Петро Дорошенко як державний діяч

Міністерство  освіти та науки України.

Вищий навчальний комунальний заклад «Одеське педагогічне  училище.

 

 

 

 

 

 

Реферат

На тему:

 «Петро  Дорошенко як державний діяч.»

 

 

 

 

Виконала: студентка 2 курсу групи Д (21) 11

Спецiальнiсть «Дошкiльна освiта»

                                                                                                                      Буряченко Ольга.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                   

Одеса – 2013

Зміст

Вступ ...............................................................................................................................................................

1.  .................................................................................................................................................

2.  ....................................................................................................................................................................

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Постать гетьмана Петра Дорошенка  — одна з найяскравіших і водночас найтрагічніших серед політичних діячів України XVII століття. Так склалося, що його життя та боріння сфокусували  в собі як найгероїчніші, сповнені величі, діяння козацького стану, розквіту української  держави, так і їх занепад і  руїну на Правобережній Україні. Небагато у вітчизняній історії було державних діячів, які б так палко любили Україну й хотіли їй добра, а разом з тим своєю діяльністю, всупереч політичним планам і намірам, завдали їй таких важких ран. Йому довелося пережити і найбільший тріумф (добитися об'єдання козацької України і проголошення себе її гетьманом), повагу й визнання з боку народу і повний крах результатів багаторічних політичних зусиль, прокляття селян, міщан і козаків Правобережжя; пройти через принизливість капітуляції та почесного ув'язнення; прилучитися до життя бюрократичної верхівки Росії (виконуючи обов'язки В'ятського воєводи), побути в особі типового російського поміщика і померти далеко від любої Батьківщини.Зрозуміло, що сповнене глибокого драматизму й трагічності життя гетьмана, не могло залишитися поза увагою дослідників, хоча поправді кажучи, вона була незмірне меншою, ніж цього заслуговує його постать. Якщо для одних він виступав всього лише "амбітним хамом", то інші відзначали його глибокий розум політика, високі патріотизм та освіченість, схильність до ризику, наполегливість у боротьбі за досягання мети. Відомий учений Микола Костомаров характеризував його, як "видатну людину", щиро віддану й незмінно вірну "ідеї незалежності й самобутності своєї батьківщини", палкого продовжувача справи Богдана Хмельницького. Таку ж високу позитивну оцінку діяльності гетьмана дав найвизначніший історик Михайло Грушевський: "Був він чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України і приймаючи булаву з рук ханських, вертався до старої гадки Хмельницького поставити Україну в незалежне і нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу і автономію". На жаль, радянські науковці практично відмовилися від дослідження політичної історії козацької України другої половини XVII століття і, за винятком М. Н. Петровського, зображували діяльність Дорошенка виключно в негативному плані, безпідставно звинувачуючи його в авантюризмі й зраді національних інтересів України. Виходячи з цього, в даному історичному нарисі ми свідомо робимо акцент на висвітленні політичної діяльності гетьмана в контексті загальноукраїнського історичного процесу і розвитку міжнародних відносин у Східній і Південно-Східній Європі. При цьому вважаємо за доцільне зауважити, що висловлені міркування й оцінки не претендують на абсолютну істину і в багато дечому носять дискусійний характер.

1.Виявлені джерела не дозволяють дати розгорнутої характеристики життя й діяльності Петра Дорошенка до літа 1665 року — часу проголошення його гетьманом України. Ряд їх важливих аспектів у кращому випадку знаємо лише фрагментарне, а є й такі, що продовжують залишатися нез'ясованими. Так, дуже мало збереглося даних про його молоді роки. Відомо, що народився він 1627 року в сім'ї сина козацького гетьмана Михайла Дорошенка, соратника знаменитого Петра Сагайдачного, який наклав головою під час походу в Крим у 1628 році. Ріс Петро в Чигирині разом із своїми п'ятьма братами й сестрою. Батькам вдалося виховати в нього почуття поваги й любові до членів сім'ї. В юнацькі роки одержав добру освіту, очевидно в стінах Києво-Могилянської колегії.

