниками студентських організацій привели до необхідності створення єдиної студентської спілки. З0 - 31 березня 1991 року у Києві на об´єднаному з´їзді Української студентської спілки і Студентського Братства був створений Союз Українського Студенства (СУС). Філії СУС почали функціонувати у Вінниці, Чернігові, Рівне, Дрогобичі, Луцьку, Києві, Одесі і ряді інших міст республіки. Оцінюючи позитивну роль створення нового студентського союзу слід підкреслити, що з´їзд вніс у студентський рух і певні складності, результатом яких було послаблення активності студентської молоді весною - літом 1991 року, існування деякого протистояння лідерів студентських організацій [4, c.102].

Значний поштовх до розвитку молодіжного руху дали дії народного Руху України і особливо після його першого з´їзду (1989 р.). При Русі створюється молодіжна секція, в завдання якої входять боротьба проти командно- адміністративної системи, всього того, що гальмувало хід перебудовчих процесів в суспільстві. В цей час починають зароджуватися нові політичні партії, при яких створюються молодіжні групи. Найбільш впливовою молодіжною організацією стає Спілка Незалежної Української Молоді (СНУМ). Програмними цілями цієї організації було виховання молоді на традиціях українського національно-визвольного руху, боротьба за вихід України із складу СРСР, за демонтаж соціалістичної держави і капіталізацію економіки, за створення Української самостійної соборної держави. Щоб досягти своїх цілей вони влаштовували демонстрації та мітинги, брали участь в страйках, політичних голодуваннях, пікетуваннях партійних та державних установ. Найбільш активно діяли снумівці у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Рівненській, Волинській областях та в Києві.

В травні 1990 року на 1 з´їзді СНУМ в Івано-Франківську було заявлено, що обласні структури організації діють в 19 областях республіки і об´єднують біля 1200 молодих людей. Дискусії, які виникли на з´їзді, привели до розколу організації на дві фракції: помірковані і радикали. Помірковані відстоювали необхідність поступового переходу до ринкових відносин, виступали за суверенітет України, за підтримання зв´язків з федерацією. Радикали, які представляли більшість в СНУМ, вимагали негайно розпочати злам існуючої системи в республіці, виступали за повну державну незалежність України. Радикально настроєна молодь створила дві організації – Українську націоналістичну спілку (УНС) та Спілку Української молоді (СУМ) у Львові, Івано-Франківську і Києві. Конфлікти, які виникли між членами СНУМ привели до того, що частина молоді вийшла з організації [11, c.72-74].

Підтримку процесу перебудови в республіці виявила і найбільша за своєю чисельністю молодіжна організація – ЛКСМУ. В своїх заявах і зверненнях до молоді України ЦК ЛКСМУ підтримав політику Комуністичної партії і уряду на проведення радикальних реформ. Вперше за багато років свого існування комсомол заговорив про необхідність надання йому можливості самостійно працювати, відійти з-під опіки Комуністичної партії. Поступово між ними складалися відносини, які носили В основному партнерський характер. Критично оцінюючи ситуацію, яка склалася в комсомолі, відчуваючи потреби в радикальних змінах в цій молодіжній організації та її структурах ЦК ЛКСМУ вирішив провести широкі реорганізаційні зміни. Почалося масове скорочення комсомольських кадрів, зміни в управлінських структурах організації. Помилкою керівних органів комсомолу було те, що вони захопилися, в основному, перестановчими процесами на верху, забуваючи про те, що за їх плечима тисячі молодих людей, які потребували активних дій щодо захисту їх інтересів, вирішення їх соціально-економічних проблем. Не зумівши на перших порах зрозуміти глибину перебудовчих процесів, комсомол, підтримуючи основні ідеї Комуністичної партії, вчасно не передбачив в цій ситуації свого реального завдання - організувати молодь, показати їй шляхи виходу з складної ситуації, в якій опинилася ця організація. І ще одне. І це, мабуть, найголовніше в діяльності комсомолу в умовах перебудови. Проявів активності з боку цієї організації було чи замало. Багато з них носили прогресивний, гуманістичний характер. Але вони, як правило, відбувалися за рахунок активності комсомольських органів та їх працівників. Основна же частина членів цієї організації проявила пасивність, була інертною [24, c.2].

Вичерпавши свої можливості, не знайшовши підтримки з боку членів цієї організації, враховуючи ситуацію, яка склалася в політичному житті республіки, усвідомлюючи потреби молодого покоління в існуванні нової організації, яка б захистила їх інтереси, зуміла організувати, об´єднати зусилля новостворених молодіжних організацій ЛКСМУ (МДС) на своєму останньому XXVII з´їзді проголосив про припинення діяльності цієї організації і зародження Спілки молодіжних організацій України [15, c.1].

