Особливості князівської влади в Галицько-Волинському князівстві

 

великими здібностями. Під натиском бояр вій залишив Галич. З цього скористалися угорські феодали: у 1189 р. угорський. король Бела Ш захопив Галицьку землю і посадовив, у Галичі, свого сина Андрія. Та незабаром галичани, повстали й вигнали загарбників. За підтримкою польського князя Казиміра влітку 1189 р. Володимир знову увійшов до Галича і прокняжив до своєї смерті в 1199 р.

В середині XII ст. швидко підноситься Волинське князівство. За правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславича волинська земля утворила окреме князівство¹.

Після смерті Мстислава у 1170 р. у Володимир-Волинському почав князювати його син Роман.

Між сусідніми Галицькою й Волинською землями розвивалися жваві господарські зв'язки. Це, а також необхідність спільної боротьби проти агресії з боку Угорщини й Польщі створювало передумови для об'єднання цих земель п єдино князівство. Скориставшись зі смерті галицького князя Володимира Ярославича, Роман у 1199 р. оволодів Галичем та об'єднав Галичину і Волинь.

За князювання Романа Мстиславича (1170—1205 рр.) Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. Спираючись на середнє й дрібне служиле боярство та городян, Роман приборкав боярську верхівку, здійснював активну й цілеспрямовану зовнішню політику: успішно воював проти половців на сході та Литви на заході, в 1196 р. приєднав до свого князівства землі литовського племені ятвягів. Вже на початку XIII ст. Ватікан намагався проникнути на Русь, навернути Романа і галицько-волинське боярство на католицтво, але князь рішуче відкинув пропозицію папи².

-----------------------------------------------------------------------

1. Музиченко П. П. Історія держави і права Україніи Навч. посіб. К. – С. 49.

2. Історія України:  Курс лекцій: 2 кн. Кн.. 1. / Мельник Л.Г., Гурій О.С., Демченко М.В. та ін. – -  С. 62.

Роман прагнув підпорядкувати Київ своїй владі. В 1195 р. великий князь київський надав Романові як нащадкові київського князя Володимира Мономаха уділ в «Руській землі» (так тоді називалися Київщина та Переяславщина): міста Торецьк, Корсунь і Канів з волостями, а згодом — і Полонне. Укріпившись на Київщині, Роман у 1202 р. розпочав боротьбу із київським князем Рюриком Ростиславичем, аби покласти край його намаганням втручатися в справи Галичини. Цього ж року Роман з галицькими й волинськими полками підійшов під Київ. Рюрик змушений був зректися київського столу її незабаром під примусом свого супротивника постригтися н чепці. Отже, на початку XIII ст. Київ і Придніпров'я опинилися під подвійним впливом Романа та його союзника — володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича. За однією з польських хронік, Роман «за короткий час так піднявся, що правив майже усіма землями і князями Русі»¹.

Великої слави Роман набув у  війнах проти половців, які, підбадьорені ослабленням Києва та князівськими чварами, постійно нападали на Русь і спустошували цілі волості. Боротьба проти степових хижаків була найважливішим питанням тогочасного політичного життя. Роман двічі — у 1202 і    1204 рр.— очолював об'єднані походи південно-руських князів на половецькі кочовища. Під час цих успішних походів було визволено багато руських бранців.

Загинув Роман у битві під  Завихостом (у Польщі) 19 червня 1205 р².

У давньоруських літописах міститься  ряд характеристик Романа Мстиславича — згодом героя народної традиції та усних переказів. Відзначаючи зосередження влади в руках великого князя, один з літописців титулує його «царем і самодержцем всієї Русі». Галицько-Волинський                           

-------------------------------------------------------------------------

1. Історія держави і права України: Підручник / За ред.  А.С. Чайковського. – С.80.

2. Історія держави і права України: Навч. посіб.  –  Ч. І. – С. 45.

 

літопис засвідчує хоробрість Романа, який кидався на «поганих (кочовиків.) як лев, сердитий був як рись, нищив ворогів як крокодил, переходив ворожі землі як орел, а був хоробрий як тур. Розповідаючи про успішну боротьбу Романа з половцями і литовським племенем ятвягів, народний переказ звертається до нього: «Ой, Романе, Романе, лихим живеш, Литкою ореш». Трудящий люд Галицько-Волинської землі схвалюймо розправи Романа над місцевим боярством, оцінивши похмурий гумор князя, який, караючи боярських «коромольників», примовляв: «Не побіжиш бджіл, не їсти меду»...

Отже, ставши правителем великої держави, Роман, насамперед, приборкав галицьку боярську верхівку, яка постійно намагалася поширити свій вплив на всі сфери правління. Так він розпочав процес централізації країни.

Зовнішня політика князя Романа полягала у прагненні розширити  свої володіння, як на заході, так і на сході. Перемолоті походи його військ на Литву, Польщу, Угорщину, відбиття навали половецьких кочових орд створили йому та його державі високий авторитет у світі. На початку XIII ст. у боротьбі з київським князем Рюриком Роман здобув перемогу, в результаті чого все Подністров'я, в тому числі Київ, опинилося під його владою.

