Перші угоди, партнерство й стратегії

Беручи до уваги важливість даної проблеми, у своїй статті автор проаналізував фактори “європейського вибору” України, зупинився на найважливіших сторінках взаємовідносин Україна - ЄС: 1991 - 1999 та подав прогноз щодо можливих варіантів подальшого розвитку двосторонніх відносин.

Із проголошенням незалежності України в 1991 році, всім стало зрозуміло, що п’ята за населенням та перша за територією на європейському континенті Українська держава є одним із ключових елементів політичної, військової, економічної, наукової та культурної співпраці Європи. Президент ПАРЄ Мігель Мартінес зазначив, що Європа готова до тісної співпраці з Україною. “Україна – за його словами – найближчим часом буде прийнята до сім’ї європейських парьнерів. Це буде корисним як для України, так і для Європи в цілому. Участь України в Європейських проектах тільки збагатить досвід і почуття всієї європейської спільноти”.

Європейський вибір України є природнім та цілком закономірним. Такий вибір можна пояснити декількома факторами.

По-перше, це географічна та цивілізаційна близькість між Україною та Європою. Якою б не була банальною ця істина, але українці були, є і завжди будуть європейцями. Важко не погодитись із думкою Л.Д. Кучми під час його виступу в Берліні, 5 липня 1995р., що ”Україні не треба нікуди прямувати. Вона була, є і лишається там, де їй визначено історією і географією”.

По-друге, історична традиція співпраці українців із іншими європейськими народами (Київська Русь 9-13ст., козацька Україна 15-17ст. та ін.)

По-третє, ймовірна нова “загроза зі Сходу”, і, одночасно, “ідея повернення в Європу”, що охопила пост-комуністичні держави Центральної та Східної Європи наприкінці 80-х – початку 90-х рр. виявилися каталізаторами процесу зближення Києва та Брюсселя. Цей фактор змусив спрямувати русло зовнішньої політики України із “дружніх обійм Москви” в бік більш стриманих центрів європейської інтеграції: Брюсселя, Страсбурга і Люксембурга.

Водночас, Україна, як одна із засновниць СНД, виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди. Разом із цим, всупереч бажанню прокомуністичних сил “реанімувати” “единый и неделимый”, Україна уникає участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити співдружність в наддержавну структуру федеративного характеру.

По-четверте, це “євростандарти” економічного процвітання, політичної стабільності, соціального благополуччя, демократії та особистої свободи громадянина. На фоні економічної кризи, корупції, організованої злочинності, політичної нестабільності і зубожіння основної маси народу України, “євростандарти” виступають більше ніж привабливими взірцями для наших співвітчизників і стимулами подальшої інтеграції України.

До речі, в “черзі” до повноправного членства в ЄЄ на сьогодні “вишикувались” понад 20(!) держав Центральної та Східної Європи. Польща, Чехія, Словенія, Естонія, Угорщина і Кіпр очікують свого вступу до ЄС вже в 2005/2007 роках. Наша ж держава реформуючи свою економіку та законодавство, підвищуючи життєвий рівень населення України, і, беручи широкомасштабну участь у загальноєвропейських справах для безпеки та стабільності на континенті, вже найближчим часом спроможна заявити про себе як про потужну європейську країну і, можливо, вступ України до ЄС не буде здаватись занадто віддаленим у часі або навіть чимось нереальним. Хотілось би зупинитись на еволюції взаємовідносин України з ЄС, і дати своє бачення перспектив.

Вже 2 грудня 1991 року, міністрами закордонних справ країн – членів ЄС, була прийнята “Декларація ЄС по Україні”, в якій країни-учасниці схвалили волевиявлення народу України на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. В тому ж році ЄС затвердив програму Технічної Допомоги країнам СНД (ТАСІS) і макрофінансову підтримку для реформування економіки та законодавства і розвитку демократичного суспільства республік колишнього СРСР (в т.ч. і Україна).

З жовтня 1993 року в Києві почав діяти Комітет по співпраці між Україною та ЄС, на зразок тих, що існують в асоційованих країнах ЄС.

Безумовно, найважливішою подією у відносинах України та ЄС було підписання Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною (УПС). Цей документ, підписаний 14 червня 1994 року в Брюсселі представниками обох сторін, заклав стабільний політичний, економічний і культурний діалог між країнами ЄС з одного боку та Україною з іншого. Згідно ст. 85 та ст. 90-92 були затверджені Рада Співпраці та Парламентська Комісія Співпраці, які складаються з українських та європейських депутатів.