Досить рано в Петра  визначилися політичні погляди, хоча, зрозуміло, що з плином часу вони зазнавали серйозних змін. Однак, вірність ідеалам патріотично настроєного  заможного козацтва він проніс через усе життя. Тому, коли в 1648 році спалахнула Визвольна війна українського народу проти іноземного поневолення за незалежність і створення національної держави, двадцятирічний юнак вливається до лав армії повстанців. Богдан Хмельницький, будучи в 40-х роках одним з чигиринських сотників, не міг не знати родини Дорошенків і звернув увагу на молодого козака Чигиринського полку, який помітно виділявся серед своїх однолітків гостротою розуму та освіченістю. Не виключено, що він зумів себе зарекомендувати з позитивного боку під час осінньої кампанії 1648 року та наступного літа в боях під Збаражем і Зборовом, унаслідок чого гетьман призначає Петра на посаду гарматного писаря. У наступні роки він перебуває серед довірених осіб Богдана, виконуючи різноманітні доручення.

Бурхливі події Визвольної війни, а також політичний курс гетьмана, що передбачав звільнення від польського гніту народу "всієї Русі" і створення незалежної української держави, до складу якої входили б усі етнічноукраїнські землі ("по тем границам, как владели благочестивие великие князи"), зіграли вирішальну роль у формуванні його політичної самосвідомості. Невідомо, чи брав участь у роботі Переяславської ради 8 січня 1654 року, що схвалила входження козацької України (в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств) до складу Росії. Цей політичний акт Богдана Хмельницького та його соратників був зумовлений історичною необхідністю, оскільки, при існуючому співвідношенні політичних сил на міжнародній арені Східної і Південно-Східної Європи, досягти незалежності не було можливо. А Переяславський договір передбачав визнання російським урядом за козацькою Україною, витвореного в межах її території, політичного устрою; правової системи, адміністративного поділу, армії, соціально-економічних відносин; незалежності у проведенні внутрішньої політики. Єдиною сферою, де обмежувався суверенітет українського уряду, були його відносини з Річчю Посполитою та Османською імперією. Поділяємо думку А. Яковліва, що всі "права" російського уряду відносно України обмежувалися лише фіктивним правом одержувати грошову данину та контролем над її зносинами з іншими державами. Цей статус української держави в складі Росії дає нам підстави висловити міркування, що вона ввійшла до неї на принципах конфедерації під верховенством царської корони.

Опираючись на союз із Росією, Богдан Хмельницький прагнув добитися розгрому Речі Посполитої та об'єднати під своєю булавою всі українські землі. На цьому новому етапі боротьби Петро Дорошенко почав відігравати помітну роль. Десь 1655 року його призначають наказним полковником, очевидно, Прилуцького полку. Влітку цього ж року гетьман посилає його на чолі посольства до Москви, а, ймовірно, весною 1657 року відправляє до швецького короля Карла Х Густава, з яким велися переговори про укладення договору, спрямованого проти Речі Посполитої. Припускаємо, що саме в цей час він одружується з донькою родича гетьмана київського полковника П. Яненка-Хмельницького Любою.

 

