Посилення козацтва у першій половині XVII сторіччя. Діяльність Гетьмана Петра-Конашевича Сагайдачного

Петро Конашевич-Сагайдачний  народився близько 1577—1578 років в селі Кульчицях (нині Самбірського району на Львівщині), ймовірно, в родині українського шляхтича. Можна припустити, що перші ази освіти набувалися ним у домашніх умовах.

Так принаймні вважає більшість дослідників, зокрема, К. Гуслистий (1902—1973). Хоча дехто дотримувався іншої думки. Наприклад, Д. Бантиш-Каменський писав, що Сагайдачний походив з «низького» роду, але був добрий, спритний, неговіркий, «ворог розкошів», норову жорсткого, несамовитий, готовий пролити кров за найменший злочин. Особливо не подобалася історикові така риса гетьмана, як непомірність у чуттєвих насолодах, що, на його думку, прискорило смерть козацького ватажка. Польський шляхтич Я. Собеський (батько польського короля Яна III Собеського і учасник Хотинської війни 1621 року) занотував у своїх мемуарах: «Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, незважаючи на це в очах пізнішого потомства він гідний стати в ряд з найзнаменитішими людьми свого часу в Польщі».

Проте, вже майже сучасник П. Конашевича-Сагайдачного — польський літописець Й. Єрлич (1620—1671), тогочасні поети, літописи Львівський,    С. Величка свідчать, що він був «благородного» роду, тобто шляхтич. Мав Сагайдачний і власний герб, що було не доступно простолюду.

Сперечалися вчені й  про його місце народження. Одне припущення наведено вище, за іншим — це сталося поблизу Перемишля, у Підгір’ї. При цьому прибічники такої гіпотези покладалися на важливе джерело — панегірик К. Саковича (1578— 1647).

Прізвище Сагайдачний, на думку Д. Яворницького, походить від татарського слова «сагайдак» або «сайдак», що означає «дикий козел», а в переносному значенні — сховок для стріл, обтягнутий козлиною шкурою. Батька звали Конон чи Конаш. Його син з дитинства «привчався натягати лук, зброї й коня з рук не випускати».

Приблизно через десять років після народження розпочав навчання в Острозькій школі.

Острог на той час  був осередком просвіти та культури на цілу Русь-Україну. Тут діяла перша  українська школа вищого рівня (з 1576), яку спершу очолював письменник Герасим Смотрицький. Жив тут тоді і Дем’ян Наливайко, духівник князя Костянтина Острозького, великий оборонець православної церкви та рідний брат козацького ватажка Северина. Під впливом таких визначних постатей здобував освіту юнак. Очевидно, змалку його гострий розум формував сильну любов до рідної православної віри. Джерела зафіксували, що Сагайдачний був відданий християнським ідеалам і все свідоме життя підтримував свою церкву. Можливо, саме в Острозі, за припущенням І. Каманіна, він написав працю «Пояснення про унію», яка була названа литовським канцлером Левом Сапєгою у його листі до уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича «предрагоцінним сочінєнієм». На жаль, ця робота не дійшла до наших днів.

Після закінчення Острозької школи в 90-х роках П. Конашевич служив у Києві в судді Стефана Ак-сака (гербу Акшак). Не знаємо лише ким: чи працював у канцелярії, чи вчителем його дітей, можливо був тим і тим.

Десь 1600 року, за гетьманування  легендарного Самійла Кішки (1600—1602), подався на Запорозьку Січ. Очевидно, там від низовиків одержав своє прізвисько. Спочатку деякий час жив на Січі «непомітно». Брав участь у військових походах на Молдову та Лівонію (1600—1601), хоч про цей період його діяльності відомостей мало.

М. Максимович, ймовірно, помилявся, коли в одній зі своїх  праць написав, що Сагайдачного обрали гетьманом на Січі 1598 року, а в іншій датував цю подію (всупереч собі ж) 1601 роком. Тоді козацькими ватажками були інші особи (до 1606 року включно).

Вже на початку XVII століття Сагайдачний посідає помітне місце серед козацької старшини. А з часом (можливо 1606) козаки обирають його своїм гетьманом. Він уславився як борець проти засилля католицизму, поширення унії в Україні. Проте найбільшої шани та популярності козацький ватажок здобув завдяки своїм військовому таланту і хоробрості. Під його керівництвом здобуто міста Варну (1605), Очаків, Перекоп (1607). У 1608—1609 роках він «огнем і мечем» спустошив побережжя Анатолії, а у 1612—1613 втрутився в міжкнязівську боротьбу Молдови та Валахії — васалів Туреччини.

Певний час перебував  у польських королівських маєтках, що дало змогу непогано забезпечити своє військо продовольством. Двічі виходив з козаками у Чорне море і «завдав багато шкоди» татарам, а поблизу очаківського порту вночі напав на турецький флот султана Ахмата І і захопив чимало великих галер. На березі Самари розбив загони татар, які напали на тамтешні запорозькі землі. Перед ним скорилися Синоп, Трапезунд, Кафа (1616).