Відтоді й до другої половини XIV ст. Галицько-Волинське князівство відігравало роль державного осередку майже всіх етнічних українських земель — від Карпат до Дніпра, ставши спадкоємцем Київської Русі. Літописець так і називає Романа — "самодержцем усієї Русі". Правителі західних країн всіляко намагалися підтримувати з ним дружні стосунки. Зокрема, як згадується у візантійських літописах, боротьба Романа з половцями врятувала Візантію, адже кочові орди докотилися і до стін Константинополя².

--------------------------------------------------------------------------------------

1. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. К.1. – Від найдавніших  часів до кінця ХІХ століття / Мельник Л.Г., Демченко М.В. та ін. –  С. 58-60.

2. Історія держави і права  України: Підручник / За ред.                               А.С. Чайковського.  – С. 81.

Період розквіту Галицько-Волинської землі часів князювання Романа тривав лише шість років. Після його загибелі у бою з поляками 1205 році західноукраїнські землі опинилися в смузі князівсько-боярських міжусобиць. їх посилювала стара земельна аристократія, яка керувалась своїми власними

інтересами, намагалась обмежити владу князя, мало дбаючи про  зміцнення держави. Місцеві бояри не дозволили вдові загиблого князя правити країною від імені свого малолітнього сина Данила (йому на той час ще не виповнилося й трьох років). У справи держави стали втручатись сусідні країни, змагання галицьких та волинських князів за княжий престол фактично вилилось у громадянську війну. Понад два десятиліття міжусобиць знесилили і спустошили цей регіон. Над ним нависла загроза розпад.

Після загибелі Романа боярство Галицько-Волинської землі, скориставшись з малолітства його синів Данила і Василька, розпочало боротьбу за посилення своєї влади. При цьому визначилося протистояння двох основних тенденцій: з одного боку, прагнення до збереження й зміцнення князівства, а з іншого — до поділу та роздроблення його території. Прихильниками об'єднання земель під владою великого князя виступали середньозаможне боярство, городяни. Вони побоювалися необмеженої сваволі боярської верхівки, яка зосередила в своїх руках великі земельні багатства. Князівську владу підтримувала також група володимирських бояр на чолі з Вячеславом Товстим, котрі надавали підтримку вдові Романа Ганні та її синам. Серед найзаможнішого боярства — супротивника великокнязівської влади — головував Володислав Кормильчич. За них стояв бельзький удільний князь. В усобиці втрутилися чернігово-сіверські князі, а також Угорщина й Польща — останні з метою захопити Галичину і Волинь. Галич не раз переходив з рук у руки. Княгиня Ганна з синами змушена була поневірятись по дворах угорського та польського володарів¹.

------------------------------------------------------------

1. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. К.1. – Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття / Мельник Л.Г., Демченко М.В. та ін. –  С. 63.

Місцева земельна аристократія, яка володіла значними територіями, поступово зосередила в своїх руках головні органи місцевого управління та влади. Вона фактично розпоряджалась князівським престолом, запрошуючи й усуваючи князів. 1211 р. сини київського князя Ігоря Святославовича, що спільно управляли Галичиною, пішли на конфлікт з місцевим боярством, за допомогою якого вони утвердились тут після загибелі Романа у 1205 р. Бояри, покликавши на допомогу угорців, стратили Ігоревичів. У 1213 р. боярство офіційно проголосило князем малолітнього Дмитра Романовича, а фактично на галицькому престолі утвердився один із найзаможніших місцевих феодалів — боярин Владислав Кормильчич. Літопис свідчить, що бояри "Данила князем назвали, а самі землю тримали". У боротьбі з боярством Данило спробував був спертися на віче, яке скликалось у 1213 і 1235 рр., однак реальної підтримки і допомоги так і не отримав¹.

1214 року у Спиші Угорщина й Польща домовилися про свою політику щодо Галицько-Волинського князівства. Угорщина загарбала Галичину, а Перемишль було передано краківському князеві Лешку. В 1215 р. за згодою Лешка Данило й Василько одержали батькову вотчину—Володимир².

У 1219 р. галичани повстали проти угрів. Боярство запросило на галицький стіл Мстислава Удатного, який князював у Галичі до 1228 р. Тим часом Данило і Василько об'єднали всі землі Волинського князівства, і Данило розпочав боротьбу за другу свою співбатьківщину — Галицьке князівство. Після тривалих воєнних дій проти угорців її чернігівського князя Михайла Всеволодича (він деякий час тримав стіл у Галичі), Данило у               1238 р.," спираючись па підтримку городян і духовенства, оволодів Галичем та — за висловом літопису — «поставив на Німецьких воротах свою корогву». Так Данило відновив єдність Галицько-Волинського князівства.

---------------------------------------------------

1. Музиченко П. П. Історія держави і права Україніи Навч. посіб. К. – С. 50.