Подальший розвиток молодіжного руху, вирішення молодіжних проблем було неможливо без об´єднання зусиль різних молодіжних формувань, координації їх дій. Першими проявами цього прагнення молоді стали дві світові конференції українських молодіжних організацій, які відбулися відповідно в серпні 1990 і 1991 роках в польському місті Білий Бор і Києві. Для спільних дій молоді проти підписання союзного договору була створена коаліція молодіжних організацій України. Світові конференції українських молодіжних організацій стали першими кроками до порозуміння, знаходження спільних інтересів щодо залучення молоді до активної роботи в різних сферах суспільного життя. Як наслідок роботи конференцій СУС і СУМ / СНУМ домовилися про створення коаліції в спільних діях проти підписання Україною союзного договору [23, c.560-561].

Таким чином, бачення автором проблеми розвитку молодіжного руху в Україні дозволяє зробити деякі узагальнення. Молодіжний рух, як важливий чинник громадської активності молодих людей, участі їх в управлінні суспільними справами в 80-х - 90-х роках мав тенденцію до розвитку коливного характеру - від прояву активності молоді в кінці 80-х на початку 90-х років, кількісного збільшення молодіжних об´єднань в середині 90-х років до певного його затухання на кінець останнього десятиріччя XX століття. Враховуючи складності в економіці країни і як наслідок від цього погіршення життєвого рівня, значної частини населення, політичну боротьбу між різними гілками влади на вищому рівні, можна зпрогнозувати підвищення активності громадян, в тому числі і молоді, основна робота якої може бути зосереджена через діяльність молодіжних організацій.

3. Участь молодіжного руху в здобутті незалежності України.

Події в Москві 18-24 серпня 1991 р. фактично похоронили комуністичний режим та винесли смертний вирок СРСР. На захист демократії виступили й політичні сили в Україні. На заклик Народної ради до стін Верховної Ради прийшли представники різних політичних та громадських організацій, активним учасником яких була молодь.        Вже 19 серпня 1991 р. Київською УСС на основі статті в “Московских новостях” щодо подій у Литві був скомпонований текст звернення до військовослужбовців (російською мовою). Ця листівка була розповсюджена 19 серпня на виходах із військових частин Києва. Автором листівки була студентка І курсу факультету романо-германської філології Київського університету Т. Стрілець. У ній, зокрема, говорилося: “Ми обращаемся только к тебе, к солдату, как к одному из нашего поколения. Диктатура приходит, и приносишь ёё ты, сидящий в танке!.. В Вильнюс, в Грузию тебя посылали они! Они тебя снова продали! А ты предаёшь нас. Ты снова пешка в грязной игре, песчинка в кремлевском строительстве песочного замка империи”[3, c.128].  В Києві протягом 20-24 серпня 1991 р. було розповсюджено листівки СУС. У них закликалося “створювати осередки громадського опору” діям ДКНС, вести активно пропагандистську роботу. На майдані Незалежності проходив постійно діючий мітинг протесту, організований СУС. Під стінами Верховної Ради представники Української міжпартійної асамблеї та УНС оголосили про створення загонів Української народної самооборони (УНСО). Рішення про їх утворення було прийняте 19 серпня 1991 р. керівництвом УМА .