До речі, Україна була першою республікою колишнього СРСР, яка підписала таку Угоду. Цей документ містить 1009 статей, 5 анексів та Протокол про взаємодопомогу щодо торговельних мит (до 2004 року). Угода передбачає систему регулярних консультацій на різних рівнях, створюючи основи для стабільного політичного діалогу Україна - ЄС.

Слід зазначити, що Верховна Рада України ратифікувала цю Угоду вже в листопаді 1994 року, а країни ЄС - 15 лише в лютому 1998 року. Із лютого 1996 року діяла Тимчасова Угода з торгівлі між двома сторонами, яка припинила свою дію 1 березня 1998 року із вступом в силу Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС. Із вступом в дію цього важливого документу для України, в разі використання всіх сприятливих положень Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС та дотримання обраного курсу зовнішньої політики, відкривається перспектива асоційованого партнера ЄС в майбутньому. В тому ж 1994 році ЄС прийняв ще один важливий документ: “Спільна позиція щодо України”, який визначив основні напрямки взаємодії Євросоюзу із нашою країною.

20 грудня 1996 року “План  дій ЄС стосовно України” був  прийнятий в Брюсселі. Згідно  цього Плану - Україна до 1999 року  отримала 700 млн. $ US. Євросоюз пообіцяв  також додаткові кошти на закриття ЧАЕС.

В березні 1997 у Києві був відкритий Документаційний Центр ЄС. Одне із завдань цього Центру сприяти реформуванню українського законодавства відповідно до європейських стандартів. Одним із прикладів є впровадження в дію Постанови Кабміну України. Таким чином вже можна відчути “присутність” ЄС в нашій державі.

5 вересня 1997 року у Києві  відбувся Перший Саміт Україна  – ЄС, на якому дві сторони  підтвердили свої наміри щодо  подальшої співпраці та наголосили  на якнайшвидшій ратифікації  УПС між Україною та Євросоюзом.

Як вже зазначалось вище, із 1 березня 1998 року почала діяти Угода про партнерство України з ЄС, що вивела взаємовідносини двох сторін на якісно новий щабель і відкрила Україні перспективу асоційованого членства в ЄС.

Без сумніву, Європа готова до співпраці із Україною. Водночас і Україна бачить своє майбутнє в об’єднаній Європі. І як влучно зазначив Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк “В тій Європі, в яку Україна активно інтегрується і знаходить у цьому підтримку і розуміння”. Україна для ЄС виступає стратегічним партнером, перш за все внаслідок спільних сфер інтересів: безпека та мир на континенті, економічна співпраця, культурні зв’язки та ін. Про це свідчать проаналізовані конструктивні кроки двосторонньої співпраці.

Які ж можливі подальші кроки України на шляху інтеграції до європейських структур?

Перший варіант. Поглиблення співпраці відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС, використовуючи її економічні положення та створення зони вільної торгівлі Україна – ЄС вже в 1999/2000 рр. За підтримки Брюсселя, вступ України в СОТ. Цей варіант має всі підстави для успішного втілення в життя лише з однією умовою: Україна подолає економічний спад і досягне стабілізції своєї економіки, водночас, продовжуючи курс реформ.

Другий варіант. Тісна співпраця України з ЄС в галузі зовнішньої політики, повноправна участь в ОБСЄ, РЄ, ЦЄІ і взаємодія із НАТО, ЗЄС та іншими європейськими структурами, сприятиме цілком реальним можливостям України отримати статус асоціативного партнера ЄС. В разі підйому своєї економіки, це “часткове асоційоване членство в ЄС у полічній сфері” Україна здатна перетворити на повноцінне.

