Польська експансія на українські землі

 

Зміст

 

Вступ

1. Початковий етап польської  експансії на українські землі

2. Зближення Литви і  Польщі

3. Посилення впливу Польщі  на зовнішню і внутрішню політику  Литви

4. Підписання Люблінської  унії та її наслідки

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Експансія Польщі на українські землі була явищем неоднозначним  і суперечливим. Вона поклала початок  більш ніж 600-річній польсько-українській  історії. В цей проміжок часу було все: і військові зіткнення і  військове братерство, польський  брутальний тиск економічного, політичного  характеру і культурний обмін. Баланс негативних і позитивних оцінок залежав  від політичної позиції дослідників. Радянська історіографія зазвичай негативно оцінювала польський  вплив на українські землі. Але якщо оцінити той проміжок часу в загальноєвропейському  контексті, то разом із Польщею Україна  стала найсхіднішою частиною західного (європейського) світу. Почалось своєрідне озахіднення України, її модернізація (вестернізація за Ярославом Грицаком). Без того впливу Україна, можливо, і не відбулася як європейська країна. Польська експансія примусила мобілізувати захисні сили національного організму. Щоб успішно конкурувати з противником треба володіти його зброєю. Цією зброєю стало українське книгодрукування, перекладна література, розвиток братств, Могилянський колегіум. Виникає світська, західного зразку культура. Втрата еліти на певному етапі призвела до заміщення її козацькою верствою, яка і стала політичною нацією на кілька століть.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Початковий етап польської експансії на українські землі

 

Хоч які були солідні завоювання литовців на Україні, більш тривалий і всеохоплюючий вплив на долю українців мала справити експансія  Польщі. Початок їй поклав Казимир  Великий (1320—1370), відновивши середньовічну  польську монархію. У просуванні на схід короля підтримували три сили: магнати Південно-Східної Польщі, що сподівалися поширити свої володіння  вглиб білоруських та українських  земель; католицька церква, що бажала примножити свою паству; багаті міщани, які зазіхали на важливі торговельні шляхи  Галичини.

Лише через дев'ять  днів після смерті Болеслава (останнього незалежного правителя князівства) король Польщі у квітні 1340 р. вступив  у Галичину. Зробив він це під  приводом захисту католиків краю, якими переважно були городяни-німці. Але все вказує на те, що Казимир  заздалегідь планував цей крок, іще  у 1339 р. уклавши угоду з Людовіком  Угорським, за якою обидва королі мали діяти спільно у завоюванні України.

На відміну від литовців, яким українці майже не чинили опору, поляки, що розпочали воєнні дії, наштовхнулись  на значні труднощі. Захопивши Львів, польський король готував розширення агресії з метою оволодіння землями  краю, але наразився на повстання  місцевого населення під проводом боярина Дмитра Дедька. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. Проте тимчасове збереження обмеженої автономії Галичини не гарантувало галичанам недоторканності. Виконуючи волю могутніх польських магнатів, король почав щедро роздавати землі полякам, німцям, мадярам, призначав у волості своїх ставлеників — старост. Крім Львова, старости з'явились у Галичі, Теребовлі, Перемишлі, Самборі, холмській землі. Казимир III неодноразово давав офіційну обіцянку шанувати права і звичаї українського народу, але діяв навпаки. У 1341 р. папа Бенедикт XII звільнив короля Казимира від взятих зобов'язань перед місцевим населенням зберігати обряди, права, звичаї православних підданих. Почалося примусове окатоличення місцевого населення. Ще більшу загрозу польським намірам у Галичині й на Волині становили литовці. Оскільки син Гедимінаса Любарт був зятем померлого галицького правителя Болеслава, то у 1340 р. волинські бояри визнали молодого литовського князя своїм сюзереном. І, коли у 1344 р. помер Дедько, грунт для сутички між поляками й литовцями за галицько-волинські землі був готовий.

Протягом понад двох десятиліть поляки у союзі з угорцями билися з литовцями, підтримуваними більшістю  українців, за Галичину й Волинь. На відміну від княжих чвар, що для  населення Давньої Русі були вже  чимось звичним, ця боротьба набула нового тривожного виміру. Проголосивши себе "щитом християнства", поляки, частково з переконання, а частково з метою заручитися підтримкою папи, зображали своє просування на схід як хрестовий похід проти язичників-литовців і схизматиків — православних українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально й культурно неповноцінних не крило в собі добра для майбутніх польсько-українських взаємин.