Деякі історики, зокрема В. Антонович у коментарях до «Зібрання творів» М. Максимовича, дотримувалися думки, що Кафу взято у 1606 році. У новітній історичній літературі найчастіше ця подія датується 1616 роком.

Весною 1618 року Сагайдачний  на чолі 20-ти-сячного козацького війська взяв участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Тоді козаки під його командуванням здобули міста Лівни, Єлець, оточили Михайлів. Неподалік від Москви українські загони об'єдналися з військом королевича Владислава, який доручив гетьману керувати облогою міста.

Заснована в ті роки міжнародна «Ліга християнської міліції» покладала великі надії на козацького ватажка у справі вигнання турецьких завойовників з Європи. Це була досить сильна організація, яку очолював нащадок останнього грецького імператора Палеолога французький князь де Невер. Ліга ставила собі за мету створення могутньої європейської армії, котра, об'єднавши військові формування багатьох країн, змогла б витіснити турків з Європи, а, можливо, й знищити Османську імперію взагалі. Відомо, що гетьман Сагайдачний вступив до Ліги разом з усім запорозьким військом. Осередком Ліги було містечко Карпантрас, що розташоване неподалік Авіньйона. У місцевих архівах знайдено рукописи, що засвідчують факт переговорів Сагайдачного з князем де Невером про можливість участі низовиків у антитурецькій кампанії. Існує думка, що козацька старшина сподівалася побачити Сагайдачного на чолі загальноєвропейської армії, але несподівана смерть від рани перешкодила такому призначенню.

Втім, свій вагомий внесок у боротьбу проти османського поневолення український гетьман зробив незалежно від планів та дій «Ліги християнської міліції». У вересні 1621 року Сагайдачний очолив 40-тисячну армію, яка, приєднавшись до польського війська, відіграла вирішальну роль у розгромі турків під Хотином і тим самим зупинила експансію Османської імперії в Європі. 

Бойові перемоги Сагайдачного сприяли зростанню міжнародного визнання козацтва. Він докорінно реорганізував козацьку військову систему на Запорожжі — партизанські ватаги перетворив на регулярні полки, які при потребі досягали сорока тисяч і в яких запанувала сувора дисципліна. Козацтво за Сагайдачного практично перетворилося в окремий стан, який незабаром відіграв вирішальну роль у суспільних процесах всієї України, а особливо Наддніпрянщини. До того запорожці не мали такої сили і слави, як за його часів.

При цьому багато значив і особистий фактор — постать  самого гетьмана — талановитого полководця, політика й державного діяча. Великою заслугою його стало поєднання чисто козацьких інтересів із прагненнями усього народу і, зокрема, з тодішніми міщанськими та духовними освіченими колами. Очевидно, не без впливу настроїв, які панували в Острозькій академії, Сагайдачний сприйняв задуми та ідеї сучасних йому організаторів української культури, персонально ввійшов у найтісніший зв'язок із київськими духовно-освітніми діячами. Тоді у Києві утворився передовий осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович,     М. Смотрицький та інші поборники православ'я, метри тогочасної науки й освіти. Для посилення ролі Київського братства він записався до нього з усім запорозьким військом і у такий спосіб узяв цей заклад під особистий захист і протекцію. Він словом і ділом активно формував єдність у поглядах селянства, міщанства, духовенства та козацтва.

Петро Сагайдачний був  добрим політиком і належав до поміркованої частини козацької старшини, яка, реально оцінюючи тогочасні можливості Війська Запорозького, намагалася відстояти національні інтереси українського народу через переговори і компроміси з польським урядом. У 1617 і 1619 роках він уклав з польським урядом угоди (Вільшанську і Роставицьку), статті яких не задовольнили широкі верстви козацтва, викликали різке невдоволення і призвели до обрання в 1620 році гетьманом Я. Бородавки.

Петро Сагайдачний дбав про мирні відносини з Польщею, бо реально оцінював її військову  та політичну силу. Водночас постійно використовував в інтересах українців  конфлікти шляхетської влади  з урядами Туреччини, Московщини, щоб у такий спосіб ослабити їх, а в межах Речі Посполитої вибороти собі незалежне самоуправління — автономію. Як громадянин Речі Посполитої, у складі якої перебувала більша частина українських земель, він був толерантним до польсько-шляхетського уряду, але саме він розпочав активну розбудову «козацької вольності», продовжував поширювати «свавілля» на Наддніпрянщині.

Повернувшись з Москви, Сагайдачний організовував по Україні козацькі полки. В окремих регіонах, зокрема, на Поліссі, де край був більш людний, а гніт шляхти особливо нестерпний, козацькі формування створював сам народ.