2. Історія України:  Курс лекцій: 2 кн. Кн.. 1. / Мельник Л.Г., Гурій О.С., Демченко М.В. та ін. – -  С. 63.

У цей час виникла загроза  німецької феодально-католицької агресії.              В 1237 р. об'єднаний Тевтонський орден заніс меч над народами Прибалтики і Русі. Німецькі рицарі-хрестоносці починають нападати на руські землі.               В 1237 р. вони захопили Дорогочин і намагалися перетворити його на опорний пункт для подальшого просування на Галицько-Волинську землю. В 1238 р. очолене Данилом військо розгромило хрестоносців і  визволило Дорогочин¹.

Данило Галицький і надалі продовжував  політику об'єднання земель Південно-Західної Русі. В 1240 р. він зайняв Київ і посадовив там свого воєводу Дмитра. Та монголо-татарська навала зруйнувала ці плани Данила².

У 1222 р. монголо-татари через Кавказ вдерлися в причорноморські степи і завдали поразки половцям у битві на Дону. Половецький хан Котян відступив до Дніпра й звернувся по допомогу до руських князів. Мстислав Галицький, Данило, що княжни на Волині, князі київський, чернігівський, смоленський разом з половцями виступили проти ординців. Проте через неузгодженість дій князів у битві на р. Калка 31 травня 1223 р. руські та половецькі загони були розгромлені. Зазнавши великих втрат, монголо-татари не наважилися продовжувати похід вглиб Русі та повернули назад.

Після смерті Чінгіс-хана його наступник хан Удегей продовжував агресивну зовнішню політику. Очолити похід на Русь мав онук Чінгіс-хана Батий, улус якого знаходився на заході монгольських володінь.                Наприкінці 1237 р. Батий рушив на руські землі. Протягом 1237—^:1238 рр., незважаючи на героїзм руських воїнів, були розгромлені війська рязанського,  володимиро-суздальського  князів,   Монгола-татари здобули штурмом і спалили Рязань, Володимир, Москву, Твер та інші міста. Північно-Східна Русь була спустошена.

---------------------------------------------------------

1. Історія України: Курс лекцій: 2 кн. Кн.. 1. / Мельник Л.Г., Гурій О.С., Демченко М.В. та ін. – -  С. 64.

2.  Музиченко П. П. Історія держави і права Україніи Навч. посіб. К. – С. 51.

У 1239 р. монголо-татарські орди на чолі з Менгу-ханом, знову розгромивши половців, почали завойовувати Південно-Західну Русь. Навесні 1239 р. вони захопили Переяслав, зруйнували й спалили його. Така ж сама доля спіткала Чернігів. Від нього нападники повернули на Київ. Проте Менгу-хан не наважився штурмувати це місто, в якому стояла сильна залога на чолі з воєводою Дмитром, і, знищивши навколишні села, пішов на з'єднання з головними силами Батия.

Восени 1210 р. монголе) татари «многом множеством сили своєй знову підступили до Києва й облягли його. Понад 10 тижнів тривав штурм. Зрештою впала остання твердиня киян — «град Володимирів». Вороги вдерлися в київський дитинець. Останні захисники трималися в Десятинній церкві. Від ударів пороків стіни храму завалилися. Всі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. монголо-татари остаточно захопили «верхнє» місто («княжий город») і повністю зруйнували його, а людей, за словами суздальського літописця, «от мала до велика все убиша мечем».

Здобувши Київ, кочовики рушили на Галицько-Волинську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів, вони взяли й зруйнували міста Волині — Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир, а жителів хан Батий «взя и копьем и избил не щадя». Під Галичем орди з'єдналися, після триденної облоги оволоділи містом і знищили його¹.

У 1241 р. ординці вийшли на західні рубежі Русі та вдерлися на територію Чехії, Польщі, Угорщини. Наразившись на рішучу відсіч, знесилені війська Батия у 1242 р. повернули на схід. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу — Золоту Орду (столиця — м. Сарай), під владу якої потрапили народи Русі, Хорезму, Північного Кавказу, Поволжя².

------------------------------------------------------------------------------

1. Історія України: Курс лекцій: 2 кн. Кн.. 1. / Мельник Л.Г., Гурій О.С., Демченко М.В. та ін. –  -  С. 64.

2.  Історія держави  і права України: У 2 ч. / За  ред. А.Й. Рогожина. —  С. 94.

Невдовзі після монголо-татарського нашестя Данило і Василько повернулися з Угорщини на Волинь. Колись густо залюднена, земля лежала тепер у руїнах і згарищах. Па Волині та в Галичині знову підвело голову бунтівне боярство. Галицький книжник писав: бояри, хоч і вважають Данила великим князем, та насправді «самі тримали всю землю»; владу в центральній Галичині й на Пониззі утримував боярин Доброслав Судич, на Перемишльщині старшинував боярин Григорій Васильович». «І були в землі [Галицькій] велике замішання і грабунок від них»¹