В 1349 р. Казимир III розпочав другу  широкомасштабну експансію на українські землі. У 1366 р. після тривалого збройного  протистояння польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині, приєднавши до своєї території майже 52 тис. кв. км із 200-тисячним населенням.

Наступний король Людовік  Угорський (1370—1382) продовжив політику попередника. Він призначив намісником у Галичину Владислава Опольського, знівеченого польського князя, якому надав право титулуватися "Божою милістю пан і дідич руської землі", користуватися власною печаткою і карбувати монети. З благословення польського короля Владислав дозволяв собі нехтувати місцевим населенням, оточував себе німцями, поляками, волохами. Із 120 привілеїв для населення тільки 15 стосувались місцевих українців, решта — чужинців. Повністю підтримуючи католицьку церкву, він дістав папську буллу з дозволом засновувати католицькі єпископства. В 1375 р. у Львові було засноване католицьке архієпископство, згодом єпископати з'явилися в Перемишлі, Володимирі, Холмі. Католицька церква, що пустила своє коріння в українських землях, поступово перетворилась на найбільшого в Галичині землевласника. На нещодавно приєднаних землях з'явилися католицькі монастирі й церкви, що обслуговували прийшлих польських та німецьких феодалів, а невдовзі й місцеву галицьку покатоличену знать.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зближення Литви  і Польщі

 

Наприкінці XIV ст. зовнішні та внутрішні обставини змусили  литовських і польських феодалів почати процес об'єднання двох держав. Саме в цей час наростав тиск на Польщу Тевтонського ордену, а спроби частини польських шляхтичів  створити політичний блок з Угорщиною  провалилися. Литва також потерпала  від агресивних дій тевтонців, а  ще більше від натиску Московського князівства, яке відверто претендувало на патронаж над землями колишньої  Київської Русі. Крім того, з 1382 р. Велике князівство Литовське переживало етап громадянської війни, яка ослабляла  державу.

Спільні інтереси й проблеми підштовхнули суперників — Литву  і Польщу — назустріч одне одному, змусили шукати компромісні рішення.

14 серпня 1385 р. в містечку  Крево литовський князь Ягайло та польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Він поклав початок військово-політичному блоку двох держав, а в березні 1386 р. Ягайло під іменем Владислава І став королем Польщі.

За умовами Кревського договору Велике князівство Литовське зобов'язалося навернути в католицьку віру населення, передати Польщі свою казну, виплатити 200 тисяч флоринів Вільгельму Австрійському за відмову від Ядвіги, з якою він був заручений, навічно приєднати литовські, білоруські та українські землі до Польщі. Кревська унія значно зміцнила Польщу. З допомогою литовсько-українського війська вона в 1387 р. остаточно відвоювала в Угорщини Галичину й встановила владу над Молдавським князівством. Під тиском польських панів Ягайло приєднав Галичину не до Литви, а до Польщі, зобов'язавшись навічно зберігати її під польською короною.

Ягайло доклав чимало зусиль, щоб реалізувати укладену в Крево угоду: сам похрестився за римським обрядом, здійснив масове хрещення литовців і змусив литовських князів підписати "лрисяжнені грамоти" на вірність королю Польщі. Але реальне об'єднання Литви і Польщі наштовхнулося на значні перепони, передусім з боку української і литовської знаті, що не бажали поглинання своїх земель Польщею. Протипольський рух очолив талановитий політик і військовий діяч, двоюрідний брат короля — Вітовт, в особі якого владно заявила про себе тенденція до збереження політичної окремішності Великого Князівства Литовського. 1392 р. опозиціонери домоглися проголошення Вітовта довічним великим князем Литви, що фактично означало анулювання договору в Креві. Одруження Вітовта з дочкою московського царя Василя І та підтримка позиції Литви з боку Тевтонського ордену завадили Польщі продиктувати свої умови литовцям.

Таким чином, Кревська унія була втілена в життя тільки частково. Майже 40 років спроби об'єднати землі  Польщі та Великого князівства Литовського  зазнавали поразки, а основною лінією литовської політики стало збереження незалежності власної й підлеглих  територій.

