Польська експансія на українські землі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підписання Люблінської  унії та її наслідки

 

Основні передумови підписання польсько-литовської унії були такими:

- прагнення до унії  значної частини української,  білоруської, литовської шляхти, яка: а) хотіла обмежити сваволю  магнатів - великих землевласників (у Польщі головною політичною  силою були не магнати, а  шляхта); б) прагнула до полегшення  своєї військової повинності (у  Польщі, на відміну від Литви,  шляхта не була зобов'язана  нести військову службу через  наявність найманого війська);

- знесилене тривалими  війнами з Московією, Велике  князівство Литовське поступово  втратило майже третину своєї  території (Чернігово-Сіверщину  на початку XVI ст., у 1513 р. - Смоленськ). Ситуація ускладнилися, коли спалахнула чергова війна - Лівонська (1558-1583 рр.). Воєнні невдачі, насамперед утрата Полоцька в 1563 р., поставили Велике Князівство Литовське на межу катастрофи, з'явилася загроза його поглинання Москвою.

Проти унії виступали українські, литовські та білоруські магнати, що не хотіли обмеження своїх прав, привілеїв і земельних володінь. Проте їхня позиція виявилася  недостатньо сильною для того, щоб не допустити унії.

Підписання угоди

3 початку XVI ст. стали інтенсивніше  формуватися умови для укладення  унії (союзу, об'єднання) між Польщею  та Великим князівством Литовським. Протягом XV-XVI ст. Польське королівство  перетворилося на своєрідну шляхетську  республіку. Влада короля була  обмежена сеймом (польським парламентом), що обирав короля; Король не  міг приймати важливі рішення  без згоди сейму.

Розгляд питання про укладення  унії розпочався в січні 1569 р. на спільному  польсько-литовському сеймі у  Любліні (звідси і назва угоди). .'М  червня 1569 р. Люблінська унія була підписана. 1 липня 1569 р. її затвердили роздільно  депутати польського і литовського  сеймів.

Основні положення  угоди.

Люблінська унія завершила  процес Об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії I (85 р. За Люблінською унією Польське королівство та Велике князівство Литовське  об'єднувалися в єдину федеративну  державу - Річ Посполиту (буквально - республіка) з виборним королем, загальним  сеймом і сенатом, єдиною зовнішньою політикою. Литовська, українська та польська шляхта зрівнювалися в правах і набували права володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідувалися  митні кордони, вводилася єдина  грошова одиниця.

Велике князівство Литовське, як і Польське королівство, залишалося самостійним політичним організмом зі своєю вищою адміністрацією, власною  скарбницею, військом, судово-правовою системою. Платою за державну суверенність, що вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали українські землі, які переходили під юрисдикцію Польської корони.

Ще перед підписанням  унії польський сейм, використовуючи підтримку литовської та української  шляхти, яка була невдоволена пануванням великих землевласників у Великому князівстві Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення від  Литви і приєднання до Польщі ряду українських земель. Українські землі  у складі Польщі увійшли до шести  нових воєводств: Руського (з центром  у Львові), Белзького, Волинського (з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у Кам'янці), Брацлавського (з центром у Брацлаві).

Суперечливі наслідки підписання Люблінської унії.

Люблінська унія була важливою історичною подією, яка мала суперечливі  наслідки для долі України.

Негативні наслідки. Ця угода сприяла:

а) посиленню польської експансії на українські землі, наступу католицизму;

б) полонізації (ополяченню) української знаті;

в) покріпаченню селян, що було остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., який увів 20-річний термін піймання селян-утікачів і надав право шляхтичам самим установлювати всі повинності, розпоряджатися селянським життям і майном.

До позитивних наслідків унії можна віднести:

а) зближення українських  земель із західноєвропейською культурою: через Польщу до України потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації; поширювалася західноєвропейська система  освіти: українці навчалися в європейських університетах, прилучалися там  до західноєвропейських наукових і  художніх ідей, збагачували ними рідну  культуру;

б) могутнє піднесення культурно-просвітницького руху, що сприяв зародженню та розвитку української національної самосвідомості; за відсутності держави культура залишалася єдиною сферою, у якій українці могли захистити свою самобутність.

 

 

Висновок

 

Отже, процес інкорпорації українських  земель у складі Польської держави  є дуже складними тривалим та багатогранним. Фактично він тривав протягом XIV-XVI ст. і його умовно можна поділити на два послідовних етапи: військово-загарбницький (коли Польща за допомогою військової сили намагалася задовольнити свої територіальні претензії) та політичний (коли Польська корона просто змінила тактику дій; активний зовнішній тиск поступився місцем гнучкій політиці). Ми можемо також констатувати, що наприкінці XIV ст. зовнішні та внутрішні обставини змусили литовських і польських феодалів почати процес об'єднання двох держав. Протягом XIV-XVI ст. було підписано ряд міждержавних угод, в яких і було встановлено принципи цього об’єднання. Важливо зазначити, що якщо на початковому етапі ініціатором об’єднання була саме Польща, що потребувала сильного союзника в особі Литви, то вже в XVI ст. Литва сама була сильно ослаблена постійними війнами з Московією та кочовиками зі Степу. Для України таке посилення Польщі мало неоднозначний вплив – з одного боку активно розвивається шляхетське землеволодіння, розпочинається формування фільваркової системи господарювання, посилюються полонізаційні процеси, а з іншого боку Польща стала своєрідним містком для України до передових європейських цінностей: Відродження, науки, освіти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення. Навчальний посібник., К.:2002. – 348 с.

2. Бойко О. Д. Історія України., К.:1999 р. – 565 с.

3. Субтельний О. Україна Історія., К.:1991 р