Грубі прорахунки російського  уряду в зовнішній політиці (відмова  від військово-політичного союзу  з Швецією проти Речі Посполитої і укладення з останньою 1656 року Віденського перемир'я), що унеможливили реалізацію програми Богдана Хмельницького, легковаження ним національними  інтересами України, прагнення взяти  під контроль її внутрішнє життя зумовили ріст антиросійських настроїв, чим прагнула скористатися Польща. За таких обставин зі смертю Богдана Хмельницького політична боротьба між старшинськими угрупуваннями набрала особливої гостроти, в якій перемоги добився хитрий політик Іван Виговський, кого Корсунська рада в жовтні 1657 року обрала гетьманом. На жаль, виявлені джерела не дозволяють з'ясувати позицію Петра Дорошенка. Швидше всього, вже обіймаючи посаду прилуцького полковника, діяв обачно. Можемо констатувати, що він не підтримав претензій на булаву миргородського полковника Г. Лесницького, а на згаданій раді схвально віднісся до висловленої Виговським заяви про необхідність дотримуватися умов Переяславського договору. Одначе Дорошенка не бачимо серед близького оточення нового гетьмана, зустрічаємо натяк в джерелах про певну опозицію до Виговського. Відомо також, що в січні наступного року приймав російське посольство, яке добиралося до гетьмана.

 

Незважаючи на великий  політичний досвід, гнучкий розум, визначний  дипломатичний хист, Виговський, очоливши український уряд, відразу ж зробив ряд серйозних політичних помилок, і найбільшу серед них —  знехтування здобутками, за словами  визначного українського вченого Івана  Крип'якевича, "національної революції, що знайшли свій вислів у козацькім устрої..." Ігнорування інтересів козацьких мас, невміння чи швидше небажання шляхом переговорів влагодити конфлікт з полтавським полковником Мартином Пушкарем, курс на зближення з Польщею викликали різке загострення внутрішньополітичної ситуації в Україні. Проти нього розгорнувся масовий, із яскраво вираженою спрямованістю, рух, що охопив Полтавщину й Запоріжжя і був використаний Мартином Пушкарем у своїх інтересах. Заручившись підтримкою татар, І. Виговський у травні 1658 року організував каральну експедицію на Полтавщину, в якій змушений був взяти участь і Петро Дорошенко. Розгромивши військо Пушкаря і запорозького кошового Барабаша, гетьман уперше в історії молодої української держави вдався до масових репресій. Полтава, за його розпорядженням, була спалена, а її мешканці знищені. Дозволив він також брати татарам ясир на Полтавщині. Загальні ж утрати в цій братовбивчій боротьбі сягли близько п'ятдесяти тисяч чоловік.

 

У першій половині серпня українське військо, підсилене татарськими підрозділами Карач-бея, очолюване Іваном Виговським, вирушило на Лівобережну Україну й повільно просувалося в напрямку Гадяча. До його лав влився з своїм полком і Петро Дорошенко. На початку вересня гетьман послав його в складі посольства до представника російського уряду дяка Кикіна з повідомленням про початок воєнних дій проти Росії. Є дані, що Дорошенко брав участь у переговорах з польським посольством С. Бєневського у підписанні відомого в історії України Гадяцького договору. Оскільки в історичній літературі його зміст знайшов глибоке висвітлення, зупинятися на характеристиці договору не будемо. Лише відзначимо, що вже через день після підписання, тобто 8 вересня Виговський зробив велику поступку польським комісарам, погодившись на скорочення козацького реєстру з шістдесяти тисяч до тридцяти тисяч осіб і десяти тисяч найманців. Не вдалося українським послам у Варшаві весною наступного року добитися включення до складу "Великого князівства Руського" Подільського, Волинського і Руського воєводств. А ратифікований у травні договір мав ряд істотних відмінностей у порівнянні з оригіналом договору, на що слушно звернув увагу польський дослідник Л. Кубаля. Так, хоча православній церкві на території Речі Посполитої поверталися всі права, однак унія не ліквідовувалася; лише в Київському воєводстві уряди воєвод і каштелянів могла обіймати православна (українська) шляхта, а в Брацлавському і Чернігівському воєводствах — поперемінне — православні й католики; було внесено зміни, вигідні для Польщі, у пункти про збір податків для утримання найманців та ін.