22 серпня 1991 р., вже після завершення  заколоту, з’явилася офіційна позиція  ЛКСМУ (МДС). У заяві секретаріату ЦК ЛКСМУ (МДС) “Про політичну ситуацію в країні” зазначалося: “Керівництво ЦК ЛКСМУ (МДС) підтримує Верховну Раду України – законно обраний орган державної влади – і виходить з того, що без обговорення політичної ситуації, що склалася в країні, на сесії Верховних Рад республік запровадження режиму надзвичайного стану в країні не має конституційного характеру. Ми продовжуємо діяти на підставі Конституції СРСР та УРСР” [10, c.1].         Не залишилися осторонь і українські молодіжні організації в діаспорі. Ряд молодіжних українських структур на Заході виступили із заявами-протестами проти дій ДКНС. Особливо слід згадати позицію Української молодіжної асоціації, що об’єднувала українців, які проживали на території інших республік СРСР. Із 31 березня 1991 р. рішенням Ради асоціації було створено Київську управу УМА, що включала секретаріат та інформаційну службу. Під час серпневого путчу Київська управа УМА виступила із заявою протесту проти рішень ДКНС та підтримкою захисників “білого дому” в Москві. Слід також зазначити, що з 19 по 21 серпня 1991 р. представники УМА брали активну участь в обороні Верховної Ради Росії у Москві.     В періодизації сучасного українського молодіжного руху події серпня 1991 р. відкрили новий етап. Дослідник молодіжного руху О. Корнієвський назвав його “посткомуністичним” і охарактеризував як період, що відкрив для учасників молодіжного руху шлях до реальної інституціалізації, під якою розумілось отримання широких можливостей формування “інтегрованої сукупності державних і недержавних громадських інституцій, організацій, установ, що ставлять за мету створення необхідних умов для самореалізації молоді, сприяння її соціальному становленню та розвитку” [14, c.88-89].  В цей час відбулася кардинальна зміна й в самому характері молодіжного руху. На перший план починають виходити демонстративне протистояння державний системі. Це позначилось і на становищі ЛКСМУ (МДС), оскільки, по суті, учасники альтернативного молодіжного руху повністю перехоплювали ініціативу організації й об’єднання молодіжного середовища, поклавши на себе соціально-захисну, патріотично-виховну і комунікативну функції. Таким чином, почався різкий відхід ЛКСМУ як домінуючої сили з політичної арени. ЛКСМУ в 1990 та на початку 1991 рр. значною мірою реформувалася в бік демократизації8. У більшості випадків комсомол сприяв розвитку молодіжних неформальних ініціатив на місцях.         Однак у травні 1991 р. ЛКСМУ (МДС) розпочинає процес згортання демократичних процесів. ЦК приймає рішення про поглиблення тісної співпраці між комсомолом та Компартією. В результаті з ЛКСМУ вийшла ціла низка регіональних демократичних спілок молоді та цілий прошарок низових активістів. Інша частина комсомольської номенклатури зосередила свою діяльність на комерційних справах. Тому подальша доля комсомолу є цілком закономірною. 21 вересня 1991 р. відбувся XXVII з’їзд ЛКСМУ (МДС). На ньому було прийнято рішення про припинення діяльності Ленінської комуністичної спілки молоді України (Молодь за демократичний соціалізм)9. Це зумовлювалося тим, що комсомол в останній час постійно не встигав за розвитком суспільних процесів у республіці, що форми його діяльності не завжди відповідали змісту програмних заяв, спілка практично вичерпала свій потенціал як громадсько-політична організація. З’їзд проголосив себе І установчим з’їздом Спілки молодіжних організацій України (далі – СМОУ), яка відразу визнала себе правонаступницею комсомолу з усіма юридичними наслідками. Було оголошено перехідний період до лютого 1992 р., протягом якого всі обласні організації колишньої ЛКСМУ (МДС) повинні були визначитися у своєму ставленні до нової організації [1, c.221].    Таким чином, комсомол було ліквідовано. Для молодіжних структур демократичної орієнтації відкрилися широкі можливості для розвитку та поширення свого впливу на модель майбутнього політичного устрою України. Відразу після проголошення незалежності України СУС, СНУМ, “Пласт”, УМА та Фонд “Молода Україна” оприлюднили “Заяву молодіжних організацій”, де вимагали негайної націоналізації майна ЛКСМУ та зміни керівною складу усіх