Третій варіант. Цей варіант спирається на негативні тенденції в розвитку Української держави. Внаслідок нестабільності та соціальних протиріч ще протягом 5-10 років ЄС втратить інтерес до підтримки України. Держава, яка є неконкурентноспроможною на європейському та світовому ринках, держава-споживач застарілої техніки та неякісних товарів, держава із низьким життєвим рівнем населення і мінімальним рівнем свободи особистості не зможе бути рівним партнером Євросоюзу. Така держава врешті-решт перетвориться на сировинний придаток для розвинутих країн та джерело дешевої робочої сили. Будемо сподіватися, що цей сценарій, не дивлячись на реалії його втілення, ніколи не спіткає Україну, а тільки залишиться на папері.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

1.Європейський Союз фактично  сформував ефективну економічну  систему, яка функціоную на основі  єдиних стандартів якості, цінової  політики, зумовленої умовами ВТО  й окремими галузевими угодами  в межах спільного ринку товарів  і послуг;

2.Стратегічним завданням  ЄС після його розширення до  формату 25 членів є створення  єдиної конфедеративної (федеративної) держави, з замкненим виробничим  циклом, всіма необхідними ресурсами, що забезпечують її економічну  безпеку. Сукупний фінансово-економічний  потенціалу Євросоюзу вже зараз  за основними показниками випереджається  американський й за збереження  стану відносної геополітичної  стабільності в найближчі 10 років  не матиме жодних стимулів  для свого розширення.

3.Окрім політичної волі  вищого керівництва України майже  не існує по-справжньому зацікавлених  у вступі України до Європейського  Союзу сил. В самій Україні  не існує єдиної позиції щодо  необхідності трансформації держави  у відповідності до Копенгагенських  критеріїв ЄС. Не існує стійкого  про українського лобі в Європі, США та Польща поступово втрачають  оптимізм щодо європейських перспектив  нашої держави.

4.Україна ще досить  довгий час не зможе відповідати  цим стандартам, оскільки рівень  її виробничого потенціалу фізично  не в змозі їм відповідати. Однак, рухатись у цьому напряму  конче необхідно, оскільки в іншому  випадку наша крок за кроком  буде втрачати свій економічний  суверенітет, не витримуючи товарної  конкуренції навіть у межах  СНД.

5.Не можливо навіть  гіпотетично розглядати варіант  “закриття країни” за досвідом  Північної Кореї, Куби, Туркменістану  чи Білорусі. Закордонні ТНК, що  мають бюджети обігових коштів  на декілька порядків вищі  за вітчизняний державний бюджет, вже зараз фактично контролюють  серйозну частку українського  ПЕКу, сфери обслуговування, банківської  системи, транспорту, харчової й  переробної промисловості. Спроба  радикально змінити ситуацію  шляхом реприватизації чи інших засобів неекономічного характеру самим цим фактом унеможливлюються.

Таким чином, необхідно визначити нове розуміння поняття економічної безпеки у контексті інтеграції до економічної системи Європейського Союзку. Ключовим чинником цього процесу повинен стати модифікований до системи ВТО/ГАТТ/МВФ державний протекціонізм.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

Кашпір Р. Євролізація - шлях України в Європейський Союз // Банківська справа. - 2004. - № 1. - C. 35-41

2. Круглашов А. Співпраця  України та Європейського Союзу  в галузі освіти і науки // Політичний  менеджмент. - 2005. - № 4. - C. 115-126.

3. Кураєва А. Перспективи  вступу України до ЄС та  модель регіональної економічної  інтеграції // Молода нація. Альманах. - 2003. - № 4. - C. 60-70

4. Невідома Н. І. Сучасна  модель відносин між Україною  та Європейським Союзом // Актуальні  проблеми економіки. - 2006. - № 5. - C. 151 - 160

5. План дій Україна - ЄС // Євробюлетень. - 2005. - № 1. - C. 4-5

6. Рибачук О. Реалізація  плану дій Україна-ЄС: проблеми  і перспективи // Національна безпека  і оборона. - 2005. - № 7. - C. 5-9

7. Рябчук М. Україна-Європейський  союз : від "віртуального " партнерства  до реального співробітництва/ М. Рябчук // Всесвіт. - 2006. - № 11-12. - C. 175-186

8. Солонець О. Шлях до  Європи // Слово Просвіти. - 2005. - № 5. - C. 2

9. Тарасюк Б. Головні фактори  руху України ЄС і НАТО // Україна-НАТО. - 2005. - № 2(6). - C. 6-11

10. Фомін С. Розширення  ЄС: момент істини для України // Політика і час. - 2004. - № 7-8. - C. 44-49

11. Червань В. Україна - ЄС: чи варто квапитися?// Голос України. - 2004. - 25 червня. - C. 8