У 1620 році завдяки наполегливості гетьмана та при активному сприянні єрусалимського патріарха Теофана III на українських землях було відновлено православну ієрархію, скасовану після Брестської церковної унії. Тоді ж він посилає до Москви посольство з пропозицією прийняти козаків на царську службу.

На початку Хотинської війни 1620—1621 років на звернення  короля Сигізмунда III Вази та його уряду про допомогу у війні з турками Сагайдачний поїхав до Варшави, де подав королю вимогу про надання прав і привілеїв православному населенню та козацькому війську, виконання яких означало б надання Україні статусу автономії у складі Речі Посполитої. Вже в 1621 році нововисвячені владики вітали козаків спеціальним маніфестом, де було зазначено: «Це ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і сухопуттю. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі плавало і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їхні предки разом з Володимиром хрестились, віру християнську від Константинопольської церкви приймали». Цей зв'язок традицій Київської Русі і Війська Запорозького підніс авторитет козацтва, зміцнив його роль у суспільно-політичних і культурних процесах України.

Помер П. Конашевич-Сагайдачний  у Києві 20 квітня 1622 року від тяжкої рани, одержаної під час Хотинської битви. Похований на території Києво-Братського монастиря. Перед смертю Сагайдачний майже всі свої кошти пожертвував на відновлення Богоявленського монастиря та утримання Київської, Львівської та Луцької братських шкіл. На похороні гетьмана 20 учнів братської школи виголосили складений ректором школи К. Саковичем панегірик «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного».

3. Боротьба  гетьмана проти султанської Туреччини

Першим і основним справою в ситуації, молодий і енергійний гетьман вважав організацію походів проти султанської Туреччини. Відомо, яку трагічну долю визначила історія відносин турків-османів і українського народу. Не минало жодного року, щоб родючі і багаті українські землі, населені працьовитим народом, не піддавалися нападам кримських і турецьких феодалів. Стогін і прокльони тисяч полонених, сльози батьків і матерів, сотні спалених сіл - результати нападів на землі Україна іноземних загарбників.

«Дії татар описав французький інженер Г. Боплан, який перебував у 1630 - 1648 рр.. на службі у польського уряду на Півдні України. Він був свідком, як вони «нападають на села, оточуючи їх і встановлювали навколо по чотири сторожових поста, а по ночах запалюючи великі вогні, щоб ніхто з селян не пішов з їх рук: потім грабують, палять, вбивають всіх, хто чинить опір, беруть і ведуть до полону тих, які здаються, не тільки чоловіків і грудних дітей, а й худобу: коней, биків, баранів, кіз і т. д. ».

«Саме нелюдське серце, зрушила б жалістю при вигляді того, як розлучаються чоловік із жінкою, мати з дочкою, без надії коли-небудь побачитися і йдуть на жалюгідну неволю до поган-мусульманам, які завдають їм усілякі образи. Звірство татар таке, що вони роблять багато самих брудних вчинків, як, наприклад, ґвалтують дівчат і жінок у присутності їх батьків і чоловіків ... У самих байдужих людей здригнулося б серце, слухаючи крики та пісні переможців серед плачу і стогонів цих нещасних росіян, які плачуть, вимовляючи з наспівом голосіння. Отже ці нещасні розлучаються в різні боки; інших відправляють до Константинополя, інших в Крим, третіх в Анатолію і т. д. ». Це не єдине джерело. Напади на українські землі кримських і турецьких завойовників відображені у вітчизняних літописах і свідченнях сучасників, усній народній творчості та на сторінках зарубіжних хронік».

У цих умовах єдиною реальною силою, здатною протистояти експансії  турецьких і татарських феодалів, було, по суті, козацтво. Час від часу воно підготовляло і здійснювало  вдалі походи на Кримське ханство і султанську Туреччину. За спостереженнями Боплана, «маючи намір почати похід проти татар з метою помститися їм за плюндрування й грабежі, козаки звичайно вибирають для цього осінній час; перш за все посилають на Запоріжжі все необхідне для походу і споруди судів і взагалі все, у чому, на їхню думку, може зустрітися потребу; потім виступають у кількості п'яти або шести тисяч чоловік добрих Козаків, добре озброєних вояків, приходять на Запорожжя і приступають до будівництва човнів. Кожну човен будують 60 чоловік і закінчують її на два тижні, бо, як я сказав, вони знають всі ремесла; протягом двох-трьох тижнів вони виготовляють від 80 до 100 суден описаної вище конструкції; в човні поміщається від 4 до б фальконетів і 50 - 70 осіб, озброєних кожен двома рушницями і шаблею і забезпечених достатньою кількістю продовольства; понад те належить за шести фунтів гарматного пороху і свинцю, скільки потрібно на людину, а також запас ядер для фальконетів. Одягу їх складають дві зміни білизни, сорочок і шароварів, поганий каптан і шапка; понад те кожен має годинник. Такий летючий козацький загін на Чорному морі, здатний помірятися силами з кращими містами Анатолії.