рівнів в республіці. Проголошення незалежності та департизаційні й деідеологічні заходи у ВНЗ призвели до того, що СУС та УСС реально могли замінити комсомольські організації. В Київському університеті через активну роботу УСС після перереєстрації членів ЛКСМУ серед студентів в 1990 р. комсомол фактично був усунений від впливу на студентський загал. Після “серпневого заколоту” ректор університету В. Скопенко в червоному корпусі надав приміщення для УСС. Крім того, ректорат сприйняв проект УСС по створенню Студентського парламенту. Ця ідея вже виникала в молодіжному середовищі. Так, ще 1989 р. “Товариство Лева” висунуло ідею про створення Молодіжного парламенту України. Пізніше ця ідея – молодіжний парламент в рамках одного ВНЗ – була реалізована УСС в Київському університеті[3, 129-132]. Фактично УСС та СУС після проголошення державної незалежності України пішли на конструктивний діалог із адміністрацією ВНЗ та органами виконавчої влади. З жовтня 1991 р. лідер СУС В. Чемерис у своїй статті в газеті “Молодь України” зазначав, що “СУС відмовляється зараз від крайніх засобів політичної боротьби, орієнтуючись лише на “парламентські” форми [24, c.2]. В цей час в Україні розгорнулася підготовка до Всеукраїнського референдуму та виборів Президента України (1 грудня 1991 р.). Молодіжні організації відразу включилися в агітаційно-пропагандистську кампанію. В другій половині жовтня 1991 р. керівництво СУС розробило план заходів із проведення агітаційно-пропагандистської кампанії до референдуму 1 грудня 1991 р. Він передбачав масовий виїзд агітаторів-активістів Львівського та Івано-Франківського студентських братств, Волинської, Чернівецької та Київської філій СУС до східних областей республіки, проведення масових акцій, концертів, мітингів, зустрічей тощо [8, c.1].      Акції розпочалися з другої половини листопада 1991 р. Так, члени Львівського Студентського братства були направлені для проведення агітації до Миколаєва, Херсона, Миргорода, Джанкоя, Сімферополя, Черкас, Дніпропетровська. Слід відзначити, що майже в кожній області, де СУС проводила агітаційно-пропагандистську кампанію, були орендовані автобуси для ведення агітації в районах та селах. СУС також організувала виїзд студентів Луцька, Рівного та Чернігова в районні центри з концертами для ведення агітації на низовому рівні. Крім того, СУС організувала радіоролики на підтримку незалежності на місцевому радіо Вінницької, Чернігівської, Рівненської, Донецької, Хмельницької, Дніпропетровської, Луцької, Запорізької, Миколаївської, Харківської, Чернівецької, Одеської області та у м. Києві. По всіх містах, де були осередки СУС, відбулися мітинги напередодні референдуму. За тиждень до референдуму Миколаївська СУС провела музичний фестиваль “За тиждень до незалежності”. Акції СУС були підтримані структурами УРП та Руху як у центрі, так і на місцях, їх осередки надавали посильну матеріальну та політичну допомогу. Ідея незалежності виявилася сприйнятливою для української партійної та господарської номенклатури. Влада підтримувала СУСівців і не чинила істотних перешкод. На цей час у лавах СУС нараховувала біля 5 тис. чоловік [6, c.146].      Референдум 1 грудня 1991 р. показав, що більшість громадян України підтримує її незалежність. В той же час підсумки голосування на президентських виборах проілюстрували прихильність переважної більшості громадян до виваженості та стабільності, яку на той час уособлював Голова Верховної Ради Л. Кравчук. Політичні партії в цей час перебували в піднесеному настрої, який вже наприкінці 1991 р. змінився на розгубленість, а в подальшому – на кризу. Після заборони КПУ опозиційні партії та НРУ втратили образ зовнішнього та внутрішнього супротивника. Окрім того, виконавши своє програмне завдання – досягнення незалежності України, частина активістів опозиційних політичних структур відійшла від громадської діяльності. Наприкінці 1991 – на початку 1992 рр. спостерігалася відсутність “будь-якої значної масової підтримки населенням народжених партій, не кажучи вже про наявність соціальної опори” [2, c.56].    Виявилося, що політичні партії, які існували на той час, не мають жодних перспектив, якщо не намагатимуться об’єднувати свої зусилля, не шукатимуть фінансування, власної соціальної бази та не зможуть чітко ідеологічно самоідентифікуватися. В той же час політичні партії виявилися не готовими до процесу розбудови державності, до мирного співіснування та нових форм політичної діяльності.          Молодь намагалася пройти у владу, а для цього були необхідні дострокові парламентські вибори. Після проведення референдуму СУС не відмовився від своїх вимог. А підписання Л. Кравчуком угоди про створення Співдружності незалежних держав викликало обурення в націонал-демократичному середовищі. Зокрема, 10 грудня 1991 р. УСС оприлюднила заяву, де засудила підписання Угоди про створення СНД [3, c.133-134].     Після перетворення ЛКСМУ (МДС) в СМОУ головна маса комсомольських функціонерів перейшла до економічної діяльності.    У 1991 р. відбулася реорганізація КМО УРСР. Нова структура отримала назву Український міжнародний комітет молодіжних організацій. Того ж року підтвердили свою участь у роботі УМКМО 48 постійних та асоційованих колективних членів. Головним завданням структури було представництво українських молодіжних організацій за кордоном.      У 1991 р. в молодіжному середовищі яскраво простежується тенденція до посилення виховної та благодійницької роботи серед підлітків. Це було пов’язано з тим, що ніша піонерської організації була вільна. Ініціатива по розвитку Пласту в Україні, започаткована в 1990 р., ще не знайшла своїх послідовників в інших областях України. Крім того, політизація суспільства та