 

Аналіз умов затвердженого  договору, як на наш погляд, не дає  підстав вважати цей витвір угрупування українського магната Ю. Немирича — І. Виговського визначним досягненням української ідеї державного будівництва. Фактично за фасадом пишної назви "Великого князівства Руського" автономія козацької України зводилася нанівець — вона не лише позбавляється права на проведення зовнішньої політики, але й внутрішнього самоуправління, що безумовно було великим кроком назад у порівнянні зі статусом України в складі Росії за Переяславським договором. Як слушно зауважував Іван Крип'якевич, "Гадяцький договір був тільки новим, виправленим виданням зборівської угоди" 1649 року. Польські політики не погодилися на державну рівноправність України, дали тільки автономію для Наддніпрянщини, "усуваючи все те, що нагадувало б українську державність". Мало того, що він унеможливлював об'єднання під гетьманською булавою всіх етнічноукраїнських земель, втілення його в життя вело до корінної ломки витвореної в ході Визвольної війни нової моделі соціально-економічних і політичних відносин, у яких провідну роль відігравало козацтво. Адже Гадяцька унія насамперед передбачала забезпечення інтересів шляхти, яка прагнула відновити свої соціально-економічні й політичні позиції, встановити свою гегемонію.

 

Окремі факти промовляють, що Дорошенко не був гарячим прихильником даної політики Виговського. Тому тридцятирічний полковник не лише не отримав від  польського сейму маєтків (на відміну від багатьох старшин), але не був навіть нобілітованим (не одержав шляхетства). Хоча весною і в червні 1659-го він брав участь у боях проти російських військ, у серпні, коли на Правобережній Україні почав наростати рух козаків, очолюваний опозиційне настроєною старшиною, проти гетьмана, прилуцький полковник з вірною йому частиною козаків полку вирушив на Чигиринщину. Тут разом з І. Ковалевським став одним із найближчих порадників Юрія Хмельницького, кого невдоволені козаки й старшини хотіли бачити гетьманом. На скликаній під Германівкою 11 вересня чорній раді козаки відмовилися визнати Гадяцький договір і виступили проти підданства польському королю, а також засвідчили небажання мати гетьманом Виговського. Останній, рятуючи життя, втік під захист підрозділів польського війська коронного обозного А. Потоцького й невдовзі передав гетьманські клейноди Юрію Хмельницькому. Близько 20-24 вересня знову зібралася козацька рада — гетьманом України було обрано Юрія Хмельницького. В переговорах, що велися з А. Потоцьким брав участь і Петро Дорошенко. Незважаючи на зусилля коронного обозного схилити новообраного гетьмана та більшість старшини до збереження підданства королю, вони однак вирішили повернутися до відновлення перебування козацької України в складі Росії. Тим паче, що до кінця вересня населення Лівобережної України присягнуло на вірність російському уряду, а російське військо під командуванням О. Трубецького прибуло до Переяслава.

 

Як свідчать джерела, в переговорах з російським головнокомандуючим, які інтенсивно проводилися на початку жовтня, активну участь брав і Дорошенко. Українські посли добивалися прийняття нових статей, що передбачали не лише розширення отриманої за Переяславським договором 1654 року автономії для української держави, зокрема в проведенні зовнішньої політики, але й зміцнення прерогатив гетьманської влади, включення до складу козацької території північної Чернігівщини й частини півдня Білорусії, відкриття шкіл, гарантій збереження умов укладеного договору. І замість їх прийняття, що сприяло б зміцненню союзу Росії з Україною і позбавляло Річ Посполиту шансів у боротьбі за відновлення своєї влади на українських землях, російський уряд припустився політичного прорахунку, взявши курс на серйозне обмеження політичної автономії України, його представники, вдавшись до тактики силового тиску, змусили обраного на раді в Переяславі 17 жовтня гетьмана Ю. Хмельницького і старшину прийняти нові умови Переяславського договору, що являв собою свідому підробку договору 1654 року, суттєво обмежував прерогативи українського уряду в проведенні внутрішньої політики, позбавляв права на самостійну зовнішньополітичну діяльність, передбачаючи підпорядкування київського митрополита московському патріарху тощо.