За умовами Вільненської унії 1401 р. литовські князі визнавали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі, в тому числі й українські, мали перейти під владу польської корони. Одночасно був поновлений військово-політичний союз, що дало змогу об'єднати зусилля в боротьбі проти давнього ворога — Тевтонського ордену. У битві під Грюнвальдом (1410) литовські, польські, білоруські та українські сили завдали німецьким лицарям нищівної поразки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Однак ця перемога знов загострила відносини Польщі і Литви, в якій посилилися прагнення до незалежності від польської корони. Щоб не втратити Литву, польський король змушений був піти на значні поступки Вітовту, вдовольнити частково територіальні претензії Литви, а також укласти нову унію, яка б зміцнила її позиції. На сеймі в м. Городлі в 1413 р. було підписано унію, згідно з якою Польща визнавала існування великокнязівського престолу в Литві, але обрання великого князя мав контролювати і затверджувати польський король. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польськими у вирішенні державних справ, в тому числі і в питанні обрання великих князів литовських і королів польських. Одночасно це посилювало дискримінацію православних аристократів, які ще більше відсторонювались від джерел збагачення і вищих адміністративних посад.

Городельська унія значно зміцнила становище Литви на міжнародній арені, надала можливість Вітовту знов вдатися до колонізації Причорномор'я. Однак це не означало, що Польща відмовилася від поглинання Великого князівства Литовського і всіх його територіальних надбань. Польська корона просто змінила тактику дій, де активний зовнішній тиск поступився місцем гнучкій політиці поступового приборкання Литви через її еліту.

Зрівняння в правах польських  і литовських феодалів-католиків, надання  їм права повністю розпоряджатися своїми землями і обіймати державні посади повинно було заохотити литовську  верхівку триматися Польщі, зраджуючи  інтереси власного народу. Городельська унія, забивши клин між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Посилення впливу Польщі на зовнішню і внутрішню політику Литви

 

Смерть Вітовта (1430) призвела до значних змін у внутрішній і зовнішній політиці Литви. Велике князівство відмовилося від політики південної колонізації. Оборонна лінія поступово була відсунута на північ, зупинившись на лінії замків Вінниці, Черкас, Канева. Великі князі, що були одночасно польськими королями, не проводили самостійної політики і все більше потрапляли під вплив Польщі. Польська шляхта, для якої життєвою справою було оволодіння балтійським узбережжям, використовувала кожну нагоду для послаблення Литви. Наприклад, протягом 1385—1501 pp. Польща підписала 8 різних угод, які тим чи іншим чином допомогли закріпитись їй на литовській території.

З того часу, як польський  вплив в Литовському князівстві посилювався, українська аристократія втрачала політичні позиції. Великий  князь Казимир Ягайлович зумів завдати нового удару по автономії українських земель. 1452 р. він ліквідував Волинське князівство, передав Волинь своєму наміснику. Така сама доля чекала і на Київське князівство. Коли у 1470 р. помер київський князь Семен Олелькович, литовські правителі зажадали, щоб престол не передавали спадкоємцю. Незважаючи на обурення киян, король задовольнив це бажання, і намісником був призначений литовець — католик Гаштовт. Ліквідація Київського князівства означала кінець української автономії.

Після ліквідації місцевої автономії Волинь, Київщина, Поділля  були перетворені на воєводства, якими  управляли намісники-воєводи. Вони підкорялись тільки владі великого князя. Землі воєводств поділялись на повіти, в яких певну владу  мали старости. Посади воєвод та старост  обіймали, як правило, місцеві феодали, яких князь щедро винагороджував за службу. Великі магнати входили  до великокняжої Ради, без узгодження з якою князь не мав права видавати закони та розпорядження. Найвищі державні посади почали передавати у спадок в магнатських родах.

В умовах повної та необмеженої  влади литовських та місцевих магнатів православне населення українських  земель перетворилось на об'єкт постійних  утисків і окатоличення. Більшість  місцевих українських феодалів дотримувалась  угодовської політики і не поспішала  захищати інтереси співвітчизників.

На початку XVI ст. Велике князівство Литовське почало занепадати. Суперництво  Литви і Московії за північні території  вирішувалося не на користь литовців. У 1522 р. Москва захопила Чернігів і Стародуб. У1522 та 1549 роках Литва зазнала двох поразок від татар, які спустошили литовські володіння. Незважаючи на це, Литва у 1558 р. разом зі Швецією та Данією виступила на боці Лівонії у війні проти Московської держави (1558—1583). Держава стояла на порозі воєнної катастрофи, і запобігти цьому можна було тільки шляхом політичного об'єднання Литви і Польщі, якого все наполегливіше вимагало незадоволене литовське дворянство. Це політичне об’єднання і знайшло свій вияв у Люблінській унії, яка відбулася у 1569 р.